Дэн Симмонс – Терор (страница 60)

Цей ретлінь був тонким конопляним канатом, який зазвичай звисає на віддалі восьми ярдів від грот-щогли. Він призначався для швидкого спуску із салінга або з верхніх реїв, але аж ніяк не для того, щоб по ньому підніматися. Але Бланкі все ж почав дертися по ньому. Попри те, що лінь був зледенілий, і попри завірюху, і попри те, що Томас Бланкі вже не відчував пальців на правій руці, він здирався по ретліню, наче чотирнадцятилітній гардемарин, який пустував на верхніх вантах разом з іншими хлопцями після вечері в тропіках.

Він не зміг вибратися на верхівку рея — той був дуже зледенілий, — але знайшов там перти і перескочив з ретліня на ослаблений, згорнутий чохол під реєм. Униз на палубу полетіли шматки криги. Бланкі здалося, що він чує стукіт та удари на носовій частині палуби, — принаймні, він на це сподівався, — так наче Крозьє разом з іншими членами команди сокирами намагалися зламати задраєний носовий люк.

Розчепірившись, як павук, на промерзлих вантах, Бланкі подивився вниз і ліворуч. Чи то віхола трохи вгамувалася, чи то його нічний зір покращився, чи й те й інше, але він зміг побачити тушу чудовиська. Воно невпинно здиралося вгору, на третій і останній рівень рангоуту. Чудовисько на грот-щоглі було таким величезним, що скидалося на вгодованого дебелого кота, який лізе по надто тонкому стовбуру деревця. Тільки, звісно, подумав Бланкі, у нього немає нічого спільного з котом, крім хіба того, що воно здирається нагору, глибоко вганяючи пазурі в щоглу з королівського дуба, вкриту льодяною кіркою і скріплену залізними обручами, якої не могли пробити гарматні ядра середнього калібру.

Бланкі продовжував повзти до краю рея вздовж чохла, струшуючи з нього шматки криги і примушуючи мерзлі мотузки пертів та парусину скрипіти, як занадто накрохмалений муслін.

Гігантський силует позад нього дістався рівня третього рея. Бланкі відчув, як вібрують і просідають рангоут та ванти, коли чудовисько переносить на них частину своєї ваги. Уявляючи величезні передні лапи тварюки на рангоуті, уявляючи, як лапа розміром з його груди піднімається, щоб струснути тоншим верхнім рангоутом, Бланкі став повзти швидше, перебуваючи зараз майже за сорок футів від щогли, вже поза краєм палуби, яка темніла внизу на віддалі п’ятдесяти футів. Матрос, який би зірвався з цього місця на реї чи пертах під час роботи з вітрилами, упав би в море. Якщо Бланкі зірветься, він упаде на кригу з висоти понад шістдесят футів.

Бланкі вперся уві щось лицем та плечима — сітка, павутина, він у пастці — і ледь не зірвався на крик. Лише потім зрозумів, що це було: мотузяна драбина, ванти з пертами, що спочатку були натягнуті між бортом і другим салінгом, на зиму перечеплені до верхівки обрубаної грот-щогли, щоб робочі команди могли збивати тут, нагорі, кригу. Це була оснастка вантів правого борту, неймовірним чином вирвана з численних кріплень на релінгу та палубі двома ударами велетенських лап тварюки. Достатньо товсті за рахунок криги, якою обросли квадрати переплетених канатів, перетворившись на такі собі вітрила, ослаблені ванти розвівалися на вітрі далеко від правого борту корабля.

І знову Бланкі почав діяти раніше, ніж дав собі час обміркувати свої дії. Бо замислитися над наступним кроком на висоті шістдесяти або й більше футів над кригою було б рівнозначним відмовитися від заміру.

Він перестрибнув з тріскучого чохла на ванти, що продовжували розгойдуватися.

Як він і передбачав, під вагою його тіла ванти полетіли назад до грот-щогли. Він пронісся за фут від величезного волохатого чудовиська, що застигло на перетині рея зі щоглою. Було занадто темно, щоб роздивитися щось більше, ніж жахливий загальний силует істоти, але трикутна голова розміром з тулуб Томаса Бланкі метнулася за ним на шиї, занадто довгій і по-зміїному гнучкій, щоб належати істоті з цього світу, і зуби, довші, ніж скоцюрблені замерзлі пальці Бланкі, гучно клацнули в тому місці, через яке він щойно пролетів. Льодовий лоцман відчув подих істоти — гарячий подих хижака, від якого відгонило запахом протухлого м’яса, а не рибним смородом, що йшов з пащек упольованих полярних ведмедів, яких вони білували на кризі. Це був подих, сповнений смороду гнилої людської плоті впереміш із сіркою, такий гарячий, як струмінь повітря, що виривається з відкритої топки парового котла.

Цієї миті Томас Бланкі усвідомив, що матроси, яких він подумки обзивав забобонними дурнями, насправді мали слушність: ця істота з криги була настільки ж демоном чи богом, наскільки вона була твариною з плоті, крові та білого хутра. З цією силою слід було примиритися, або поклонятися їй, або тікати від неї.

На якусь частку секунди, коли він пролітав над серединою палуби, його охопив жах від того, що снасті вантів можуть зачепитися за уламки нижніх реїв або налетять на рей чи ванти з лівого борту, і тоді цьому створінню залишиться тільки витягнути його, наче велику рибину в сітці-путанці, але інерція руху, якої надала тросам вага його тіла, винесла Бланкі на п’ятнадцять чи більше футів за повздовжню вісь судна, до лівого борту.

І ось мотузяна драбина зібралася гойднутися назад, щоб віднести Бланкі й кинути просто у велетенську передню ліву лапу чудовиська, якою воно вже тягнулося до нього крізь темряву сніжної ночі.

Бланкі перекрутився, перекинув вагу свого тіла вперед, до носа судна, відчув, як обмерзлі ванти змінюють напрямок руху, і загойдався на руках, мотляючи ногами в повітрі, намагаючись намацати третій рей з боку лівого борту.

Він зачепився за нього лівим черевиком, пролітаючи над ним. Підошва ковзнула по зледенілому брусу і зіскочили, але коли вантина хитнулася назад у бік корми, обидва черевики потрапили на вкритий кригою рей, і Бланкі з усієї сили відштовхнувся від нього.

Переплутана павутина мотузяних вантів пронеслася назад повз грот-щоглу, але вже по кривій дузі в напрямку до корми. Ноги Бланкі мотлялися в повітрі на висоті п’ятдесяти футів над зруйнованим тентом та розкиданими на палубі залишками корабельного майна, і він підтягнувся до канатів якомога ближче, коли пролітав повз грот-щоглу й тварюку, яка чекала там на нього.

Пазурі розітнули повітря менше ніж за п’ять дюймів від його спини. Навіть попри весь свій жах, Бланкі подякував небесам за дивовижне везіння — він знав, що після поштовху ногами його віднесло майже на десять футів від грот-щогли. Очевидно, та диявольська істота увігнала пазурі своєї правої лапи — або руки — у щоглу, а сама повисла у повітрі, простягаючи в його бік величезну ліву лапу.

Але вона промахнулася.

Та не схибить знову, коли Бланкі хитнеться назад до центру.

Бланкі схопився за крайню вантину і почав спускатися по ній так швидко, наче це був ретлінь чи звичайний канат, обдираючи заціпенілі пальці об поперечні вибленки, пересуваючись ривками, кожної миті ризикуючи зірватися і полетіти в темряву.

Бантини досягли апогею своєї дуги, десь поза релінгом правого борту, і почали рухатися назад.

«Усе ще занадто високо», — подумав Бланкі, коли мотузяна драбина під ним хитнулася назад до грот-щогли.

Це створіння легко могло схопити троси, коли ті пролітатимуть над середньою лінією корабля, але Бланкі вже був на двадцять футів нижче рівня третього рея і швидко перебирав руками вибленки, щоб спуститися ще нижче.

Потвора почала тягнути догори всю масу оснастки.

«Це збіса кепсько», — встиг подумати Томас Бланкі, коли ціла тонна чи півтори вкритих кригою вантів з людиною, що повисла на них, почали підтягуватися вгору з такою легкістю і впевненістю, з якою рибалка висмикує після закидання свою путанку.

Льодовий лоцман зробив те, на що наважувався останні десять секунд свого польоту в зворотному напрямку до грот-щогли: зісковзнув ще нижче по вантах, одночасно розгойдуючись усім тілом вперед і назад, мов хлопчисько на канаті, збільшуючи амплітуду свого коливання, тимчасом як тварюка над головою продовжувала підтягувати його догори. Хоч як швидко він зісковзував униз, страховисько піднімало його з такою самою швидкістю. Він зісковзне до самого кінця вантин приблизно тоді ж, коли та істота підтягне його до себе, і знову опиниться на висоті п’ятдесяти футів над палубою.

Але поки що довжини вант вистачало, щоб він міг розгойдуватися з амплітудою двадцять футів, схопившись обома руками за вертикальні троси і випрямивши ноги на поперечних вибленках. Він заплющив очі й знову уявив себе хлопчиськом на канаті.

Менше ніж за двадцять футів над ним почувся попереджувальний кашель. Потім знову сильно смикнуло, і снасті піднялися ще на п’ять чи вісім футів разом з розпластаним на них Бланкі.

Уже не знаючи, гойдається він за двадцять футів над палубою чи за сорок п’ять, переймаючись тільки тим, щоб уловити мить, коли він максимально наблизиться до правого борту, Бланкі перекрутився довкола оснастки, відштовхнувся ногами від вибленки і злетів у повітря над зануреним у темряву правим бортом.

Падіння здалося йому нескінченним.

Передовсім йому треба було знову перекрутитися в повітрі, щоб не приземлитися на голову, спину чи живіт. Потім постаратися не потрапити на кригу — звісно, вдаритися об перила релінга чи палубу було б ще гірше, — але тут уже нічим не зарадиш.

Падаючи, льодовий лоцман розумів, що зараз його життя залежить від простих арифметичних розрахунків з розділу Ньютонової фізики: Томас Бланкі став наочним прикладом розв’язку нескладної задачки з балістики.