Дэн Симмонс – Терор (страница 51)

— Хто тут? Назвіть себе!

І потім він побачив їх у світлі ліхтаря. Йолоп Магнус Менсон, найбільший здоровань експедиції, що метушливо намагався натягнути свої штани, намацуючи ґудзики величезними брудними пальцями. А за кілька футів від нього Корнеліус Гіккі, помічник купора, зростом заледве п’ять футів, з оченятами-намистинами і тхорячим обличчям, накидав на плечі свої спущені підтяжки.

У Джона Ірвінга відвисла щелепа. Знадобилося кілька секунд на те, щоб побачене ним відфільтрувалося мозком і він зрозумів — содоміти. Про щось таке він, звісно, чув і жартував зі своїми товаришами з приводу таких речей, а одного разу навіть був очевидцем покарання канчуками, коли молодший лейтенант на «Екселенті» зізнався в таких вчинках, але Ірвінг ніколи не думав, що потрапить на корабель, де… служитиме з моряками, які… Менсон, цей велетень, загрозливо наблизився до нього. Чоловік був такий високий, що скрізь під палубою, аби не зачіпати бімсів, ходив напівзігнутий, і він так звик до цієї ходи горбаня, що навіть на відкритому повітрі сутулився і човгав ногами. Зараз його гігантські руки метелялися у світлі ліхтаря, і він виглядав наче кат, що наближається до засудженого.

— Магнусе, — сказав Гіккі. — Ні.

Ірвінгова щелепа відвисла ще більше. То ці… содоміти… загрожують йому?

Содомія на кораблях Її Величності каралася смертю через повішання, і дві сотні ударів канчуками перед усім флотом, коли засудженого почергово шмагали, перевозячи з корабля на корабель по всій гавані, вважалося дуже поблажливим покаранням.

— Та як ви посміли? — сказав Ірвінг, не уточнивши, йдеться йому про загрозливу позу Менсона чи про їхній неприродний статевий акт, — цього він і сам не знав.

— Лейтенанте, — поквапливо заторохтів Гіккі. Слова помічника купора звучали пискляво, й у них вчувався ліверпульський акцент. — Перепрошую, сер, містер Діггл послав нас у трюм принести трохи борошна, сер. Один з цих бісових пацюків заліз по нозі матроса Менсона йому в штани, сер, і ми намагалися витрусити його. Не щури, а якісь брудні підари.

Ірвінг знав, що містер Діггл ще не розпочав своєї нічної випічки коржиків і що в запасах кока на нижній палубі було достатньо борошна. Гіккі навіть не намагався зробити свою брехню переконливою. Маленькі, як намистини, нахабні оченята матроса нагадали Ірвінгу про пацюків, що метушилися в темряві довкола них.

— Ми будемо вдячні вам, якщо ви нікому не скажете, сер, — продовжував помічник купора. — Магнус лютуватиме, якщо з нього сміятимуться, дізнавшись, що він злякався маленького пацюка, який побіг вгору по його нозі.

Ці слова були викликом і непокорою. Майже наказом. Зухвальцем був маленький чоловічок, що розмахував руками, поки Менсон стояв з порожніми очиськами, німий, як в’ючна тварина, з усе ще стиснутими в кулаки величезними руками, пасивно очікуючи наступної команди від свого миршавого коханця.

Мовчанка між чоловіками затягнулася. За бортом стогнала крига. Скрипіли шпангоути. Під ногами сновигали щури.

— Геть звідси, — сказав нарешті Ірвінг. — Негайно.

— Єсть, сер. Дякую, сер, — сказав Гіккі. Він відсунув заслінку невеликого ліхтаря, що стояв на палубі за ним. — Ходімо, Магнусе.

Обидва матроси подерлися нагору вузьким носовим трапом і зникли у темряві палуби твіндека.

Кілька довгих хвилин лейтенант непорушно стояв на місці, дослухаючись до стогону та потріскування корабля, але не чуючи їх. Завивання завірюхи звучало віддаленим похоронним співом.

Якщо він доповість про це капітанові Крозьє, буде розслідування. Менсон, якого в цій експедиції мали за сільського дурника, був улюбленцем екіпажу, хай як би його дражнили за його віру в привидів та гоблінів. Цей матрос працював за трьох. Гіккі, хоча його не любили ні унтери, ні офіцери, шанувався рядовими матросами за здатність здобувати для своїх друзів додаткову пайку тютюну, зайву чвертку рому або потрібну одежину.

Крозьє не повісить жодного з них, думав Джон Ірвінг, але останнім часом капітан мав кепський настрій, тож покарання може бути дуже суворим. Усі на кораблі знали, що всього кілька тижнів тому капітан погрожував заперти Менсона в трупарні разом з погризеним щурами трупом його друга Вокера, якщо цей тупоголовий здоровань знову відмовиться виконати наказ принести вугілля на палубу трюму. Ніхто не здивується, якщо тепер він виконає свою погрозу. З іншого боку, думав лейтенант, що він насправді бачив? Що може він засвідчити, поклавши руку на Біблію, якби його допитував справжній суд? Він не бачив протиприродного акту. Він не заскочив двох содомітів на акті злягання або… будь-яких інших неприродних діях. Ірвінг чув важке дихання, судомні зітхання і переляканий шепіт при його наближенні, а потім побачив двох, що намагалися натягти свої штани і заправити свої сорочки.

Цього вистачило б на те, щоб за нормальних обставин повісити одного з них або й обох. Але тут, серед крижин, з місяцями або роками попереду, перш ніж з’явиться бодай шанс на порятунок?

Уперше за багато років Джон Ірвінг відчув бажання сісти долі й розплакатися. Його життя вже не буде колишнім — хоч так, хоч сяк. Якщо він доповість про двох содомітів, ніхто з його товаришів по команді — офіцерів, друзів, підлеглих — ніколи не ставитиметься до нього так, як колись.

Якщо він не доповість про двох чоловіків, то таким чином спонукає Гіккі до нескінченної зухвалості. Його легкодухе замовчування того, що сталося, дозволить матросові шантажувати Ірвінга наступними тижнями й місяцями. А також лейтенантові вже ніколи спокійно не спати чи почуватися безпечно на вахті у темряві на верхній палубі або у своїй каюті — якщо хтось взагалі може почуватися безпечно, коли ця біла потвора вбиває їх одного за одним, — очікуючи, як він уже почав був зараз, що руки Менсона стиснуть його горло.

— Та хай мені трясця, — уголос сказав Ірвінг в скрипучий холод трюму.

Усвідомивши, що саме він сказав, Ірвінг гучно розреготався, — і сміх прозвучав якось дивно, безживно, але при цьому зловісніше, ніж слова.

Оглянувши все, крім кількох великих діжок і носового канатного ящика, він був уже ладен припинити свої пошуки, але не хотів підніматися на нижню палубу, поки десь блукають Гіккі та Менсон.

Ірвінг пробирався повз порожні ящики, що плавали у воді — тут, ближче до опущеного вниз носа судна, вода вже піднімалася вище щикотолок, і його наскрізь промоклі черевики проламували тоненьку крижану кірку. Ще кілька хвилин — і він відморозить пальці ніг.

Канатний ящик був у найдальшому закутку форпіка, де борти сходилися біля форштевня. Це не було приміщення у справжньому розумінні цього слова — двоє дверей були всього три фути заввишки, а від палубного настилу до стелі залишалося не більш ніж чотири фути — радше місце, де скойлували[78] важкий перлінь[79], який використовували для носових якорів.

У канатному ящику завжди нестерпно смерділо річковим намулом, навіть через місяці й роки після того, як корабель знімався з якоря в гирлі річки. Цей сморід ніколи не вивітрювався, і масивні троси, скойлані й переплутані, майже не залишали вільного місця в низькому, темному, смердючому місці.

Лейтенант Ірвінг ледве відчинив тугі двері, що вели до канатного ящика, і посвітив усередину ліхтарем. Тріск льоду був особливо гучним тут, де ніс та бушприт втискалися в рухомий паковий лід.

Леді Сайленс різко підвела голову, і її темні очі спалахнули, як у кішки. Вона сиділа на розстеленій долі біло-коричневій шкурі цілком гола, якщо не брати до уваги іншого важкого хутра, накинутого на її плечі — мабуть, парки.

Підлога канатного ящика була десь на фут вищою за затоплену палубу назовні. Ескімоска порозсувала важкі бухти тросів і звільнене місце вистелила хутром, облаштувавши таким чином низеньку нірку, прикриту згори купою переплутаних товстих конопляних канатів. Відкрите полум’я каганця, наповненого олією чи ворванню, давало сяке-таке світло. Жінка саме їла кусень червоного, сирого, кривавого м’яса. Вона відрізала від нього шматки, які одразу кидала до рота, швидкими рухами короткого, але вочевидь дуже гострого ножа з кістяним чи роговим руків’ям, прикрашеним різьбленням. Леді Сайленс стояла на колінах, нахилившись над полум’ям та куснем м’яса, і її маленькі груди відвисли, нагадавши начитаному лейтенантові ілюстрацію, на якій він бачив статую вовчиці, яка вигодувала дитинчат Ромула та Рема.

— Перепрошую, мадам, — сказав Ірвінг.

Він віддав честь і захряснув двері. Похитуючись, лейтенант відійшов на кілька кроків назад, втрапивши у талий сніг та розганяючи щурів плюскотом води, і намагався опанувати себе після другого пережитого за п’ять хвилин шоку.

Капітан має знати про схованку Сайленс. Необхідно також запобігти пожежній небезпеці від відкритого вогню.

Але де вона дістала ножа? Він радше скидався на ескімоський, ніж на знаряддя з корабля. Її, звичайно ж, обшукали шість місяців тому, в червні. Як вона могла приховувати його весь цей час? Що ще вона може приховувати?

І свіже м’ясо.

На борту не було свіжини, Ірвінг був цього певен.

Невже вона полювала? Взимку, у завірюху, в темряві? І якщо так, то кого вона вполювала?

Єдиними тваринами за бортом, на кризі і під кригою, були білі ведмеді й те чудовисько, яке переслідує матросів з «Еребуса» й «Терору».