Дэн Симмонс – Терор (страница 45)

«Яка і мухи не скривдить», — подумав Крозьє.

— Він подасть у відставку?

— Його мають відкликати, — сказала Софія. — Вся колонія знає про це. Ось чому тітка Джейн мов сама не при собі… Я ніколи не бачила її в такому стані. Дядько Джон чекає на офіційне відкликання ще до кінця серпня, якщо не раніше.

Крозьє зітхнув і провів своєю тростиною борозенку в жорстві садової доріжки. Він чекав на зустріч із Софією Крекрофт два роки, проведені серед антарктичної криги, але зараз, повернувшись сюди, він зрозумів, що їхній візит загубиться в круговерті політичних чвар й образливих нападок на губернатора. Він ледь стримався, щоб знову не зітхнути. Йому було сорок шість років, а він поводився як останній дурень.

— Ви не хотіли б завтра прогулятися до ставка Качкодзьобів? — запитала Софія.

Крозьє налив ще віскі у склянку. Нагорі почувся пронизливий крик баньші, але це був лише арктичний вітер, що завивав у залишках рангоуту. Капітанові стало шкода вахтових матросів.

Пляшка віскі була спорожніла.

Годі й там Крозьє вирішив, що цієїю зимі вони мають відновити санні походи з переправляння спорядження та провіанту до Землі Короля Вільяма, незважаючи на темряву й буревії, нехтуючи постійною загрозою нападу цієї істоти серед льодів. Він не мав вибору. Якщо їм доведеться покинути судна найближчими місяцями — а «Еребус», затиснутий крижинами, вже виявляв ознаки неминучого руйнування, — вони не зможуть стати табором тут, на кризі, поруч з місцем загибелі кораблів. За нормальних обставин це б мало сенс — не одна нещаслива полярна експедиція за аналогічної ситуації розбивала табір на кризі й чекала, коли течія затоки Баффіна винесе їх на сотні миль на південь до відкритого моря, — але ця крига нікуди не дрейфувала, і табір на ній буде ще важче захистити від того створіння, ніж табір на промерзлій гальці берега — байдуже, острова чи півострова — за двадцять п’ять миль звідси, в темряві. І він уже переніс туди більше п’яти тонн усілякого добра. Решту треба довезти, перш ніж повернеться сонце.

Крозьє відсьорбнув трохи віскі й вирішив, що він сам поведе наступний санний загін. Гаряча їжа — найкращий з усіх можливих спосіб підтримати моральний дух змерзлих чоловіків, окрім хіба поміченого наближення рятувальників або додаткової пінти рому, тож найближчим часом він накаже зняти з чотирьох вельботів — надійних човнів, обладнаних для тривалого плавання, якщо справжні кораблі доведеться покинути серед моря, — їхніх камбузних плиток. Патентовані плити Фразера, встановлені на «Терорі» або його близнюку «Еребусі», були дуже масивними, щоб переносити їх на берег, — і містер Діггл випікатиме на своїй плиті коржики аж до хвилини, коли Крозьє скомандує залишити корабель, — тому буде краще зняти плити з човнів. Ці чотири плитки були залізні й дуже важкі, як копита сатани, тож везти їх буде нелегко, особливо якщо на сани навантажать ще купу іншого спорядження, їжі та одягу, але на березі вони будуть у безпеці і їх можна буде розпалити дуже швидко, хоча саме вугілля теж треба буде волочити замерзлим морем через тороси, здолавши двадцять п’ять миль вистудженого пекла. Дров не було ні на Землі Короля Вільяма, ні за сотні миль на південь звідси. Плитки повезуть наступного разу, вирішив Крозьє, і він вирушить з ним. Вони потягнуть сани через непроникну темряву й неймовірний холод, і нехай дідько вхопить задніх.

Наступного квітневого ранку 1843 року Крозьє та Софія Крекрофт виїхали верхи до ставка качкодзьобів.

Крозьє очікував, що вони поїдуть на бричці, як робили це під час прогулянок Гобарт Тауном, але Софія розпорядилася осідлати двох коней і навантажити мула усім необхідним для пікніку. Вона сиділа у сідлі по-чоловічому. Крозьє розгледів, що темна «спідниця», яку вона вдягнула, насправді виявилася широкими штанами гаучо. Біла полотняна блуза, яку вона носила з ними, була одночасно по-жіночому елегантною та по-чоловічому невибагливою.

Софія була в крислатому капелюсі, щоб вберегти обличчя від засмаги, і високих, начищених до блиску чобітках з м’якої шкіри, вартість яких, прикинув він на око, наближалася до розміру річної капітанської зарплатні Френсіса Крозьє.

Вони поскакали на північ від урядової резиденції і столиці вузьким путівцем, що звивався поміж плантаціями, біг полями, повз бараки штрафної колонії, через ділянки тропічного лісу, а потім знову виводив на відкриті заміські пагорби.

— Я гадав, що качкодзьоби водяться тільки в Австралії, — сказав Крозьє, намагаючись зручніше вмоститися в сідлі.

Він ніколи раніше не мав ні можливостей, ні причин скакати верхи. Те, як його голос неприємно вібрував, коли він підстрибував у сідлі, дуже його бентежило. Софія ж трималася в сідлі цілком невимушено; вони з конем рухались як одне ціле.

— О ні, любий мій, — відказала Софія. — Ці дивні маленькі тваринки водяться тільки в деяких прибережних районах континенту на північ від нас, але на Землі Ван Дімена їх можна зустріти повсюди. Хоча вони полохливі. В околицях Гобарт Тауна качкодзьобів більше не побачити.

На слова «любий мій» щоки у Крозьє спалахнули.

— Вони небезпечні? — поцікавився він.

Софія засміялася.

— Самці й справді небезпечні, але тільки в сезон парування. Вони мають приховані отруйні шпори на задніх лапах, і під час періоду розмноження отрута стає доволі сильною.

— Достатньо сильною, щоб вбити людину? — запитав Крозьє.

Йому здавалося неймовірним, що маленькі кумедні створіння, яких він бачив тільки на малюнках, можуть бути небезпечними.

— Не всяку людину, — відповіла Софія. — Але ті, хто вижив після уколу качкодзьобової шпори, казали, що біль від нього такий нестерпний, що краще б вони померли.

Крозьє кинув погляд на молоду жінку, що їхала праворуч від нього. Іноді було дуже важко зрозуміти, коли Софія жартує, а коли говорить серйозно. Цього разу, здавалося, вона казала правду.

— А зараз у них, випадково, не сезон парування? — спитав він.

Вона знову усміхнулася.

— Ні, мій любий Френсісе. Цей сезон у них триває від серпня до жовтня. Ми будемо в цілковитій безпеці. Хіба що наскочимо на диявола.

— Самого Диявола?

— Ні, мій любий. Всього лише диявола. Можливо, ти чув про так званого тасманійського диявола.

— Так, я чув про них, — відповів Крозьє. — З розповідей людей вони видаються мені жахливими створіннями з пащеками, що відкриваються так широко, як корабельний трюм. І вони зажили слави жорстоких, ненаситних мисливців, здатних проковтнути коня або тасманійського тигра повністю.

Софія кивнула із серйозним виразом обличчя.

— Це справді так. Тасманійський диявол — це волохате чудовисько з могутніми щелепами, ненажерливе і люте. І він видає такі жахливі звуки — їх важко назвати гавканням чи гарчанням або ревінням, це радше якісь хриплі крики й завивання, які можна було б почути з палаючої божевільні, — що, ладна заприсягтися, жодна людина, яка їх чула, навіть такий хоробрий першовідкривач як ви, Френсісе Крозьє, ніколи не наважиться піти наодинці вночі у тутешній ліс чи поле.

— А ви його чули? — запитав Крозьє, знову вдивляючись у її серйозне обличчя в намаганні збагнути, чи не морочить вона йому голову.

— О, так. Неймовірні звуки, просто жахливі. Від них жертва диявола ціпеніє на кілька секунд, яких йому достатньо, щоб роззявити свою страшенно широку пащеку і проковтнути здобич цілком. Але ще жахливішими є пронизливі передсмертні крики його жертв. Якось я чула, як несамовито бекала ціла отара овець, поки один-єдиний диявол пожирав їх одну за одною, аж вухами лящало, не залишаючи навіть копит.

— Ви жартуєте, — сказав Крозьє, пильно вдивляючись в її обличчя, вкотре намагаючись зрозуміти, насміхається вона над ним чи все-таки говорить серйозно.

— Я ніколи не жартую, коли йдеться про диявола, Френсісе, — відказала вона.

Вони знову в’їхали у тінь тропічного лісу.

— А ваш диявол їсть качкодзьобів? — запитав Крозьє цілком серйозно і дуже тішився, що ні Джеймс Росс, ні хтось з інших членів його суднової команди цього не чує. Питання звучало доволі безглуздо.

— Тасманійський диявол може з’їсти геть усе, — відповіла Софія. — Але вам знову пощастило, Френсісе. Диявол полює вночі, і якщо тільки ми остаточно не заблукаємо, то побачимо ставок Качкодзьобів — і самих качкодзьобів — й пообідаємо та повернемося додому ще до настання темряви. Але, боронь боже, опинитися нам тут у лісі посеред ночі.

— Ви боїтеся диявола? — запитав Крозьє.

Він хотів поставити це питання безтурботним тоном і трохи подражнити Софію, але сам почув у своєму голосі якусь приховану напругу. Софія зупинила свою кобилу й усміхнулася йому — щиро, сліпучо й грайливо. Крозьє спромігся, хоч і не так граційно, як Софія, також зупинити свого огира.

— Ні, мій любий, — хрипким шепотом відповіла молода жінка. — Ні, я боюсь не диявола. Я побоююсь за свою репутацію.

Перш ніж Крозьє здобувся на відповідь, Софія засміялася, пришпорила свою коняку і галопом помчала вперед по дорозі.

У пляшці залишалося віскі на дві неповні склянки. Крозьє налив собі більшу частину напою, підняв склянку на рівень мерехтливої олійної лампи, що висіла на внутрішній переділці, і через бурштинову рідину роздивлявся танок світла. Він повільно п’янів.

Вони так і не побачили качкодзьоба. Софія запевнила його, що качкодзьоба майже завжди можна побачити в цьому ставку — маленькій круглій водоймі менше п’ятдесяти ярдів завширшки, за чверть милі від дороги в гущавині лісу, — і вхід до його нори був нібито під вузлуватим корінням дерев, що спускалися до води, проте качкодзьоба вони так і не побачили.