Дэн Симмонс – Терор (страница 47)
— Справді? — запитав він.
— Тітка Джейн, яка сама трохи натураліст, вважає, що отруйні шпори на задніх лапах самець використовує не тільки для двобоїв з іншими качкодзьобами-самцями та непроханими гостями, але й для того, щоб причіплятися до самиці, коли вони плавають і спарюються водночас. Очевидно, під час шлюбних ігор він не виділяє отрути.
— Так? — сказав Крозьє і подумав, чи не варто було йому сказати:
Він уже не тямив, про що вони розмовляють.
Перебираючи руками вузлисті корені, Софія пересувалася до нього все ближче, аж поки її груди ледь не торкалися його. Вона поклала свою холодну долоню — несподівано велику — йому на груди.
— Міс Крекрофт… — почав було він.
— Тсс, — сказала Софія. — Тихенько.
Вона перенесла свою ліву руку з кореня на плече Крозьє, повиснувши на ньому, як до цього висіла на корені дерева. Її права рука ковзнула по грудях нижче, провела по животу, по правому стегну, а потім повернулася назад до живота й знову поповзла нижче.
— Оце так, — прошепотіла Софія йому у вухо. Її щока притулилася до його щоки, а мокре волосся лізло йому в очі. — Здається, я знайшла отруйну шпору?
— Міс Кре… — знову почав він.
Вона стиснула свою долоню. Несподівано дівчина граційно піднялась у воді, її сильні ноги обхопили його ліве стегно, а потім вона опустилась на нього всією своєю вагою і почала об нього тертися. Крозьє трохи підняв ліву ногу, щоб обличчя Софії залишалося над водою. Вона заплющила очі. Її сідниці міцно притискалися до його стегна, а груди — до його грудей; права рука дівчини почала пестити його член.
Крозьє застогнав, але це був усього лише попереджувальний стогін, не стогін полегшення. Софія хрипло, шумно видихнула, вткнувшись обличчям йому в шию. Він відчув жар і вологість її лона на своєму стегні.
Потім вона гучно застогнала, і Крозьє також заплющив очі, шкодуючи, що не може більше дивитися на неї, але не маючи вибору, а вона ще тісніше притислася до нього, рухаючись вгору-вниз, її пестощі стали квапливими, наполегливими, досвідченими і вимогливими.
Він зарився обличчям в її мокре волосся, здригнувся і випорснув сім’я у воду. Крозьє думав, що конвульсивне виверження сімені ніколи не закінчиться, і він би негайно вибачився перед Софією, якби був здатний говорити. Натомість він знову застогнав і ледь не розтиснув руку, якою тримався за корінь дерева. Вони обоє заколихалися, їхні підборіддя занурилися під воду.
Що найбільше збивало Крозьє з пантелику в цей момент — а тоді його пантеличило геть усе на світі й водночас нічого в тому світі його не хвилювало, — так це те, що леді так енергійно терлася об нього лобком, так міцно обхоплювала його стегнами, так сильно притискалася щокою до його обличчя, так щільно заплющувала очі так голосно стогнала.
Хіба жінка може відчувати таку гостру насолоду, як чоловік? Щоправда, деякі з портових хвойд стогнали, але звісно, вони це робили лише тому, що знали, що чоловікам таке подобається, і було цілком очевидно, що вони нічогісінько не відчувають.
І все ж…
Софія відкинулася назад, зазирнула йому в очі, невимушено всміхнулася, припала до його губ в гарячому поцілунку, а потім підтягла коліна до грудей, відштовхнулася ногами від коріння і попливла до берега, де на кущах висіла її одежа.
Неймовірно, але вони одягнулися, зібрали і спакували всі речі, які привезли на пікнік, нав’ючили їх на мула, всілися на коней і проїхали верхи весь зворотній шлях до урядової резиденції мовчки.
Неймовірно, але під час обіду Софія Крекрофт весело сміялася й щебетала зі своєю тіткою, сером Джоном і навіть із незвично балакучим капітаном Джеймсом Кларком Россом, тимчасом як Крозьє сидів здебільшого мовчки, втупившись у стіл. Він міг тільки захоплюватися її… — як це зветься в жаболюбів? — її
Міс Крекрофт зовсім його не цуралася і не примушувала відчувати жодних докорів сумління. Вона усміхалась йому, зверталася до нього з різними дрібницями, намагаючись залучити до розмови, як це робила щовечора в урядовій резиденції. Чи, можливо, її усмішка була трохи теплішою? Ніжнішою? Чуттєвішою? Мабуть, що так.
Після обіду того вечора, коли Крозьє запропонував Софії погуляти в саду, вона з вибаченнями відмовилась, оскільки вже пообіцяла капітанові Россу пограти з ним у карти у великій вітальні. Чи не хотів би командор Крозьє до них приєднатися?
Ні, командор Крозьє, своєю чергою, перепрошує, розуміючи з теплих та невимушених напівтонів, які звучали в її теплому та невимушеному голосі, що цього вечора й аж до того моменту, коли вони зустрінуться наодинці, щоб обговорити своє майбутнє, все в урядовій резиденції має тривати як завжди. Командор Крозьє гучно оголосив, що в нього трохи болить голова і він прощається з ними до ранку.
Наступного дня він прокинувся ще до світанку, одягнув свій найкращий однострій і почав походжати залами маєтку, впевнений, що Софія теж з нетерпінням чекала ранку, щоб з ним зустрітися.
Виявилося, що ні. Першим до сніданку вийшов сер Джон і завів нескінченну, нестерпну розмову з Крозьє, який ніколи не володів сумнівним мистецтвом теревенів, але ще меншою мірою міг підтримувати розмову про те, який правильний тариф має бути на найм арештантів для копання каналів.
Леді Джейн спустилася наступною, і навіть Росс з’явився на сніданок раніше за Софію. До цього часу Крозьє пив уже шосту чашку кави, якій привчився надавати перевагу над чаєм під час своєї зимівлі з Паррі в північній кризі багато років тому, але він залишався за столом, поки леді з’їсть свої звичні яйця, ковбасу, боби, тост і вип’є чай.
Сер Джон десь зник. Леді Джейн теж мов випарувалася. Капітан Росс неквапливо кудись попрямував. Софія нарешті закінчила свій сніданок.
— Ви б не хотіли прогулятися в саду? — запитав він.
— Так рано? — здивувалася вона. — Надворі вже доволі жарко. Ця осінь видалася дуже теплою.
— Але… — почав було Крозьє, намагаючись поглядом передати наполегливість свого запрошення.
Софія усміхнулася.
— Я із задоволенням прогуляюся в саду з вами, Френсісе.
Вони повільно й, здавалося, нескінченно довго прогулювалися доріжками саду, очікуючи, поки єдиний садівник-арештант закінчить розвантажувати з підводи важкі мішки з добривом.
Коли чоловік нарешті пішов, Крозьє повів Софію проти вітру до кам’яної лавки в дальньому тінистому закутку англійського саду. Він допоміг їй зручніше сісти і зачекав, поки вона згорне свою парасольку. Софія подивилася на нього — Крозьє був занадто збуджений, щоб сидіти, тож стовбичив над нею, переминаючись з ноги на ногу, — і йому здалося, що в її очах таїться очікування. Зрештою він опанував себе настільки, що зміг стати перед нею на одне коліно.
— Міс Крекрофт, я чудово усвідомлюю, що я простий командор флоту Її величності і що ви заслуговуєте на увагу адмірала флоту… ні, члена королівської родини, який командуватиме адміралом… але ви маєте знати, тобто ви знаєте, про силу моїх почуттів до вас, і якщо ви вважаєте за можливе відповісти мені взаємністю…
— Боже правий, Френсісе, — перебила його Софія. — Ви ж не збираєтеся пропонувати мені свою руку і серце?
Крозьє не знав, що на це відповісти. Стоячи на коліні, склавши молитовно руки й простягнувши їх до неї, він чекав.
Вона поплескала його по руці.
— Командоре Крозьє, ви чудовий чоловік. Справжній джентльмен, попри всю кострубатість, яка, мабуть, ніколи не обтешеться. А ще ви
Крозьє спробував заговорити. Але на думку нічого не спадало. Та частина його мозку, що відповідала за слова, все ще намагалася завершити нескінченне речення з пропозицією одруження, яке він складав усю безсонну ніч у ліжку. Він уже сяк-так виголосив майже третю його частину.
Софія тихо розсміялася і похитала головою. Вона окинула поглядом сад, переконуючись, що ніхто — навіть той арештант — не може їх бачити чи чути.
— Будь ласка, не переймайтеся вчорашнім, командоре Крозьє. Ми провели дивовижний день. Та… інтерлюдія… у ставку була приємною для кожного з нас. Це був вияв… моєї натури… так само як і наслідок взаємного почуття близькості, яку ми відчували
Він підвів на неї очі.
Вона усміхнулася, але вже не так тепло, як раніше.
— Не вважайте, — сказала вона так тихо, що слова пролунали в гарячому повітрі лише трохи голосніше за шепіт, — що ви скомпрометуєте мою дівочу честь, командоре.
— Міс Крекрофт… — знову почав Крозьє і затнувся.
Якби його корабель несло на підвітряний берег з виведеними з ладу помпами і чотирма футами води в трюмі, яка продовжує прибувати, зі сплутаним такелажем і пошматованими вітрилами, він і тоді знав би, які команди віддавати. Знав би, що сказати. А цієї миті жодне слово не спадало йому на думку. Він відчував тільки, як у ньому наростають біль і здивування, які ятрили душу тим сильніше, що здавалися давно знайомими і зрозумілими.