Дэн Симмонс – Терор (страница 44)
Крозьє випив ще трохи віскі.
Був квітень 1843 року — рання осінь у Південній півкулі, хоча дні ще були довгими й теплими, — коли «Еребус» і «Терор» повернулися на Землю Ван Дімена.
Росс та Крозьє знову гостювали в домі губернатора, який старожитні мешканці Гобарт Тауна офіційно називали урядовою резиденцією, але цього разу було помітно, що над подружжям Франклінів нависла тінь. Крозьє, щасливий з можливості бути поряд із Софією Крекрофт, не хотів помічати цього, але навіть невгамовна Софія була зажурена тим настроєм, подіями, змовами, зрадами, викриттями й кризами, які сталися в Гобарті за ті два роки, що «Еребус» і «Терор» провели посеред південної криги, і протягом перших двох днів свого перебування в урядовій резиденції він почув достатньо, щоб зрозуміти причину пригніченого настрою Франкліна.
Скидалося на те, що місцеві дрібні землевласники, підбурювані одним підступним і лицемірним іудою з колоніального секретаріату на ім’я капітан Джон Монтегю, на шостому році перебування сера Джона на посаді губернатора вирішили, що ні він, ні його дружина, щира й неординарна леді Джейн, їх більше не влаштовують. Усе, що Крозьє чув від самого сера Джона — власне, підслухав те, що пригнічений сер Джон розповідав капітанові Россу, коли вони втрьох смакували бренді та сигари в бібліотеці маєтку, — це те, що місцевим мешканцям бракує «добросусідських почуттів та розуміння громадських інтересів».
Від Софії Крозьє знав, що сер Джон перетворився, принаймні в очах публіки, з «жалюгідного чоловіка, який з’їв свої черевики» на «людину, що мухи не образить», як він сам себе характеризував, а потім дуже швидко по всьому Тасманійському півострові поширилося його прізвисько «чоловік у спідниці». Цей останній наклеп, запевнила його Софія, походив від того що колонія не любила леді Джейн за її та сера Джона спроби покращити становище тубільців та в’язнів, які працювали там у нелюдських умовах.
— Розумієте, попередній губернатор просто позичав каторжників для здійснення божевільних проектів місцевих землевласників і міських бізнесових магнатів, отримував свою частку від їхніх прибутків, і всі тримали язики за зубами, — пояснювала Софія Крекрофт, коли вони прогулювалися в тінистих садах урядової резиденції. — А дядько Джон ніколи не грав у такі ігри.
— Божевільні проекти? — перепитав Крозьє.
Він відчував долоню Софії на своїй зігнутій у лікті руці, поки вони гуляли й стиха розмовляли, одні, в теплих сутінках.
— Якщо власник плантації хоче прокласти нову дорогу на своїй землі, — сказала Софія, — від губернатора чекають, що він позичить йому шістсот охлялих арештантів — або й тисячу, — які працюватимуть від світанку до ночі, в кайданах на ногах і руках, у цій тропічній спеці, без води і їжі, під канчуками, коли вони впадуть чи спіткнуться.
— Боже правий, — видихнув Крозьє.
Софія кивнула. Вона й далі дивилася собі під ноги, на білі камінці садової стежки.
— Колоніальний секретар, Монтегю, вирішив, що арештанти мають викопати шахту, — хоча ніякого золота на острові ніколи не знаходили, — і в’язнів поставили її рити. Вона була вже більше чотирьохсот футів завглибшки, коли проект закрили, бо шахту постійно затоплювало, оскільки ґрунтові води тут дуже близько до поверхні, — і казали, що кожний викопаний фут цієї бісової шахти вартував життя двох чи трьох арештантів.
Крозьє ледь опанував себе, перш ніж знову зміг сказати «Боже правий», але насправді це було все, що він міг сказати.
— Через рік після вашого відплиття, — продовжувала Софія, — Монтегю — цей пройдисвіт, цей мерзотник — умовив сера Джона звільнити місцевого хірурга, людину дуже популярну серед тутешніх пристойних людей, за сфабрикованим звинуваченням у порушенні службових обов’язків. Це пересварило колонію. Дядько Джон та тітка Джейн стали громовідводом для громадського невдоволення, хоча тітка Джейн і не схвалювала звільнення лікаря. Дядько Джон — Френсісе, ви ж знаєте, як сильно він ненавидить суперечки, а ще менше любить завдавати комусь болю, ось чому він часто каже, що й мухи не скривдить…
— Так, — сказав Крозьє, — якось я бачив, як він обережно виніс муху з вітальні й випустив її на волю.
— Дядько Джон послухався тітки Джейн і зрештою відновив лікаря на посаді, але це перетворило Монтегю на дядькового смертельного ворога. Пересвари та обвинувачення стали публічними, і Монтегю, власне кажучи, назвав дядька Джона брехуном і ганчіркою.
— Боже правий, — сказав Крозьє, А подумки додав, що якби він був на місці Джона Франкліна, то давно вже викликав би цього Монтегю на чесний герць і всадив би по кулі в кожне з його яєць, перш ніж фінальним пострілом рознести на друзки його довбешку.
— Сподіваюся, сер Джон звільнив цього мерзотника.
— О так, він це зробив, — відповіла Софія, сумно усміхнувшись, — але це тільки погіршило справи. Монтегю минулого року повернувся до Англії на тому ж судні, яке везло листа дядька Джона з повідомленням про його звільнення, і, на лихо, виявилося, що капітан Монтегю — близький приятель лорда Стенлі, секретаря міністерства колоній.
— Гірші, ніж дядько Джон чи тітка Джейн могли собі уявити, — сказала Софія. — «Корнвольска хроніка» вийшла з великою статтею під заголовком «Недоумкувате царювання героя-полярника». «Колоніал Таймс» напалася на тітку Джейн.
— А в чім вина тітки Джейн?
Софія невесело усміхнулася.
— Тітка Джейн, мабуть, ще неординарніша, ніж я. Гадаю, ви бачили її кімнату тут, в урядовій резиденції? Коли дядько Джон показував вам з капітаном Россом маєток під час вашого минулого візиту?
— О так, — відповів Крозьє — Її колекція просто чудова.
Будуар леді Джейн, принаймні та його частина, яку їм дозволили побачити, був від вкритої килимами підлоги до стелі напханий скелетами тварин, уламками метеоритів, викопними скам’янілостями, бойовими палицями аборигенів, тубільними барабанами, різьбленими дерев’яними масками, десятифутовими веслами, які виглядали придатними для веслування на «Терорі» зі швидкістю п’ятнадцять вузлів, численними опудалами пташок і принаймні одним майстерно виконаним опудалом мавпи. Крозьє ніколи не бачив нічого подібного ні в музеї, ні в зоопарку, не кажучи вже про спальню леді. Звісно, Френсіс Крозьє бачив дуже небагато спалень леді.
— Один відвідувач написав у гобартську газету, що, я цитую дослівно, Френсісе, «особисті покої дружини нашого губернатора більше схожі на музей або на звіринець, ніж на будуар леді».
Крозьє поцокав язиком, відчуваючи сором за те, що щойно подумав так само. Він запитав:
— То цей Монтегю і досі завдає вам клопоту?
— Більше, ніж будь-коли. Лорд Стенлі — падлюка з падлюк — повернув сюди Монтегю, відновив цього хробака на попередній посаді й надіслав дядькові Джону таку жахливу догану, про яку тітка Джейн у розмові зі мною сказала, що це було те саме, що відшмагати його батогом.
— Це жахливо, — сказав він.
— Але далі було ще жахливіше, — промовила Софія.
У тьмяному світлі Крозьє видивлявся сліз на обличчі дівчини, але не побачив їх. Софія була не з тих, що люблять рюмсати.
— Стенлі зробив догану публічно? — здогадався Крозьє.
— Цей… мерзотник… дав копію офіційної догани Монтегю,
— І коли дядько Джон та тітка Джейн думали, що гірше бути вже не може, — продовжувала Софія, голос якої ледь трохи тремтів, але від злості, був певен Крозьє, а не від слабкості, — Монтегю надіслав своїм друзям-плантаторам пакет, в якому було триста аркушів приватного листування, документів з архіву урядової резиденції та офіційних депеш, які він використав, щоб скомпрометувати губернатора в очах лорда Стенлі. Цей пакунок зберігається в Центральному колоніальному банку тут, у столиці, і дядько Джон знає, що дві третини знатних родин і бізнесових верховод міста вже навідались у той банк — ходили туди, як на прощу, — щоб ознайомитися зі змістом паперів. В них капітан Монтегю обзиває губернатора «взірцевим недоумком»… і, наскільки ми чули, це найчемніше висловлювання з усіх, вжитих у цих огидних документах.
— Становище, в якому опинився сер Джон, видається мені непридатним для оборони, — сказав Крозьє.
— Іноді я боюся за його психічне здоров’я, якщо не за саме життя, — погодилася Софія. — Губернатор сер Джон Франклін дуже вразлива людина.