Дэн Симмонс – Терор (страница 49)
Моряк, який був нижчий на зріст, трохи відтягнув донизу шарф з обличчя. Його ніс був білий, як бурулька.
— Ви запитуєте про хлопців, що сколюють лід, сер? Вони зникли з очей, коли піднялися вище нижніх рей. Я тільки слухаю, сер, поки підміняю на вахті дозорця лівого борту молодого Кіннейрда. Він розгрібав палубу на третій вахті, сер, і досі не може відігрітися.
— Ні, я маю на увазі — на кризі! — прокричав Ірвінг.
Мейл засміявся. Це був дуже приглушений сміх.
— Ніхто з нас уже сорок вісім годин не бачив, що робиться на кризі, лейтенанте. Ви й самі знаєте це, сер. Відтоді, як ви чергували тут, на палубі, сьогодні ввечері, нічого не змінилося.
Ірвінг кивнув і тугіше затягнув свій шарф довкола чола й нижньої половини обличчя.
— Ніхто не бачив Сайленс… леді Сайленс?
— Що, сер? — містер Мейл нахилився ближче, спираючись на рушницю, як на колону з обмерзлого заліза і дерева.
— Леді Сайленс? — прокричав Ірвінг.
— Ні, сер. Наскільки я знаю, ніхто не бачив ескімоської жінки вже кілька днів. Вона, мабуть, віддала кінці, лейтенанте. Замерзла десь там на кризі, й добре, що ми її здихалися, скажу я вам.
Ірвінг кивнув, поплескав Мейла по величезному плечу своєю величезною рукавицею і пішов на корму — тримаючись подалі від грот-щогли, звідки під вагою налиплого снігу відвалювалися гігантські бурулі криги і падали на палубу, розриваючись, як артилерійські снаряди, — щоб поговорити з Джоном Бейтсом, який стояв на вахті біля правого борту.
Бейте нічого не бачив. Із цього місця він навіть не міг розгледіти п’ятьох матросів із сокирами, звідтоді як вони приступили до роботи.
— Перепрошую, сер, але я нічого не бачу і, боюсь, не почую дзвону за всім цим стукотом сокир, тріском криги й виттям вітру, сер. Чи довго ще до кінця вахти?
— Ви почуєте дзвін, коли містер Мейл вдарить у нього, — прокричав Ірвінг, нахиляючись поближче до засніженої вовняної кулі, яка була головою двадцятишестилітнього моряка. — І він прийде перевірити вас, перш ніж йтиме донизу. Продовжуйте нести вахту, Бейте.
— Єсть, сер.
Вітер намагався збити Ірвінга з ніг, поки він йшов уздовж брезентового навісу, очікуючи на перерву в «кригопаді», дослухаючись до лайки й криків матросів на грот-марсі та такелажі, що гудів над головою, а потім прошмигнув так швидко, як тільки міг, через двофутовий замет свіжого снігу на палубі і пірнув під мерзлий брезент, протиснувся в тамбучину трюму і спустився по трапу вниз.
Звісно, він обшукував нижні палуби вже кілька разів — особливо за купою ящиків перед лазаретом, де в жінки раніше була мала нірка, — але зараз Ірвінг пішов на корму. Корабель цієї пізньої години вже затих, якщо не брати до уваги кроків та грюкоту на палубі над головою, хропіння виснажених матросів у підвісних гамаках, брязкоту посуду і лайки містера Діггла десь біля плити і звичного завивання вітру та тріску криги назовні.
Ірвінг навпомацки пробирався темним вузьким коридором. Окрім каюти містера Мейла, жодна зі спальних відгородок на офіцерській палубі зараз не пустувала.
Кораблю її Величності «Терор» у цьому сенсі пощастило. В той час як «Еребус» втратив кількох офіцерів через цю тварюку на кризі, включаючи сера Джона й лейтенанта Гора, ніхто з офіцерів «Терору», унтер-офіцерів або мічманів не загинув, крім юного Джона Торрінгтона, старшого кочегара, який помер природним чином півтора року тому біля острова Бічі.
У салоні нікого не було. Зараз кают-компанія нечасто прогрівалася настільки, аби баритися тут, і навіть книжки в шкіряних оправах здавалися холодними на своїх полицях; дерев’яна музикальна шкатулка, що програвала металеві музичні диски, якщо покрутити корбу, давно мовчала. Ірвінг помітив, що в каюті капітана Крозьє все ще горить лампа, коли проходив повз, прямуючи до порожніх офіцерських і старшинських їдалень, а потім повертався назад до головного трапу.
Палуба твіндека під нижньою палубою, була, як завжди, дуже холодною і дуже темною. Оскільки люди все рідше спускалися вниз за продуктами, бо денний раціон було значно зменшено, коли лікарі виявили багато зіпсованих консервів, й оскільки матроси лише зрідка тягали мішки з вугіллям, бо зменшилися запаси вугілля і скоротилися години опалення на кораблі, Ірвінг опинився сам-один у холодному мороці палуби. Чорні дерев’яні бімси й вкриті памороззю металеві скоби стогнали довкола нього, поки він пробирався на ніс, а потім ішов назад на корму. Світло лампи губилося в густій темряві, й Ірвінг заледве міг розгледіти млявий вогник крізь пелену крижаних кристалів, утворених його власним подихом.
У носових закутках леді Сайленс не було — ні в майстерні теслі, ні в коморі боцмана, ні в майже порожній хлібній коморі ближче до корми. Середній відсік палуби твіндека, на початку плавання «Терору» напхом напханий ящиками, барильцями, шабатурами та іншими пакунками з провізією, зараз спорожніла. І тут леді Сайленс теж не було.
Лейтенант Ірвінг пройшов у винну комірчину, скориставшись ключем, який позичив йому капітан Крозьє. Там ліворуч стояли пляшки бренді та вина, які він зміг бачити у світлі тьмяного ліхтаря, але він знав, що рівень рому у величезній головній бочці вже був низьким. Коли ром закінчиться — коли не стане матроського щоденного обіднього грогу, — тоді, знав лейтенант Ірвінг, так само як знали всі офіцери Королівського флоту, ймовірність заколоту стане набагато більшою. Містер Хелпмен, секретар капітана, і містер Годдард, трюмний старшина, нещодавно доповіли, що, за їхніми підрахунками, рому залишилося приблизно на шість тижнів, і то лише за умови, якщо стандартну порцію в чверть пінти рому, розведеної трьома чвертями пінти води, буде зменшено наполовину. Матросів таке, далебі, не влаштує.
Ірвінг не думав, що леді Сайленс могла прокрастися в заперту винну комірчину, попри матроські плітки про її відьомську силу, але він ретельно оглянув приміщення, зазираючи під столи та креденси. Ряд за рядом тесаки, палаші та мушкети на полицях над ним холодно блищали у світлі ліхтаря.
Він пішов на корму й обстежив артилерійський арсенал з його пристойними залишками запасів пороху і набоїв, обнишпорив особисту капітанову комірчину — на полицях стояло тільки кілька останніх пляшок віскі Крозьє, а продукти в попередні тижні було розподілено між усіма офіцерами. Потім він обшукав вітрильну комору, баталерку, кормові канатні ящики і комору помічників капітана. Якби лейтенант Джон Ірвінг був ескімоскою, що намагається сховатися на борту корабля, він би, мабуть, вибрав вітрильну комору з її переважно незайманими відрізами й рулонами запасної парусини, вітрилами і тривалий час невживаними вітрильними снастями.
Але її тут не було. Ірвінга аж сіпнуло в одежній баталерці, коли його ліхтар висвітив високу мовчазну фігуру в дальньому кінці кімнати, що бовваніла на тлі темної переборки, але це виявилося всього лише кілька вовняних шинелей та «вельська перука», що висіли на вішаку.
Замкнувши за собою двері, лейтенант спустився трапом у трюм.
Третій лейтенант Джон Ірвінг, хоча й виглядав молодшим за свій вік через хлопчаче обличчя, яке сором’язливо спалахувало рум’янцем, і біляве волосся, закохався в ескімоську жінку зовсім не тому, що був незайманим хлопцем, який знемагає від кохання. Насправді, Ірвінг був досвідченішим щодо сексуальних утіх, ніж більшість з тих хвальків на кораблі, які теревенили про свої любовні звитяги. Дядько Ірвінга привів його у Бристольські доки, коли хлопцеві виповнилося чотирнадцять, познайомив з чепурною та приємною на вигляд портовою блудницею на ймення Мол і заплатив за перший сексуальний досвід небожа — не швидкий перепих у підворітні в позі бобра, але порядні вечір, ніч та ранок у чистій кімнаті в мансарді старого готелю з видом на причал. Це дало юному Ірвінгу смак до фізичної втіхи, якою він балував себе потім багато разів поспіль.
Не можна сказати й того, щоб Ірвінгу менше щастило з порядними дамами. Він залицявся до найменшої доньки дуже поважної бристольської родини Дунвітт-Гаррісонів, і та дівчина, Емілі, дозволяла, ба навіть ініціювала, таку інтимну близькість, що більшість молодих людей продали б своє ліве яєчко, аби лише спізнати її. Повернувшись до Лондона, щоб завершити свою освіту морського офіцера-артилериста на навчальному судні «Екселлент», Ірвінг проводив вихідні, зустрічаючись, залицяючись й насолоджуючись товариством кількох привабливих панянок з вищого світу, включаючи люб’язну міс Сару, сором’язливу, але геть дивовижну міс Лінду і вражаюче пристрасну й непогамовну — наодинці з ним — міс Абігайл Елізабет Ліндсторм Гайд-Беррі, з якою рум’янолиций третій лейтенант невдовзі виявився зарученим.
Джон Ірвінг не збирався одружуватися. Принаймні, не у свої двадцять з хвостиком — його батько та дядько обоє повчали його, що це роки, в які він мусить побачити світу й переказитися, — і швидше всього, навіть не у тридцять з хвостиком. Він бачив непереборні причини не одружуватися раніше сорока. Тож, хоча Ірвінг ніколи не міряв про Службу географічних досліджень — йому ніколи не подобалася холодна погода, і думка про можливість замерзнути на бурульку на будь-якому з полюсів була однаково абсурдною та жахливою для нього, — через тиждень після того, як він отямився зарученим, третій лейтенант піддався на спонукання своїх старших товаришів Джорджа Годжсона та Фреда Горнбі разом з ними зустрітися з капітаном корабля Її Величності «Терор», щоб просити про переведення на цей корабель.