Дэн Симмонс – Терор (страница 54)

Несподівано більше сотні вцілілих матросів навернулися на віру. Більшість людей на борту «Еребуса» два роки нарікали на нескінченні богослужіння сера Джона, але зараз навіть ті з них, які 6 не впізнали Біблії, прокинувшись після триденної безпросипної пиятики з цією книгою під подушкою, відчували глибоку потребу в якійсь духовній розраді.

Коли новина про відірвану голову Томаса Террі розійшлася — капітан Фітцджеймс наказав віднести парусиновий згорток у трупарню «Еребуса» в трюмі, — матроси почали вимагати проведення спільної недільної служби для обох екіпажів. Схожий на тхора Корнеліус Гіккі прийшов до Крозьє в п’ятницю ввечері з цим проханням. Незадовго перед тим Гіккі працював у команді, що при світлі смолоскипів ремонтувала крижані каїрни між кораблями, і поговорив з матросами з «Еребуса».

— Це одностайне рішення, сер, — сказав помічник купора, ставши в дверях маленької каютки капітана Крозьє. — Всі матроси хотіли б провести загальну службу Божу. З обох кораблів, капітане.

— Усі матроси з обох кораблів? — уточнив Крозьє.

— Так точно, сер, — відповів Гіккі, сяйнувши своєю колись чарівною усмішкою, яка цього разу демонструвала тільки чотири з шести зубів, що в нього залишалися. Хирлявий помічник купора тримався дуже самовпевнено.

— Сумніваюся, — сказав Крозьє. — Але я поговорю з капітаном Фітцджеймсом і дам вам знати щодо служби. Хай би яке рішення ми прийняли, ви уповноважені повідомити про нього усім матросам.

Крозьє випивав, коли Гіккі постукав у його двері. Він завжди недолюблював цього настирливого миршавого матроса. Кожне судно має свого морського законника — як і щури, вони були невід’ємною частиною життя на флоті, — і Гіккі, попри свою малограмотність і брак освіти, здавався Крозьє саме таким морським законником, який повсякчас чимось незадоволений, а тут, у важкому плаванні, незабаром почне підбурювати команду до заколоту.

— Однією з причин, чому нам усім хотілося б зібратися на такій службі, яку проводив сер Джон — упокій, Господи, його душу — було те, що всі ми…

— На цьому все, містере Гіккі.

Цього тижня Крозьє пішов у запій. Меланхолія, яка зазвичай огортала його туманом, зараз налягла на нього, мов важка ковдра. Він знав і цінував Террі як дуже тямущого боцмана, і, звісно ж, його смерть була просто жахливою, але Арктика — як і другий полюс — надавала незліченні можливості померти страхітливою смертю. Так само як і Королівський військово-морський флот, байдуже — в мирні дні чи під час війни. За довгі роки служби Крозьє довелося бути очевидцем більш ніж достатньої кількості жахливих смертей, тож, хоча смерть містера Террі була однією з наймоторошніших і хоча ця остання моровиця насильницьких смертей була страшнішою за всі справжні епідемії, які він бачив на борту корабля, в глибини меланхолії його вганяло не це, а реакція вцілілих членів експедиції.

Джеймс Фітцджеймс, герой Євфратської експедиції, схоже, зневірився в успіхові. Преса зробила з нього героя ще до того, як корабель вийшов з Ліверпуля, коли юний Фітцджеймс скочив за борт, щоб порятувати потопаючого митного інспектора, «не шкодуючи свого мундира, капелюха і дуже цінного годинника», як писала тоді «Таймс». Ліверпульські торгівці, що, як і сам Крозьє, знали ціну митному інспекторові, якого вже підкупили й заплатили йому хабар за надані послуги, винагородили юного Фітцджеймса срібною тарілкою з гравіюванням. Адміралтейство звернуло увагу спочатку на ту срібну тарілку, потім на героїзм Фітцджеймса — хоча на флоті, де служив Крозьє, офіцери рятували потопаючих чи не щотижня, бо дуже небагато моряків уміли плавати, — і насамкінець на той факт, що Фітцджеймс був «найвродливішим моряком на флоті», так само як і ґречним молодим джентльменом.

Тож зростаючій репутації перспективного молодого офіцера не могло зашкодити навіть те, що він двічі добровольцем очолював облави на бедуїнських бандитів. Крозьє прочитав у офіційних рапортах, що в одному з таких набігів Фітцджеймс був поранений в ногу, під час другої авантюри бандити захопили його в полон, але найвродливішому на флоті чоловікові вдалося втекти, що зробило Фітцджеймса ще більшим героєм для лондонської преси та Адміралтейства.

Потім почалися Опійні війни, і 1841 року Фітцджеймс зарекомендував себе вже як справжній герой, відзначений своїм капітаном та Адміралтейством не менше п’яти разів. Хвацький юнак, якому на той час виповнилося двадцять дев’ять років, застосував ракети, щоб зігнати китайців з вершин Тзекі та Сегоан, знову застосував ракети, щоб витіснити їх з Чепуа, брав участь у бою на суходолі поблизу Вусанга і повернувся до своїх вправ з ракетами під час штурму Чинг-Кіанг-Фу. Серйозно поранений, лейтенант Фітцджеймс спромігся, на милицях та в бинтах, бути присутнім під час капітуляції китайців і підписання Нанкінської угоди. Підвищений до командора у ніжному віці всього тридцяти років, найвродливіший моряк на флоті отримав під своє командування військовий шлюп «Кліо», відчуваючи впевненість у своєму блискучому майбутньому.

Але потім, 1844 року, Опійні війни закінчилися, і — як воно завжди і буває з планами на майбутнє у Королівському військово-морському флоті, коли зненацька підкрадається віроломний мир, — Фітцджеймс опинився без команди, на березі та на половинній платні. Крозьє знав: якщо пропозиція Служби географічних досліджень очолити експедицію була для сера Джона Франкліна, дискредитованого старого чоловіка, несподіваною удачею, то пропозиція узяти на себе практичне командування кораблем Її Величності «Еребус» була для Фітцджеймса блискучим другим шансом.

Але зараз цей «найвродливіший чоловік на флоті» втратив свій рум’янець і звичний добрий гумор. Тимчасом як більшість офіцерів та матросів зберігали свою вагу навіть на двох третинах колишнього раціону — моряки Служби географічних досліджень отримували раціон більший, ніж дев’яносто дев’ять відсотків англійців на березі, — командор, зараз уже капітан, Фітцджеймс втратив два стоуни[81]. Його однострій зараз теліпався на ньому. Колишні хлоп’ячі буйні кучері ледь вибивалися з-під кашкета чи «вельської перуки». Обличчя Фітцджеймса, завжди трохи повновиде, зараз здавалося витягнутим, виснаженим і блідим у світлі каганців або підвішених ліхтарів.

На людях поведінка командора, в якій завжди природним чином поєднувалися гумор, самоіронія та твердість наказів, залишалася колишньою, але наодинці з Крозьє Фітцджеймс говорив менше, усміхався рідше і занадто часто виглядав спантеличеним та жалюгідним. Для такого меланхоліка, як Крозьє, ці ознаки були очевидними. Часом йому здавалося, нібито він дивиться у дзеркало, попри те, що меланхолійне обличчя, яке він бачив перед собою, належало шляхетному англійському джентльменові з аристократичною звичкою ледь шепелявити, а не ірландському нікчемі.

У п’ятницю третього грудня Крозьє зарядив рушницю і вирушив у тривалу самотню прогулянку, долаючи холодну темряву, що пролягла між «Терором» та «Еребусом». Якщо та тварюка на кризі захоче схопити його, подумав Крозьє, то кілька озброєних матросів нічим йому не зарадять. Як те сталося у випадку із сером Джоном.

Крозьє дійшов безпечно. Вони з Фітцджеймсом обговорили стан справ — занепалий моральний дух матросів, їхнє прохання провести недільне богослужіння, ситуацію з консервованою їжею і необхідність скоротити раціон після Різдва — і зійшлися в думці, що спільна служба Божа наступної неділі може бути непоганою ідеєю. Оскільки в них на борту немає капеланів або самозваних священиків — до минулого червня обидві ці ролі виконував сер Джон, — проповідь прочитають обидва капітани. Крозьє думав про майбутнє завдання ще з більшою нехіттю, ніж про візит до портового дантиста, але розумів, що це необхідно зробити.

Настрої матросів були вкрай небезпечними. Лейтенант Едвард Літтл, виконавчий офіцер Крозьє, доповідав, що матроси на «Терорі» почали виготовляти намисто та інші амулети з пазурів і зубів білих ведмедів, яких вони вполювали минулого літнього сезону. Лейтенант Ірвінг кілька тижнів тому доповів, що леді Сайленс переселилася у схованку в носовому канатному ящику і що матроси почали залишати у трюмі свої порції рому та пайки їжі, наче роблячи підношення відьмі або святій у сподіванні на її заступництво.

— Я задумуюсь про ваш бал, — сказав Фітцджеймс, коли Крозьє почав збиратися назад.

— Мій бал?

— Великий венеційський карнавал, який влаштував Гоппнер, коли ви зимували з Паррі, — продовжив Фітцджеймс. — Коли ви переодяглися чорношкірим лакеєм.

— І чому раптом вам прийшла така думка? — запитав Крозьє, замотуючи шарф довкола шиї та обличчя.

— Сер Джон узяв із собою три великі скрині масок, одягу та костюмів, — сказав Фітцджеймс. — Я знайшов їх серед його особистих запасів.

— Невже?

Крозьє був здивований. Підстаркуватий базікало, який служив би службу Божу шість разів на тиждень, якби йому дозволили, і який, попри свій частий сміх, ніколи не розумів чиїхось жартів, окрім своїх, здавався геть не схожим на начальника експедиції, який, на кшталт театрала Паррі, наказує завантажити на корабель скрині з фривольними костюмами.

— Вони старі, — сказав Фітцджеймс. — Деякі з них насправді могли належати Паррі та Гоппнеру — можливо, це саме ті костюми, в які ви виряджалися двадцять чотири роки тому, коли зимували у Баффіновій затоці, — але там більше сотні пожмаканих вдяганок.