Дэн Симмонс – Терор (страница 48)
— Якби я вирішила вийти заміж, — продовжувала Софія, знову розгортаючи свою парасольку і крутячи її над головою, — то обрала б нашого бравого капітана Росса. Хоча я взагалі не припускаю думки бути простою капітаншею, Френсісе. Спочатку він має отримати лицарське звання… але я певна того, що невдовзі він його таки отримає.
Крозьє напружено вдивлявся в її очі, намагаючись вгледіти в них бодай натяк на дотеп.
— Капітан Росс заручений, — сказав він нарешті. Його голос прозвучав хрипло, як у людини, яка багато днів страждала без води. — Вони збираються обвінчатися по поверненні Джеймса до Англії.
— Та байдуже, — сказала Софія, підвівшись і розкрутивши свою парасольку ще швидше. — Я теж повернуся до Англії швидкісним пакетботом найближчим часом, навіть раніше, ніж відкличуть дядька Джона. Капітан Джеймс Кларк Росс ще мене не знає.
Вона подивилася згори вниз на Крозьє, який продовжував безглуздо стояти на одному коліні на білій жорстві.
— Крім того, — весело сказала вона, — навіть якщо капітан Росс одружиться з цією юною самозванкою, яка чекає на нього на батьківщині, — а ми з ним часто говорили про неї, і я запевняю вас, що вона дурепа, — з одруженням нічого не закінчується. Це не смерть. Це не Гамлетова невідома країна, звідки ніхто не повертається. Траплялися випадки, коли чоловіки поверталися з країни одружених і знаходили серед усіх жінок ту, що була створена саме для них. Запам’ятайте мої слова, Френсісе.
Тоді він нарешті підвівся. Він стояв і обтрушував білий пісок зі своїх найкращих парадних формених брюк.
— Я вже маю йти, — сказала Софія. — Тітка Джейн, капітан Росс і я збираємося цього ранку поїхати у Гобарт Таун подивитися на нових племінних жеребців, яких недавно завезла компанія Ван Дімена. Ви можете приєднатися до нас, якщо бажаєте, Френсісе, але заради усіх святих, спершу поміняйте одяг і вираз обличчя.
Вона легко доторкнулася до його руки й пішла назад до урядової резиденції, крутячи парасольку над головою.
Крозьє почув приглушені удари суднового дзвона на палубі, який вибив вісім склянок. Була четверта ранку.
Зазвичай на кораблі в морі через півгодини матроси повскакували б зі своїх підвісних койок і вже за півгодини почали б драїти палуби і вичищати все, що тільки можна. Але тут, посеред темряви, криги і вітру — Крозьє чув його завивання в такелажі, яке провіщало ще одну завірюху, а зараз же тільки десяте листопада їхньої третьої зимівлі, — матросам дозволялося спати допізна і бити байдики до четвертої склянки ранкової вахти. До шостої ранку. Тоді холодний корабель оживе криками старшин і стукотом ніг у хутряних капчурях об палубу, коли матроси почнуть вискакувати з койок, поки старшини не виконали своїх погроз обтяти мотузки гамаків разом з тими матросами, хто забарився в них.
Порівняно з вахтами під час плавання у морі це був рай для ледацюг. Матросам не тільки дозволялося спати допізна, але й снідати тут, на нижній палубі, коли вже виб’є восьму склянку, перш ніж братися до вранішніх суднових робіт.
Крозьє подивився на пляшку віскі та склянку. Обидві були порожні. Він узяв зі столу важкий пістоль — з повним зарядом пороху та кулею. Його рука тремтіла.
Потім він засунув пістоль до кишені своєї капітанської шинелі, зняв шинель і повісив на гачок. Крозьє ретельно витер склянку з-під віскі чистою ганчіркою, яку Джопсон щовечора залишав для цієї потреби, і прибрав у свою шухляду. Потім він акуратно поставив порожню пляшку в плетений кошик з кришкою, яку Джопсон залишив біля розсувних дверей саме для цього. На той час, коли Крозьє, виконавши свої службові обов’язки, повернеться сюди під кінець темного дня, в кошику буде лежати повна пляшка.
На мить він замислився, чи не одягнутися йому тепліше і не піднятися на палубу — замінити свої капчурі на справжні черевики, закутатися шарфом, натягнути шапку, светри і весь верхній одяг, щоб вийти в ніч та віхолу, дочекатися підйому матросів, спуститися поснідати зі своїми офіцерами і провести цілий день без сну.
Він робив так багато разів.
Але не цього ранку. Він був занадто стомлений. І було занадто холодно, щоб стовбичити тут бодай ще хвилину всього в чотирьох вовняних та бавовняних куфайках. Крозьє знав, що четверта ранку — найхолодніший час доби і година, коли більшість хворих та поранених матросів віддає Богу душу, яка відлітає в ту правдиву «невідому країну».
Крозьє заповз під ковдри і вткнувся обличчям у холоднючий матрац, набитий кінським волосом. Знадобиться п’ятнадцять хвилин чи й більше, перш ніж тепло його тіла зігріє постіль. Якщо пощастить, він засне раніше. Якщо пощастить, він матиме майже дві години похмільного забуття, перш ніж почнеться новий день посеред темряви й холоду. Якщо пощастить, думав Крозьє засинаючи, він взагалі не прокинеться.
17 ІРВІНГ
Сайленс зникла, й обов’язком третього лейтенанта Ірвінга було знайти її. Власне кажучи, капітан йому нічого такого не наказував… точніше, наказував, але не зовсім це. Капітан Крозьє доручив Ірвінгу наглядати за ескімоскою, коли вирішив узяти її на борт корабля Її Величності «Терор» шістьма місяцями раніше, в червні, і капітан Крозьє ніколи не скасовував цього наказу, тож Ірвінг почувався відповідальним за неї. Окрім цього, молодий чоловік був закоханий у Сайленс. Він знав, що це по-дурному — ба навіть ненормально — закохатись у дикунку, яка навіть не була християнкою, в неосвічену тубільну жінку, яка й слова не могла сказати англійською, та й будь-якою іншою мовою, якщо вже на те пішло, бо у неї не було язика — його вирвали чи відтяли, але Ірвінг все одно закохався у Сайленс. Від вигляду дівчини високого, сильного Джона Ірвінга кидало в дрож.
А зараз вона зникла.
Вони вперше помітили, що її немає у відведеному для неї спальному місці — невеличкому закутку, відгородженому ящиками від гамірної носової частини нижньої палуби, прямо перед лазаретом, — у четвер, двома днями раніше, але матроси звикли до дивних зникнень та повернень леді Сайленс. Вона проводила поза кораблем стільки ж часу, скільки й на ньому, навіть ночами. Ірвінг доповів капітанові Крозьє в четвер пополудні, одинадцятого листопада, що Сайленс пропала безвісти, але капітан, Ірвінг та інші бачили її назовні на кризі позаминулої ночі. Потім, після того, як знайшли останки Стронґа та Еванса, вона знову пропала. Але капітан сказав не перейматися тим, мовляв, вона об’явиться.
Але вона не з’явилася.
Того ранку четверга зірвалася хуртовина з густим снігом і сильним вітром. Робочі команди, що працювали при світлі ліхтарів, щоб полагодити гурії на стежці між «Терором» та «Еребусом» — чотирифутові вузькі пірамідки з крижаних блоків через кожні тридцять кроків, — вимушені були після обіду повернутися на кораблі й відтоді не могли працювати на кризі. Останній вістовий з «Еребуса», який прибув у четвер ввечері й вимушений був залишитися на «Терорі» через завірюху, сказав, що на борту корабля командора Фітцджеймса Сайленс не було. Суботнього ранку вахту на палубі змінювали щогодини, але матроси все одно спускалися вниз в одязі, вкритому льодяною кіркою, й ловлячи дрижаки від холоду. Кожні три години доводилося посилати на гору робочі команди сколювати сокирами кригу з рангоуту й такелажних тросів, які залишалися, щоб корабель не перекинувся через перевантаження. А понад те лід, що обвалювався зі щогл, був небезпечний для людей на вахті, а також міг пошкодити палубу. Інші матроси розгрібали лопатами сніг з крижаної палуби, що накренилася на ніс, і викидали його за борт «Терору», перш ніж його нападає стільки, що не можна буде відкрити люки трюмів.
Коли цієї суботи після вечері лейтенант Ірвінг знову доповів капітанові Крозьє, що Сайленс усе ще не знайшлася, капітан сказав:
— Якщо завірюха заскочила її серед крижин, вона не може повернутися, Джоне. Але я даю вам дозвіл обшукати весь корабель сьогодні після відбою, коли більшість матросів будуть у своїх койках, тільки щоб переконатися, що вона насправді пропала.
Хоча вахта Ірвінга на палубі закінчилася кілька годин тому, лейтенант знову одягся якомога тепліше, взяв олійний ліхтар і подерся трапом на палубу.
Погодні умови не поліпшилися. Вони навіть погіршилися відтоді, як Ірвінг спустився на вечерю п’ять годин тому. Несамовитий вітер дув з північного заходу, несучи сніг і зменшуючи видимість до десяти чи й менше футів. Усе навколо вкрилося крижаною кіркою, хоча й команда з п’яти матросів сколювала сокирами кригу десь на носі, перед вкритим снігом брезентом, що обвисав над люком. Ірвінг протиснувся назовні через футовий шар пороші, наметеної під брезентовим навісом, і підняв над головою ліхтар, видивляючись у темноті котрогось з моряків, який би не розмахував сокирою.
Вахтовим офіцером тут був Рувим Мейл, баковий старшина, й Ірвінг відшукав його, прямуючи на слабке світло іншого ліхтаря на лівому борту.
Мейл здавався заметеним снігом вовняним горбом. Навіть його обличчя було сховане під башликом, закутаним кількома грубими вовняними шарфами. Рушниця в його скоцюрбленій величезній руці обмерзла кригою. Обидва мали кричати, щоб крізь завивання вітру почути один одного.
— Ви щось бачили, містере Мейл? — прокричав лейтенант Ірвінг, упритул нахилившись до товстого вовняного тюрбана, що позначав голову бакового старшини.