Дэн Симмонс – Терор (страница 43)

Крозьє вже не вірилось, що Софія Крекрофт була колись з візитом на цьому кораблі, стояла саме в цій каюті, захоплено вигукуючи, яка ж вона охайна, яка чиста, яка затишна, яка вельми вчена зі своїми рядами книжок і яким чудовим світлом заливають її промені південного сонця, що проникають крізь ілюмінатор.

Це було сім років тому, майже тиждень в тиждень, у розпал весни південної півкулі в листопаді 1840 року, коли Крозьє прибув на Землю Ван Дімена на південь від Австралії на цих самих кораблях — «Еребусі» та «Терорі» — на шляху до Антарктиди. Експедицією командував капітан Джеймс Росс, який був другом Крозьє, незважаючи на різницю в суспільному становищі. Вони зупинилися в Гобарт Таун, щоб поповнити запаси провізії перед тим, як вирушити в антарктичні води, і губернатор острова, що слугував штрафною колонією, сер Джон Франклін, наполіг, щоб два молоді офіцери — капітан Росс та командор Крозьє — зупинились в урядовому будинку на час їхнього перебування там.

Це був чарівний час і — для Крозьє — ще й романтично фатальний.

Огляд експедиційних кораблів відбувся наступного дня після прибуття — кораблі були ретельно вичищені, відремонтовані, майже повністю забезпечені провізією, і молоді члени екіпажів ще не заросли бородами і не охляли, як після двох зимівель серед антарктичної криги, що чекали попереду, — і поки капітан Росс особисто приймав губернатора сера Джона і леді Джейн Франклін, Крозьє супроводжував губернаторову небогу, чорняву й яснооку юну Софію Крекрофт. Він закохався того самого дня і проніс цю розквітлу любов через темряву наступних двох південних зим, упродовж яких вона перетворилась на одержимість.

Довгі обіди в губернаторському будинку під віялами, якими обмахували їх слуги, супроводжувалися жвавими бесідами. Губернатор Франклін у свої п’ятдесят виглядав утомленим чоловіком, пригніченим цілковитим невизнанням своїх заслуг, затурканим протистоянням з місцевою пресою, багатими землевласниками і бюрократами на своєму третьому році урядування на Землі Ван Дімена, але і він і його дружина, леді Джейн, ожили під час цього візиту своїх земляків із Служби географічних досліджень, до яких сер Джон любив жартома звертатися «пацанове дослідники».

Софія Крекрофт, навпаки, не здавалася пригніченою. Вона була дотепною, жвавою, життєрадісною, іноді могла шокувати своїми сміливими висловлюваннями і зауваженнями — значно більшою мірою, ніж її норовиста тітка, леді Джейн, — юна та вродлива, яка начебто виявляла зацікавлення до кожної дрібниці з життя, поглядів та різноманітних думок сорокачотирирічного неодруженого командора Френсіса Крозьє. Вона сміялася над всіма спочатку нерішучими жартами Крозьє — він нечасто бував у таких високих прошарках суспільства і намагався показати себе з найліпшого боку, пив менше, ніж звик, і то лише вино, — а вона завжди відповідала на його невпевнені зауваження зі ще більшою дотепністю. Для Крозьє це було як навчатися гри в теніс з набагато сильнішим гравцем. На восьмий і останній день їхнього візиту, що так затягнувся, Крозьє почувався рівнею будь-якому пристойному англійцеві — так, він джентльмен, народжений в Ірландії, але людина, яка всього домоглася сама, а також прожила цікаве і захопливе, насичене подіями життя, нічим не гірший за будь-кого іншого, — але значно кращий за будь-кого іншого в дивовижних блакитних очах міс Крекрофт.

Коли кораблі Її Величнсті «Еребус» та «Терор» залишили гавань Гобарт Тауна, Крозьє все ще подумки називав Софію «міс Крекрофт», але між ними вже виник якийсь таємний зв’язок: непомітний обмін швидкими поглядами, товариське мовчання, спільні жарти, проведені наодинці хвилини. Крозьє усвідомив, що закохався вперше у своєму житті, в якому все «кохання» досі зводилося до ліжок портових шльондр, до квапливих злягань з повіями, яких він підбирав на панелі, до випадкових зв’язків з кількома тубільними дівчатами, які надають свої послуги за брязкальця, і до кількох марнотратних ночей в будинках розпусти для джентльменів у Лондоні. Ось і все, що було тоді в нього за плечима.

Френсіс Крозьє тоді зрозумів, що найспокусливіша й найеротичніша одіж, яку може носити жінка, це та, яка приховує більше, ніж відкриває, як ті сукні, в яких Софія Крекрофт виходила до обіду в будинку губернатора, з м’яких тканин, що не окреслювали вигинів її тіла, але дозволяли чоловікові, не відволікаючись, насолоджуватися чарівністю її дотепів.

Потім були майже два роки в паковій кризі Антарктики, сморід пінгвінів на пташиному базарі, два далекі димні вулкани, названі на честь їхніх втомлених кораблів, зимова темрява, весна, загроза вмерзнути в кригу, пошуки виходу з крижаного полону, важке плавання під самими лише вітрилами через море, назване на честь Джеймса Росса, і нарешті перехід буремним Південним морем і повернення до Гобарт Тауна на острові вісімнадцяти тисяч в’язнів й одного дуже нещасного губернатора. Цього разу обійшлися без огляду «Еребуса» й «Терору»: вони занадто смерділи смальцем, і камбузом, і потом, і втомою. Парубки, які два роки тому вирушили в південне плавання, тепер перетворилися на дядьків із запалими очима, які більше ніколи не наймуться в жодну майбутню експедицію Служби географічних досліджень. Усім, крім командира «Терору», не терпілося повернутися до Англії.

Френсісу Крозьє не терпілося знову побачити Софію Крекрофт.

Він налив собі ще віскі. Над його головою, ледве чутно через вкриту снігом палубу, корабельна ринда пробила шість склянок. Третя ранку.

Матроси засмутилися, коли сер Джон загинув п’ять місяців тому, — більшість з них з тієї причини, що знали: обіцянка виплати десяти соверенів на кожного та преміального авансу також померла разом з лисим старим пузаньком, — але насправді після смерті Франкліна майже нічого не змінилося. Командор Фітцджеймс тепер був офіційно визнаний капітаном «Еребуса», яким він завжди і був насправді. Лейтенант Ле Вісконте, із золотозубою усмішкою, з рукою на перев’язі, зайняв місце Грехема Гора в командній ієрархії, що не призвело до жодних згубних наслідків. Капітан Френсіс Крозьє набув звання начальника експедиції, але зараз, коли вона була затерта серед крижин, він небагато чого міг чинити інакше, ніж повелося за Франкліна.

Але одну річ Крозьє все ж одразу зробив: наказав перевезти по кризі більш ніж п’ять тонн спорядження і продовольчих запасів на Землю Короля Вільяма і облаштувати склад неподалік від каїрна Росса. Зараз вони вже знали, що це острів, бо Крозьє, пославши до біса страхітливого ведмедя, неодноразово відправляв санні загони, щоб розвідати місцевість. Крозьє і сам з півдюжини разів вирушав з першими санними загонами, допомагаючи прокладати найлегші — або принаймні найменш труднопрохідні — шляхи через гребені торосів та айсберговий бар’єр вздовж берега. Вони перевезли на острів запасні комплекти зимового одягу, намети, будівельні матеріали для майбутніх хатин, барильця з в’яленим м’ясом і сотні банок консервованих продуктів, а також громовідводи — навіть мідні прути билець ліжка з каюти сера Джона, щоб використати їх блискавичники, — основне з того, що потребуватимуть обидва екіпажі, якщо кораблі доведеться раптово покинути посеред зими.

Перш ніж настала зима, те створіння, що ховалося серед криги, встигло зжерти ще чотирьох матросів — двох поцупило просто з намету під час одного з походів, в яких брав участь Крозьє, — але насправді санні походи в середині серпня зупинило те, що знову почалися сильні грози з блискавками й залягали густі тумани.

Понад три тижні обидва кораблі стояли в суцільному тумані, здригаючись від потуг блискавок їх розбити, і на лід люди виходили тільки у разі крайньої необхідності, намагаючись якомога швидше повернутися, — переважно мисливські загони і пожежні команди, що працювали біля ополонок. Але на той час, коли шалені грози припинилися і туман розвіявся, був уже початок вересня, і знову настали холоди і пішов сніг.

Годі Крозьє, попри жахливу погоду, знову почав посилати санні загони зі спорядженням на Землю Короля Вільяма, але коли другий лоцман Жіль МакБін і матрос були вбиті всього за кілька ярдів попереду трьох саней — моменту їхньої смерті решта матросів та офіцер, другий лейтенант Годжсон, не бачили через завірюху, але передсмертні крики чули дуже чітко, — Крозьє «тимчасово» зупинив ці перевезення. Ця вимушена пауза тривала вже два місяці, і на перше листопада жоден моряк при здоровому глузді не зголошувався на десятиденну прогулянку в темряві.

Капітан знав, що на березі потрібно закласти ще принаймні десять тонн спорядження, окрім тих п’яти тонн, які вже туди доправили. Проблема полягала в тому — як він сам й інші учасники санного загону переконалися вночі, коли те створіння пошматувало сусідній з капітанським намет і розтерзало б матросів Джорджа Кіннейрда та Джона Гейтса, якби вони не порятувалася втечею, — жоден табір на цій пласкій, геть не захищеній від вітру кам’янистій зледенілій косі під берегом не був безпечним. На кораблях, скільки вони там протримаються, борти та піднята верхня палуба слугували свого роду стінами, що перетворювали кожен корабель на такий собі форт. Назовні ж, на гальці та в наметах, хай би як щільно вони були поставлені, знадобиться принаймні двадцять озброєних матросів для цілодобового вартування, щоб охороняти периметр табору, і навіть тоді ця бестія може вдертися проміж них раніше, ніж вартові відреагують. Кожен, хто ходив із санним загоном до Землі Короля Вільяма і розбивав там табір на кризі, знав це. А оскільки ночі ставали довшими, страх перед годинами, проведеними в беззахисних наметах, — як і перед власне арктичним холодом — все дужче охоплював матросів.