Дэн Симмонс – Терор (страница 58)
— Беррі! — закричав він. — Хендфорд! Лейс!
Тепер, ніби всього іншого було мало, виникла небезпека, що три моряки можуть у темряві перестріляти один одного, засліплені сніговою завірюхою на похилій зледенілій палубі, хоча, судячи з усього, Алекс Беррі вже розрядив свою зброю. Другого пострілу не було. Але Бланкі знав, що варто йому почати обходити заледенілий тент з боку лівого борту, Хендфорд і Лейс зненацька вийдуть назустріч, і перелякані чоловіки можуть вистрілити у що завгодно, навіть у ліхтар, якщо той рухатиметься.
Але попри все він йшов уперед.
— Беррі? — крикнув він, підійшовши на відстань десяти ярдів до поста дозорця лівого борту.
Кутиком ока він вловив якийсь рух посеред сніговію — розпливчаста тінь чогось занадто великого, щоб бути Алексом Беррі, — а потім пролунав гуркіт, гучніший за будь-який рушничний постріл. Наступної миті прогримів ще один вибух. Бланкі, хилитаючись, відійшов до корми кроків на десять, аж тут бочки, дерев’яні барильця, ящики та інший судновий скарб злетіли у повітря. Лише через деякий час він збагнув, що ж сталося: намет з обмерзлого брезенту посеред палуби, розтягнутий до носа і корми, зненацька обвалився, вусібіч розкидавши тисячі фунтів накопиченого на ньому снігу та криги, розметавши по палубі запаси, що зберігалися під ним — головним чином бочки з легкозаймистою смолою, матеріали для конопачення і ящики з піском, яким посипали сніг, спеціально залишений на палубі для кращої теплоізоляції. Нижні реї грот-щогли, які більше року тому розвернули вздовж осі судна від корми до носа, щоб утворити каркас для тенту, з гуркотом упали на головний люк і тамбур трапу. Тепер, коли вага брезенту, снігу і рей притискала кришку люка, Бланкі та іншим трьом вахтовим морякам шлях на нижню палубу був відрізаний, так само як і ніхто звідти не міг піднятися нагору, щоб з’ясувати причини вибуху. Льодовий лоцман знав, що люди внизу незабаром кинуться до носового люка, наглухо забитого на зиму, і почнуть відкривати його, але все це потребувало часу.
Рухаючись якомога обережніше по всіяному піском утоптаному снігу на похилій палубі, Бланкі обійшов купу уламків позаду зруйнованого тенту і почав пробиратися вузьким проходом, що залишився вздовж правого борту.
Раптом перед ним виріс якийсь неясний силует.
Усе ще тримаючи лівою рукою ліхтар, Бланкі підняв рушницю і поклав пальця на спусковий гачок, готовий стріляти.
— Хендфорд! — вигукнув він, побачивши блідий овал обличчя посеред темної маси шарфів. «Вельська перука» моряка сповзла з голови. — Де ваш ліхтар?
— Я впустив його, — сказав матрос. Чоловік був без рукавиць і весь тремтів, немов у пропасниці. Він присунувся ближче до Томаса Бланкі, наче льодовий лоцман був джерелом тепла. — Я впустив його, коли та тварюка зламала рею. Ліхтар упав і погас.
— Що означає «тварюка зламала рею»? — домагався Бланкі. — Жодна жива істота неспроможна зламати грот-рею.
— А вона зламала! — стояв на своєму Хендфорд. — Я почув рушничний постріл. Потім Беррі щось прокричав. Потім його ліхтар погас. Потім я побачив, як щось… величезне, щось страхітливо величезне… стрибнуло на рею, а тоді все обвалилося. Я спробував вистрілити в ту тварюку, але рушниця дала осічку. Я залишив її на релінгу.
— Нам треба знайти Беррі.
— Ніщо в усьому світі не примусить мене піти туди, на лівий борт, містере Бланкі. Ви можете написати на мене рапорт, а помічник боцмана Джонсон всипати мені п’ятдесят канчуків, але ніщо в усьому світі не примусить мене піти туди, містере Бланкі. — Зуби Хендфорда цокотіли так сильно, що його слів майже не можна було розібрати.
— Заспокойся. Ніхто не писатиме ніяких рапортів. Де Лейс?
З цього місця вахти правого борту Бланкі мав би бачити світло ліхтаря Девіда Лейса на носі. Але ніс був темним.
— Його ліхтар погас тієї ж миті, як я впустив свій, — сказав Хендфорд, клацаючи зубами.
— Підіть візьміть свою рушницю.
— Я не можу повернутися туди, коли… — почав було Хендфорд.
— Трясця твоїй матері! — проревів Томас Бланкі. — Якщо ти цієї ж сраної хвилини не візьмеш до рук зброї, п’ятдесят канчуків буде останньою пригодою на твою дупу, яка тебе хвилюватиме, Джоне Хендфорд. Уперед!
Хендфорд рушив з місця. Бланкі пішов слідом за ним, не повертаючись спиною до вкритої брезентом купи уламків посеред палуби. Світло ліхтаря проникало крізь снігову хурделицю футів на десять, а то й менше. Льодовий лоцман підняв догори ліхтар, тримаючи напоготові рушницю. Його руки дуже втомилися. Хендфорд пальцями, що вже геть задубіли від холоду, намагався розшукати в снігу свою зброю.
— Де, хай йому біс, ти подів свої рукавиці та пальчатки, чоловіче? — гримнув Бланкі.
Зуби Хендфорда цокотіли так сильно, що він не зміг відповісти.
Бланкі поклав на палубу свою зброю, розгріб сніг біля ніг матроса і підняв його рушницю. Переконавшись, що дуло не забите снігом, він простягнув зброю Хендфорду. Зрештою Бланкі довелося втиснути рушницю під пахву матросові, щоб той зміг підтримувати її обома геть закляклими руками. Гримаючи свою власну рушницю в лівій руці, з якої він міг її швидко перекинути у праву, Бланкі намацав у кишені своєї шинелі патрон, зарядив Хендфордову рушницю і звів пусковий гачок.
— Коли щось більше за Лейса чи мене з’явиться з-поза цієї купи, — крикнув він у вухо Хендфорда, намагаючись перекричати завивання вітру, — цілься і тисни на гачок, навіть якщо тобі доведеться робити це своїми сраними зубами.
Хендфорд спромігся кивнути.
— Я піду вперед на пошуки Лейса, щоб з його допомогою відкрити носовий люк, — сказав Бланкі.
Жодного руху в носовій частині палуби, серед темної купи обмерзлого брезенту, присипаного снігом, поламаних рей і розкиданих ящиків він не помічав.
— Я не можу… — почав Хендфорд.
— Просто стій, де стоїш, — гарикнув Бланкі. Він поставив ліхтар на палубу поруч з переляканим матросом. — Не підстрель мене, коли я повертатимуся з Лейсом, або, присягаюся Богом, мій привид переслідуватиме тебе до самої твоєї смерті, Джоне Хендфорд.
Хендфорд знову кивнув: біла пляма його обличчя хитнулася вперед.
234 Бланкі пішов на ніс. Через дюжину кроків він уже вийшов за межі світляного кола від ліхтаря, але нічний зір ще не повернувся до нього. Тверді крупинки снігу били його в обличчя. Над ним, у потріпаних залишках такелажу й вантів, які вони не прибрали на час цієї нескінченної зими, усе сильніше завивав вітер. Тут було так темно, що Бланкі довелося перекласти рушницю в ліву — все ще в рукавиці — руку, в той час як правою він намацував зледенілий релінг. Наскільки він міг бачити, грот-рея тут, з переднього боку щогли, також зламалася.
— Лейсе! — закричав він.
Якась велетенська примара, що невиразно біліла посеред завірюхи, здіймалася над купою уламків, примусивши Бланкі заклякнути на місці. Стоячи у темряві, льодовий лоцман не міг напевно сказати, була та істота білим ведмедем чи нічним демоном, була вона від нього за десять футів чи за тридцять, але він чітко бачив, що вона повністю заступила йому шлях на ніс.
А потім вона підвелася на задніх лапах.
Бланкі бачив тільки розпливчастий силует істоти, уявлення про розміри якої давало лише те, що вона загородила його від сніговію, — але він зрозумів, що вона насправді величезна. Маленька трикутна голова, якщо там, у темряві, він бачив саме голову, піднялася вище того рівня, де колись були реї. В білястому трикутнику голови зяяло щось схоже на два отвори — очі? — але вони були на висоті принаймні чотирнадцяти футів над палубою.
«Це неможливо», — подумав Томас Бланкі.
Істота рушила до нього.
Бланкі перехопив рушницю правою рукою, притис до плеча приклад, підпер лівою рукою в рукавиці і вистрілив.
Спалах полум’я від пострілу дав льодовому лоцманові можливість на півсекунди зазирнути в чорні, мертві, позбавлені будь-якого виразу акулячі очі, що вирячилася на нього, — ні, зовсім не акулячі, зрозумів він за мить, засліплений спалахом пострілу, а два ебенові кружала, набагато злостивіші та розумніші, ніж чорні зіниці акули, — а також безжалісний позирк хижака, який бачить у тобі тільки здобич. І ці бездонні діри чорних очей були високо над ним, над широчезними, ширшими за розмах рук Бланкі, плечима і стали насуватися на нього, коли нечіткий силует колихнувся вперед.
Бланкі швиргонув непотрібною рушницею в тварюку — часу на перезаряджання зброї не було — і стрибнув на ванти[88].
Тільки завдяки сорокарічному досвіду плавання льодовий лоцман посеред темряви та снігової круговерті, навіть не спробувавши пригледітись, точно знав, де мають бути зледенілі ванти. Він вчепився в них скоцюрбленими пальцями правої руки без рукавиці, підтягнув ноги, судомно намацуючи черевиками вибленки[89], стягнув зубами ліву рукавицю і почав здиратися нагору, висячи майже догори дриґом на внутрішній стороні косо натягнутих над палубою вантів.
За шість дюймів під ним щось розітнуло повітря із силою двотонного штурмового тарана, розгойданого на повний розмах. Бланкі почув, як три товсті вертикальні троси вантин тріщать, рвуться… неймовірно!… і лопаються, підлітаючи догори і ледь не струсивши Бланкі вниз на палубу.