Дэн Симмонс – Терор (страница 50)

Капітан Крозьє, який, очевидно, був у кепському гуморі й страждав від похмілля цього чудового весняного суботнього ранку, сердито на них зиркнув, прокашлявся, насупився й зневажливо насміявся з їхнього артилерійського вишколу на безщогловому кораблі, зажадавши від них пояснень, яким чином вони можуть прислужитися на експедиційному вітрильному кораблі, на якому немає жодної гармати. Потім він дошкульно запитав у них, чи готові вони «виконати свій обов’язок англійця» (що він насправді мав на увазі, Ірвінг став здогадуватися, коли згадані англійці застрягли в замерзлому морі за тисячі миль від дому), й одразу запропонував їм койки на своєму кораблі.

Міс Абігайл Елізабет Ліндстром Гайд-Беррі, звісно, була дуже засмучена і вражена тим, що їхні заручини розтягувалися на місяці, якщо не роки, але лейтенант Ірвінг спочатку розрадив її тим, що додаткові гроші, отримані від Служби географічних досліджень, будуть їм геть не зайвими, а потім пояснив свій вчинок потребою у пригодах, а ще славі та визнанні, які обов’язково прийдуть на нього, коли після повернення з подорожі він напише книжку. Його родина схвалює такі пріоритети, навіть якщо міс Абігайл — ні. Потім, коли вони залишилися наодинці, він своїми обіймами, поцілунками й досвідченими пестощами умовив її не плакати й не злитися. Те втішання переросло в щось значно більше — лейтенант Ірвінг знав, що зараз, через два з половиною роки, він цілком міг бути батьком. Але він зовсім не почувався нещасним, коли кількома тижнями пізніше махав рукою міс Абігайл, поки «Терор» віддавав швартові кінці й виходив з гавані — його тягнули два парові буксири. Невтішна молода леді стояла на причалі Грінхайта у своїй зеленій з рожевим шовковій сукні під рожевою парасолькою і махала своєю підібраною в тон шовковою рожевою носовою хустинкою, втираючи рясні сльози іншою, дешевшою бавовняною хустинкою.

Він знав, що сер Джон, після того як закінчить плавання Північно-Західним проходом, збирається зайти в російські та китайські порти, тож лейтенант Ірвінг уже будував плани після перевестися на якийсь корабель королівського флоту, приписаний до тамтешніх вод, або, може, навіть піти у відставку, написати книжку про свої пригоди й обійняти посаду керівника в дядьковій компанії з торгівлі шовком та продажу дамських капелюшків у Шанхаї.

Трюм був темніший і холодніший за твіндек.

Ірвінг ненавидів трюм. Він нагадував йому могилу — навіть більше, ніж його промерзла койка або тьмяно освітлена холодна нижня палуба. Він спускався сюди тільки тоді, коли треба було оглянути складені мертві тіла — або частини мертвих тіл — у замкненій трупарні. Щоразу він уявляв собі, що скоро хтось так само оглядатиме тут внизу його власний труп. Ірвінг підняв свій ліхтар і побрів на корму через калюжі талої води й задушливе вологе повітря. Котельня спочатку здалася йому порожньою, але потім лейтенант побачив тіло на койці біля переділки правого борту. Ліхтарі не горіли, й приміщення освітлювалося тільки червоними сполохами, що танцювали на вугіллі за ґратами однієї з чотирьох закритих заслінок топки, і в цьому тьмяному світлі довге тіло, що розтягнулося на койці, здавалося мертвим. Розплющені очі моряка дивилися на низьку стелю не моргаючи. Він навіть не повернув голови, коли Ірвінг увійшов і підвісив свій ліхтар на так біля вугільного бункера.

— Що привело вас сюди, лейтенанте? — запитав Джеймс Томпсон.

Механік все так само не повертав голови і не моргав. У котрийсь із днів минулого місяця він припинив голитися, і зараз його худе бліде обличчя заросло щетиною. Очі ховалися в темних глибоких западинах. Скуйовджене волосся покрилося сажею й злиплося від поту. Навіть тут, у котельні, коли вогонь у топці ледь жеврів, температура повітря була близько нуля, але Томпсон лежав у самих лише штанях, нижній сорочці та підтяжках.

— Я шукаю Сайленс, — сказав Ірвінг.

Моряк продовжував витріщатися на палубу над головою.

— Леді Сайленс, — пояснив молодий лейтенант.

— Ескімоську відьму, — уточнив механік.

Ірвінг прокашлявся. Вугільний пил стояв тут стовпом, аж було важко дихати.

— Ви її не бачили, містере Томпсон? Чи, може, чули щось незвичне?

Томпсон, який все ще не повертав голови і не моргав, тихо розсміявся. Той сміх звучав доволі дивно — як деренчання камінців у кухлі — і закінчився кашлем.

— Дослухайтеся, — сказав механік.

Ірвінг обернувся. Було чути тільки звичайні звуки, хай навіть гучніші тут, у темному трюмі: протяглий стогін криги, що стискає корабель; лункий тріск залізних цистерн і металевих конструкцій підсилення корпуса корабля попереду й позаду котельного відділення; віддалене завивання хуртовини високо вгорі; гуркіт шматків криги, що падають додолу, викликаючи вібрацію у шпангоутах; глухе рипіння щогл, які здригаються у своїх степсах[74]; різкий скрип обшивки корпуса і незмовкний свист, тріщання й гудіння парового котла і труб навколо.

— Хтось або щось ще дихає на цій палубі, — продовжив Томпсон. — Хіба ви не чуєте?

Ірвінг напружив слух, але не почув ніякого дихання, хіба що котел видавав звуки, схожі на важке дихання якоїсь величезної істоти.

— А де Сміт і Джонсон? — запитав лейтенант. Це були два кочегари, які цілодобово працювали тут із Томпсоном.

Механік байдуже стенув плечима.

— Коли треба підкидати так мало вугілля, як цим часом, вони потрібні мені лише на кілька годин на день. Більшу частину вахти я проводжу тут сам, рачкуючи серед трубогонів та клапанів, лейтенанте. Латаю. Регулюю. Заміняю. Намагаюся підтримувати цю… штуку… в робочому стані, прокачуючи гарячу воду через труби нижньої палуби по кілька годин щодня. Через два, щонайбільше три місяці це все перетвориться на непотріб. У нас вже немає вугілля, щоб іти під парою. А скоро не буде вугілля й на опалення.

Ірвінг уже чув такі розмови в офіцерській кают-компанії, але його вони мало обходили. Три місяці видавалися цілою вічністю. Наразі він мав переконатися, що Сайленс на кораблі немає, і доповісти про це капітанові. Потім він спробує знайти її, хай навіть і не на борту «Терору». А потім він спробує вижити в наступні три місяці. Він перейматиметься браком вугілля колись згодом.

— До вас дійшла ця чутка, лейтенанте? — запитав механік. Він, як і раніше, застигло лежав на койці, незмигно дивлячись угору і не повернувши голови, щоб подивитися на Ірвінга.

— Ні, містере Томпсон, яка чутка?

— Що ця… штука на кризі, примара, диявол… пробирається всередину корабля, коли їй тільки заманеться, і пізно вночі швендяє палубою трюму, — сказав Томпсон.

— Ні, — сказав лейтенант Ірвінг. — Нічого такого я не чув.

— Побудьте тут один на палубі трюму достатню кількість вахт, — сказав моряк з койки, — і ви все почуєте і побачите.

— Надобраніч, містере Томпсон. — Ірвінг узяв свій ліхтар, який шипів і потріскував, вийшов у коридор і пішов на ніс.

Залишалося оглянути всього кілька місць на палубі трюму, і Ірвінг збирався покінчити з цим якнайшвидше. Трупарня була заперта, лейтенант на взяв у капітана ключів від неї, тож, переконавшись, що важкий замок був цілий і замкнений, він пішов далі. Йому зовсім не хотілося побачити, що ж там гучно шкреблося й плямкало за товстими дубовими дверима.

Двадцять один величезний залізний водяний танк, що вишикувався вздовж стінки корпуса, не залишав жодного місця для схованки ескімоски, і тому Ірвінг пішов у вугільні бункери, де його ліхтар ледь блимав у густому, чорному від вугільного пилу повітрі. Залишки мішків з вугіллям, які колись заповнювали кожен бункер від днища зовнішнього борту до бімсів[75] палуби твіндека над головою, зараз просто відділяли кожен вкритий сажею бункер, як низькі барикади з мішків з піском. Він не міг уявити леді Сайленс, що обладнує собі сховок в одній із цих смердючих, темних, заразних чортових нір — їхні пайоли[76] хлюпалися в лляльних водах, і тут повсюди шастали пацюки, — але він мав перевірити.

Закінчивши оглядати вугільні бункери та комори в середній частині корабля, лейтенант Ірвінг перейшов до ящиків та діжок, що залишалися у форпіку[77], якраз під кубриком команди та гігантською плитою містера Діггла двома палубами вище. Вузенький трап спускався через палубу твіндека до цих запасів, і тонни будівельної деревини звисали з товстих бімсів над головою, перетворюючи простір на заплутаний лабіринт і примушуючи лейтенанта пересуватися навприсядки, але тепер тут було вже набагато менше ящиків, бочок та всіляких пакунків, ніж два з половиною роки тому. Але більше пацюків. Набагато більше.

Шукаючи поза ящиками та в тих ящиках, що були більші за розміром, підсвічуючи собі ліхтарем, аби переконатися, що діжки, які стояли в ллялах, були або закупорені, або порожні, Ірвінг саме обходив вертикальний носовий трап, коли побачив розпливчасту білу пляму і вловив якісь дивні звуки й гарячковий рух одразу поза тьмяним світляним кругом ліхтаря. Це була якась величезна жива істота, і вона не було жінкою.

Ірвінг був неозброєний. На частку секунди він замислився, чи не кинути йому ліхтаря і не помчати через темряву назад до трапу в середній частині корабля. Звісно, він не побіг і відкинув таку думку раніше, ніж вона сформувалася. Він ступив крок уперед і голосом, гучнішим і владнішим, ніж сам від себе сподівався, вигукнув: