Дэн Симмонс – Терор (страница 57)

Льодовий лоцман «Еребуса» сказав, що їхній корабельний тесля, Джон Вікес, проводить у трюмі та на твіндеку всі дні й половину більшості ночей з аварійною командою не менш ніж з десяти матросів, зміцнюючи всі конструкції останніми товстими дошками з корабельного запасу, а також тими, які були тихцем позичені на «Терорі», але це дерев’яне риштування може лише ненадовго зарадити справі.

Якщо «Еребус» не звільниться від криги до квітня чи травня, процитував Рейд слова Вікеса, його розчавить, як яйце.

Томас Бланкі знався на кризі. На початку літа 1846 року, коли він вів сера Джона та його капітана на південь по довгому каналу у щойно відкритій протоці на південь від протоки Барроу — нова протока у їхніх вахтових журналах залишилася безіменною, але дехто вже називав її «протокою Франкліна», так наче той факт, що протока, яка стала пасткою для покійного старого дурня, отримала його ім’я, розрадить на тому світі сера Джона після того, як те чудовисько схопило його і затягло під лід, — Бланкі постійно був на своєму посту на верхівці грот-щогли, вигукуючи команди стерновому, поки «Терор» та «Еребус» обережно торували свій шлях через більш ніж двісті п’ятдесят миль рухомих крижин, вузьких розводь та лабіринтів каналів.

Майстер своєї справи, Томас Бланкі знав, що був одним з найкращих льодових лоцманів у світі. Зі свого небезпечного посту на верхівці грот-щогли — ці старі бомбардирські кораблі не мали воронячого гнізда[86], як прості китобої, — Бланкі міг розрізнити, дрейфуючі це крижини чи «сало», на відстані восьми миль. Навіть уночі, коли він спав у своїй каюті, одразу відчував, коли корабель виходив з плюскітливої крижаної каші і потрапляв у скреготливий млинчастий лід. Лоцман знав за блиском, які уламки айсбергів були загрозою для корабля, а які можна подолати в лоб. Його старі очі якимось дивом могли розрізнити синьо-білі притоплені крижини під іскристими на сонці морськими хвилями, ба навіть визначити, які крижини просто розкришаться й зашурхотять, ковзаючи вздовж корпуса корабля, а які — як справжні айсберги — небезпечні для судна.

Тож Бланкі пишався роботою, яку вони з Рейдом здійснили, проводячи обидва кораблі більше ніж на двісті п’ятдесят миль на південь, а потім на захід від місця їхньої першої зимівлі на островах Бічі та Девон. Але Томас Бланкі також картав себе як останнього дурня за те, що допоміг провести обидва кораблі зі ста двадцятьма шістьма душами на борту ці двісті п’ятдесят миль на південь, а потім на захід від їхнього місця зимівлі на Бічі та Девоні.

Кораблі могли б повернутися від острова Девон назад у протоку Ланкастер Зунд і потім пройти вниз Баффіновою затокою, навіть якби їм довелося перечекати два — хай навіть три — холодні літа, щоб вирватися з крижаного полону. Невеличка бухта там, на Бічі, захистила б їхні кораблі від цього зґвалтування у відкритому морі. І рано чи пізно крига у протоці Ланкастер Зунд скресла б. Томас Бланкі знав ту кригу. Вона поводилась так, як і мала поводитися арктична крига — віроломно, смертоносно, з готовністю знищити тебе після одного-єдиного неправильного рішення або найменшої помилки, але передбачувано.

Одначе ця крига, думав Бланкі, пританцьовуючи на темній кормі, щоб бодай якось порятуватися від холоду, і дивлячись на світло ліхтарів біля лівого і правого борту, де Беррі та Хендфорд походжали зі своїми рушницями, ця крига була геть не схожа на жодну іншу кригу, з якою він мав справу раніше.

Вони з Рейдом попереджали сера Джона і двох його капітанів п’ятнадцять місяців тому, якраз перед тим, як кораблі вмерзли у лід і застигли на місці. Бланкі радив іти на прорив, погоджуючись з капітаном Крозьє, що їм треба, підібгавши хвоста, чимдуж тікати, поки залишаються бодай невеличкі розводдя, і шукати відкриту воду якомога ближче до півострова Бутія і так хутко, як вони тільки могли йти під парами того давно проминулого вересня. Там, поблизу знайомого узбережжя — принаймні східний берег півострова був відомий Службі географічних досліджень та старим китобоям, таким як Бланкі, — вода майже напевно не замерзала б ще з тиждень, а то й два, того вересня втрачених можливостей. Навіть якби вони не змогли йти під парами на північ вздовж узбережжя через плавучу кригу та старий паковий лід — Рейд називав його мертвим паком, — вони почувалися б значно безпечніше під захистом суходолу, який, в чому зараз вони були впевнені після санної експедиції загиблого лейтенанта Гора минулого літа, був островом чи півостровом, відкритим Джеймсом Россом, — Землею Короля Вільяма. Ця земна твердь, навіть низька, вкрита льодом, незахищена від вітру і спустошена блискавками, як вони вже знали, все ж оберігала б кораблі від диявольських поривів постійного північно-західного арктичного вітру, завірюх, холоднечі й невпинного натиску морської криги.

Бланкі ще ніколи не бачив такої криги. Однією з небагатьох переваг пакової криги, навіть якщо ваш корабель вмерз у неї, як мушкетна куля, що влучила в айсберг, було те, що паковий лід дрейфував. Кораблі, на позір нерухомі, насправді рухалися.

Коли тридцять шостого року Бланкі служив льодовим лоцманом на американському китобої «Плюрібус», зима налетіла вже двадцять сьомого серпня, ставши несподіванкою для всіх, навіть для досвідченого одноокого капітана, і заморозивши їх у Баффіновій затоці за сотні миль на північ від затоки Диско Бей.

Наступне арктичне літо було поганим — майже таким само холодним, як нинішнє літо 1847 року, протягом якого крига так і не розтала, повітря не прогрілося, пташки і звірі не повернулися, — але китобій «Плюрібус» вмерз у передбачуваний паковий лід і продрейфував з ним на південь більш ніж на сім сотень миль, аж поки наприкінці наступного літа вони досягли межі пакового льоду і були здатні йти під вітрилами через крижану кашу, вузькі розводдя і так звані полиньї — цим словом росіяни називають тріщини у кризі, які розкриваються на ваших очах, — аж поки американський китобій опинився у відкритій воді й вирушив на південний схід до порту в Ґренландії, де став на ремонт.

Але тут, знав Бланкі, на таке розраховувати не доводиться. Тут, у цьому насправді забутому Богом білому пеклі. Цей паковий лід був, як казав капітанам рік і три місяці тому, більше скидався на нескінченний льодовик, що вичавлювався в нижчі широти від Північного полюсу. І тут — десь на південь від них простиралися переважно недосліджені території арктичної Канади, Земля Короля Вільяма лежала на південний захід від них, а півострів Бутія був поза межами доступності на сході і північному сході — тут крига насправді не дрейфувала. Хоч би скільки разів Крозьє з Фітцджеймсом і Рейд з Бланкі визначали координати їхньої стоянки за положенням зірок або сонця, послуговуючись секстантом, результат весь час був тим самим — всього лиш слабке обертання по колу з радіусом п’ятнадцяти миль. Наче мухи, приклеєні до крайки металевого музичного диска, яких більше ніхто з моряків у кают-компанії на нижній палубі не крутив, вони рухалися в нікуди, весь час, знову і знову, повертаючись в ту саму точку.

І ця пакова крига у відкритому морі була більше схожа на припай біля берега, відомий Бланкі з попереднього досвіду, хіба що тут, у морі, крига довкола кораблів була завтовшки від двадцяти до двадцяти п’яти футів, у той час як звичайний припай під берегом мав товщину тільки три фути. Крига була такою товстою, що капітани не могли підтримувати відкритими звичайні пожежні ополонки, які всі кораблі, затерті льодом, тримають відкритими всю зиму.

Ця крига навіть не дозволяла їм поховати своїх мертвих.

Томас Бланкі картав себе, що став інструментом зла — або, можливо, тільки дурощів, — коли використав свій більш ніж тридцятилітній досвід льодового лоцмана, щоб запроторити сто двадцять шість моряків на неймовірні двісті п’ятдесят миль через кригу до цього місця, де все, що їм залишалося, — це тільки померти.

Зненацька пролунав крик. Потім звук пострілу з дробовика. Потім знову крик.

21 БЛАНКІ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

5 грудня 1847 року

Бланкі зубами стягнув рукавицю з правої руки, кинув її на палубу і звів свою рушницю. Традиційно офіцери на вахті не були озброєні, але капітан Крозьє наказом поклав край цій традиції. Кожна людина на палубі має бути повсякчас озброєною. Зараз, знявши рукавицю, у самій лише тонкій вовняній пальчатці, Бланкі зміг просунути пальця в скобу спускового гачка, але його рука одразу замерзла на крижаному вітрі.

Зник вогонь ліхтаря матроса Беррі — з вахти лівого борту. Здавалося, звук пострілу долинув з лівого краю брезентового навісу на шкафуті[87] судна, але льодовий лоцман знав, що вітер і сніг спотворюють звуки. Бланкі все ще бачив вогонь ліхтаря біля правого борту, але він підстрибував і рухався.

— Беррі? — закричав він у бік темного лівого борту. Він майже фізично відчув, як скажений вітер підхопив два склади і відніс їх назад на корму. — Хендфорд?

Тепер зникло світло ліхтаря і з правого борту. Ліхтар Дейві Лейса на носі можна було б побачити під брезентом на шкафуті в ясну ніч, але ця ніч аж ніяк не була ясною.

— Хендфорд? — містер Бланкі рушив уперед вздовж лівого борту з наміром обійти довге тентове накриття, тримаючи рушницю у правій руці і ліхтар, який він зняв зі стернової колонки, в лівій. У кишені шинелі в нього лежали три запасні патрони, але з власного досвіду він знав, як довго намацувати їх і перезаряджати рушницю на такому холоді.