Дэн Симмонс – Терор (страница 55)

Крозьє, вже цілком закутаний, зупинився у дверях колишньої каюти сера Джона, в якій два капітани проводили свою непротокольну зустріч. Він ніяк не міг збагнути, до чого Фітцджеймс хилить.

— Я подумав, що ми можемо влаштувати для матросів маскарад, — сказав Фітцджеймс. — Звісно, не такий фантастичний, як ваш Великий венеційський карнавал, і не такий веселий через цю… неприємність… на кризі, але тим не менш розвага.

— Можливо, — сказав Крозьє тоном, який аж ніяк не свідчив про його захоплення цією ідеєю. — Ми обговоримо це питання після клятої служби Божої в неділю.

— Так, звісно, — квапливо погодився Фітцджеймс. Його легка шепелявість ставала помітнішою, коли він нервував. — Чи маю я послати кількох матросів, щоб провести вас до «Терору», капітане Крозьє?

— Ні. І лягайте спати сьогодні раніше, Джеймсе. Ви виглядаєте втомленим. Ми обоє маємо бути енергійними, якщо збираємося гідно проповідувати перед обома командами в неділю.

Фітцджеймс шанобливо посміхнувся. Крозьє подумав, що то була якась дивна посмішка, яка викликала тривогу.

У неділю п’ятого грудня 1847 року Крозьє залишив на кораблі вахту з шести матросів під командою першого лейтенанта Едварда Літтла — який, подібно до Крозьє, швидше погодився б видалити свої ниркові камені ложкою, ніж примусово страждати на проповіді, — а також асистента лікаря МакДональда та механіка Джеймса Томпсона. Решта п’ятдесят з чимось уцілілих членів команди та офіцерів строєм побрели кригою за своїм капітаном, другим лейтенантом Годжсоном, третім лейтенантом Ірвінгом, старшим помічником капітана Горнбі та іншими начальниками. Була майже десята ранку, але надворі, під мерехтливими зірками, стояла б абсолютна темрява, якби не полярне сяйво, яке пульсувало, танцювало й переливалось над ними, відкидаючи довгі тіні на кригу, вкриту тріщинами. Сержант Соломон Тозер — жахлива родима пляма на його обличчі особливо виділялася в кольоровому світлі полярного сяйва — очолював загін озброєних мушкетами морських піхотинців, які крокували попереду, обабіч та позаду колони, але цього недільного ранку біла істота на кризі дала морякам спокій.

Останній загальний збір обох екіпажів на службу Божу, яку провів сер Джон незадовго до того, як те створіння затягло набожного керівника їхньої експедиції в темряву під кригою, відбувся на верхній палубі під холодним червневим сонцем, але оскільки зараз було не менше 50 градусів нижче нуля[82], коли не дув вітер, Фітцджеймс наказав приготувати для богослужіння нижню палубу. Величезну кухонну плиту не можна було посунути, але матроси підтягнули на ланцюгах обідні столи під саму стелю, прибрали пересувні фальшпереборки, які відділяли лазарет від кубрика, і розібрали інші переділки, що відгороджували місце для спання унтер-офіцерів, крихітні каюти підпорядкованих офіцерам вістових, першого і другого помічників капітана та другого лоцмана. Вони також зняли перегородки їдальні унтер-офіцерів та каюти асистента лікаря. Вільний простір, який утворився, дозволяв розмістити всіх людей, хоча й стояти їм доведеться у щільному натовпі.

На останок тесля Фітцджеймса, Томас Хані, виготовив низький поміст з катедрою. Він здіймався всього на шість дюймів через брак висоти під бімсами, підвісними столами та запасами дощок, але давав можливість матросам навіть у задніх рядах бачити Крозьє та Фітцджеймса.

— Принаймні буде тепло, — прошепотів Крозьє до Фітцджеймса, поки Чарльз Гамільтон Осмер, лисий скарбник з «Еребуса», заспівував з матросами вступні гімни.

І справді, від тепла скупчених тіл температура на нижній палубі піднялася навіть понад ту, яка була тоді, коли «Еребус» ще спалював купу вугілля і ганяв гарячу воду через труби опалення шістьма місяцями раніше. Фітцджеймс також спробував освітити зазвичай темне і задимлене приміщення, спалюючи неймовірну кількість олії в не менш ніж десяти підвісних лампах, які освітили палубу яскравіше, ніж будь-коли відтоді, як сонячне світло лилося через патентовані ілюмінатори Престона більш ніж два роки тому.

Темні дубові бімси над головами дрижали від матроського співу. Моряки, як знав Крозьє зі свого більш ніж сорокарічного досвіду, люблять співати майже за будь-яких обставин. Якщо немає іншої нагоди, то і на службі Божій. Крозьє бачив у натовпі маківку голови помічника купора Корнеліуса Гіккі, поруч з яким, згорбившись та схиливши голову, щоб не зачіпати бімсів, стояв недоумкуватий здоровань Магнус Менсон і гучно ревів гімн настільки фальшиво, що скавучання льоду назовні здавалося більш гармонійним. Ці двоє співали з одної із потертих збірок церковних гімнів, що їх роздав Осмер.

Нарешті гімни закінчилися й настала тиша, в якій було чути човгання ніг, покашлювання та шморгання носом. У повітрі витали пахощі щойно спеченого хліба, бо містер Діггл прийшов сюди кількома годинами раніше, щоб допомогти кокові з «Еребуса», Річарду Воллу, упоратися з випічкою. Крозьє та Фітцджеймс вирішили, що додатково витрачені вугілля, борошно та лампова олія були варті такого особливого дня, якщо це допоможе зміцнити моральний дух матросів. Попереду ще залишались два найтемніші місяці арктичної зими.

Зараз надійшов час для двох проповідей. Фітцджеймс ретельно поголився, напудрився і дозволив своєму особистому стюардові, містеру Гору, вшити свої бахматі жилет, брюки та кітель, тож тепер виглядав спокійним, зосередженим і ошатним у своєму однострої з блискучими еполетами. Тільки Крозьє, який стояв позад нього, міг бачити, як Фітцджеймс стискав і розтискав бліді пальці, поклавши на кафедру свою особисту Біблію і розгорнувши її на псалмах.

— Читання шьогодні почнемо із шорок шостого пшалма, — сказав капітан Фітцджеймс.

Крозьє ледь скривився від його шепелявості, яка ставала сильнішою від хвилювання.

Бог для нас охорона та сила, допомога в недолях, що часто трапляються, тому не лякаємось ми, як трясеться земля, і коли гори зсуваються в серце морів!

Шумлять і киплять Його води, через велич Його тремтять гори.

Села.

Річка, відноги її веселять місто Боже, найсвятіше із місць пробування Всевишнього.

Бог серед нього, нехай не хитається, Бог поможе йому, коли ранок настане.

Шуміли народи, хиталися царства, а Він голос подав Свій і земля розпливлася.

З нами Господь Саваоф, наша твердиня Бог Яковів. Села.

Ідіть, оглядайте Господні діла, які руйнування вчинив на землі!

Аж до краю землі припиняє Він війни, ламає Він лука й торощить списа, палить огнем колесниці!

Вгамуйтесь та знайте, що Бог Я, піднесусь між народами, піднесусь на землі!

З нами Господь Саваоф, наша твердиня Бог Яковів! Села.[83]

Матроси проревіли «Амінь!» і схвально затупали своїми нарешті зігрітими ногами.

Тепер настала черга Френсіса Крозьє.

Матроси втихомирилися більше з цікавості, ніж з поваги. Люди з «Терору» в основній своїй масі знали, що їхній капітан на службі Божій зазвичай просто перечитував статті Корабельного статуту: «Якщо матрос відмовляється виконувати накази офіцера, цього матроса мають відшмагати або стратити, покарання визначається на розсуд капітана. Якщо матрос вчиняє содомію з іншим членом екіпажу або судновою худобою, цей матрос має бути страчений…» тощо. За солідністю та розміром Корабельний не поступався Біблії і цілком відповідав вимогам Крозьє.

Але не сьогодні. Крозьє потягнувся до полиці під катедрою і дістав звідти важкий переплетений шкірою том. З гучним стуком він гепнув його перед собою на катерду, щоб привернути ослаблену увагу присутніх на богослужінні.

— Сьогодні, — виголосив він, — я читатиму з «Книги Левіафана»[84], частина перша, розділ дванадцятий.

Натовп загомонів. Крозьє почув, як беззубий матрос з «Еребуса» в третьому ряду пробурмотів:

— Я знаю бісову Біблію, там немає ніякої бісової «Книги Левіафана».

Крозьє дочекався тиші і почав:

— І щодо Віри, яка полягає в міркуваннях, що стосуються природи Невидимих Сил…. — голос Крозьє та старозаповітний речитатив не залишали сумнівів, які саме слова написано з великої літери.

— …то з усіх творінь, які мають ім’я, немає таких, які б не шанувалися серед язичників, у тому чи тому місці, як породження Бога чи Диявола; або не уявлялися їхніми Поетами одухотвореними, населеними чи одержимими тим чи тим Духом. Несформована матерія Світу була Богом, й ім’я йому було Хаос. Богів було дуже багато — Небеса, Океан, Планети, Вогонь, Земля, Вітри. Чоловіки, Жінки, Пташка, Крокодил, Теля, Собака, Змій, Цибуля, Черемша обожнювалися. Крім того, давні народи населили майже всі місця духами, яких називали на ім’я Демонами: рівнини — Панами, або ж Сатирами; ліси — Фавнами і Німфами; море — Тритонами та іншими Німфами; кожну річку і джерело — однойменним духом і німфами; кожен дім мав свої Пенати, або Лари; кожен чоловік мав свого Генія; Пекло — привидів і безтілесних слуг, таких як Харон, Цербер та Фурії; а вночі всі місця населяли Ларви, Привиди мертвих і сила-силенна Ельфів та Гоблінів. Вони також приписували Божественність і будували храми, щоб вшанувати прості Випадковості, Явища та Якості, такі як Час, Ніч, День, Мир, Згода, Любов, Боротьба, Мистецтво, Слава, Здоров’я, Іржа, Пропасниця тощо, прикликаючи або проганяючи їх молитвою, вони молилися так, ніби привиди цих сутностей витали над їхніми головами, і відкидали або приймали те Добро чи те Зло, яке прикликали чи проганяли своїми молитвами. Вони також пов’язали свій Розум з іменем Муз; своє неуцтво — з іменем Фортуни; свою Хіть — з іменем Купідона; свою Лють — з іменем Фурій; свої сороміцькі частини тіла — з іменем Пріапа; і приписували свої нічні полюції Інкубам та Суккубам — такою мірою, що не було нічого, з чого Поет не зміг би зробити персонажа своєї Поеми, приписуючи йому Божественне чи Диявольське начало.