18+
реклама
18+
Бургер менюБургер меню

Дэн Симмонс – Терор (страница 53)

18

— Тобто ви хочете сказати, що більше половини наших продуктів зіпсувалося протягом останніх трьох років через порушення вимог до їх приготування? — обличчя Крозьє і далі поперемінно вкривалося то червоними, то білими плямами.

— Так, — сказав Алекс МакДональд, — але також винне, на нашу думку, неякісне запаювання.

— Запаювання бляшанок? — перепитав Фітцджеймс. Його підозри щодо Ґолднера вочевидь не поширювалися на технічний бік справи.

— Так, командоре, — відповів помічник лікаря з «Терору». — Консервування продуктів у бляшанках є недавнім винаходом — і вражаючим відкриттям сучасної епохи, — але за кілька років вживання консервів у їжу ми дізналися достатньо, щоб переконатися: ретельне запаювання швів на циліндричних банках вкрай необхідне для убезпечення їхнього вмісту від псування.

— І люди Ґолднера неналежним чином запаювали ці банки? — запитав Крозьє низьким голосом, що скидався на загрозливе гарчання.

— Такими є десь шістдесят відсотків банок, які ми перевірили, — сказав МакДональд. — Внаслідок неякісного запаювання шви виявилися негерметичними. А негерметичність швів, очевидно, пришвидшила процес гниття нашої консервованої яловичини, телятини, овочів, супів та інших продуктів харчування.

— Але як таке стало можливим? — запитав капітан Крозьє. Він тряс своєю великою головою, як людина, оглушена ударом. — Ми дісталися полярних вод невдовзі після того, як полишили Англію. Я думав, що тут було достатньо холодно, аби зберегти будь-які продукти до Судного дня.

— Аж ніяк, — відказав МакДональд. — Багато з тих двадцяти дев’яти тисяч Ґолднерових банок, що залишилися, просто розірвалися. Інші вже здулися від газів, що виділяються у результаті процесу гниття продуктів усередині бляшанок. Ймовірно, якісь шкідливі випари проникли в банки ще в Англії. Можливо, якісь мікроскопічні організми, ще не відомі медицині та науці, потрапили в банки під час транспортування або навіть на Ґолднеровому консервному заводі.

Крозьє ще більше насупився.

— Мікроскопічні організми? Давайте обійдемося тут без фантастики, містере МакДональд.

Помічник лікаря тільки знизав плечима.

— Може, це звучить і фантастично, капітане. Але ви не провели сотень годин згорбленим над окуляром мікроскопа, як я. Ми ще погано розуміємо, чим є ці мікроорганізми, але я вас запевняю, що якби ви побачили, скільки їх копошиться у простій краплі питної води, ви б одразу подивилися на речі тверезим поглядом.

Обличчя Крозьє, що на той момент набуло свого звичного кольору, знову розчервонілося на зауваження, яке могло бути натяком на його часто аж ніяк не тверезий стан.

— Гаразд. Частину їжі зіпсовано, — сказав він різко. — Що ми можемо зробити, аби переконатися, що решта продуктів безпечна для споживання моряками?

Я прочистив горлянку.

— Як ви знаєте, капітане, літній раціон матросів складався з одного з чвертю фунта солонини на день, порції овочів — а це лише одна пінта гороху — і трьох чвертей фунту ячменю на тиждень. Але вони отримували денну порцію хліба та галет. Коли настала зима, для випікання денної пайки хліба борошна витрачалося на двадцять п’ять відсотків менше, щоб зекономити вугілля. Якщо ми просто почнемо готувати їжу з консервованих продуктів, які залишилися, піддаючи їх тривалій термічній обробці, й відновимо випікання хліба, це допоможе нам не тільки вберегтися від отруєння зіпсованими харчами, але й убезпечить від цинги.

— Неможливо, — огризнувся Крозьє. — Вугілля нам заледве вистачить для опалення обох кораблів до квітня. Якщо ви не вірите мені, запитайте механіка Грегорі чи механіка Томпсона тут, на «Терорі».

— Звісно, я вірю вам, капітане, — сумно промовив я. — Я вже говорив з обома механіками. Але без тривалої теплової обробки залишків консервованих продуктів наші шанси потруїтися ними дуже високі. Нам залишається тільки викинути цілком пошкоджені банки і уникати погано запаяних бляшанок. Це катастрофічно зменшить наші запаси харчових продуктів.

— А як щодо спиртових плиток? — запитав Фітцджеймс, трохи просвітлівши обличчям. — Ми можемо використовувати похідні спиртівки, щоб прокип’ячувати супи та піддавати термічній обробці продукти сумнівної якості.

МакДональд похитав головою.

— Ми вже вдавалися до цього, командоре. Доктор Гудсер та я експериментували з підігріванням бляшанок з так званою тушкованою яловичиною на патентованих пристроях для приготування їжі, тобто на спиртових плитках. Пляшки ефіру ємністю в пінту не вистачає навіть на те, щоб при низькій температурі повністю підігріти їжу. Окрім того нашим санним загонам — або й усім нам, якщо доведеться покинути корабель, — знадобляться спиртові плитки, щоб розтоплювати сніг та лід для отримання питної води, коли ми опинимося на кризі. Тож нам потрібно економно витрачати ефірний спирт.

— Я був з лейтенантом Гором під час нашої першої санної експедиції до Землі Короля Вільяма, і ми щодня користувалися спиртовими плитками, — тихо додав я. — Їхнього вогню вистачало лише на те, щоб розігріти консервовані супи, перш ніж на них накинутися з голоду. Їжа була заледве теплою.

Запала тривала мовчанка.

— Ви доповіли мені, що понад половину консервованих продуктів, на яких ми розраховували протриматися наступний рік, а якщо доведеться, то й два, зіпсовано, — сказав нарешті Крозьє. — У нас бракує вугілля, щоб піддати зіпсовану їжу ретельній термічній обробці на великих патентованих плитах Фразера чи бодай на менших залізних плитках з вельботів, і ви кажете, що у нас недостатньо рідкого палива для використання спиртових плиток. Що ми можемо зробити?

Ми п’ятеро — четверо лікарів і капітан Фітцджеймс — продовжували мовчати. Єдиним виходом було покинути корабель і шукати гостинніше місце, бажано на узбережжі десь південніше, де ми могли б вполювати свіжу дичину. Наче прочитавши наші думки, Крозьє усміхнувся — це була неповторна ірландська усмішка, подумалося мені, — і сказав:

— Проблема в тому, що на борту обох кораблів немає жодного досвідченого мисливця, навіть серед наших шановних морських піхотинців, здатних упіймати чи вполювати нерпу або моржа — навіть якщо ці створіння знову порадують нас своєю присутністю, — або підстрелити велику дичину, таку як карибу, яких ми, втім, теж не бачимо.

Ми й далі мовчали.

— Дякую за вашу старанність і докладені зусилля під час проведення інвентаризації, а також за відмінну доповідь, містере Педді, містере Гудсер, містере МакДональд і містере Стенлі. Ми продовжимо відбирати бляшанки, які ви вважатимете надійно запаяними і безпечними, відокремлюючи їх від тих, які запаяні незадовільно чи здулися, луснули чи якось інакше зіпсувалися. Ми залишимося на нинішньому раціоні в дві третини від нормального до Різдва, після якого я запроваджу суворіші обмеження в харчуванні.

Ми з доктором Стенлі натягнули цілу купу наших зимових вдяганок і піднялися на палубу, щоб провести доктора Педді, доктора МакДональда, капітана Крозьє та почесну варту з чотирьох матросів, озброєних рушницями, які вирушали крізь темряву ночі у свій довгий шлях додому, на «Терор».

Коли їхні ліхтарі та смолоскипи зникли у сніговій заметілі, Стенлі нахилився до мене і прокричав у закутане вухо, намагаючись заглушити завивання вітру у снастях і постійний тріск і стогін криги, що тиснула на борти «Еребуса»:

— Було б незле, якби вони втратили з виду каїрни і заблукали на шляху додому. Або якби та тварюка серед криги дісталася до них цієї ночі.

Я повернувся і з жахом витріщився на головного суднового лікаря.

— Смерть від голоду — страшна річ, Гудсер, — продовжував Стенлі. — Повірте мені. Я бачив її в Лондоні, і я бачив її після кораблетрощі. Смерть від цинги ще гірша. Було б краще, якби та істота схопила нас усіх цієї ж ночі.

Потім ми спустилися вниз до мерехтливого полум’я, що жевріло в темряві нижньої палуби, лише на дрібку теплішої за те дантівське дев’яте коло, що було посеред арктичної ночі знадвору.

19 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

5 грудня 1847 року

У вівторок третього тижня листопада, під час собачої вахти, та істота з криги піднялася на борт «Еребуса» і з поста біля корми поцупила загального улюбленця, боцмана Томаса Террі, залишивши на релінгах саму голову моряка. На місці, де стояв Террі, не було видно ні краплини крові: ні на вкритій кригою палубі, ні на обшивці корпуса. Скидалося на те, що тварюка схопила Террі, віднесла його на кілька сотень ярдів у темряву, де ропаки здіймалися, як крижані дерева в густому білому лісі, і там вбила та розчленувала його — ймовірно, зжерла, хоча матроси все більше сумнівалися в тому, що ця біла почвара вбиває їхніх товаришів-матросів та офіцерів заради їжі, — а потім повернула голову містера Террі, перш ніж дозорці правого чи лівого борту помітили відсутність боцмана.

Матроси, які знайшли боцманову голову наприкінці вахти, решту тижня розповідали самі, а інші переказували їхні слова, про гримасу, що застигла на обличчі бідолашного містера Террі: роззявлений у нестямному крикові рот, вищирені з-під губ зуби й вирячені очі. На його голові не було ран від зубів чи подряпин від кігтів — тільки зазублені краї розриву на шиї, з якої звисала тонка трубка стравоходу, як сірий пацючий хвіст, і шматок білого спинного мозку.