Дэн Симмонс – Терор (страница 61)

Він відчув, що релінг правого борту пройшов за шість футів позаду нього і часу залишилось лише на те, щоб згрупуватися — підтягти ноги і витягнути перед собою руки, — перш ніж його грішне тіло гепнеться на сніговий схил, який спускався від борту затертого кригою «Терору», мов рампа. Льодовий лоцман провів розрахунок дуги свого шляху з максимальною точністю, наскільки це взагалі було можливо в сліпому польоті за борт, намагаючись упасти за спресованою, як цемент, доріжкою в снігу, якою матроси піднімалися на борт та спускалися з корабля, але також уникнути приземлення на місце, де лежали перевернуті догори дном вельботи, зачохлені мерзлим брезентом і вкриті трьома футами снігу. Він приземлився на сніговий схил одразу за крижаною стежиною й позаду занесених снігом шлюпок. Від страшного удару йому забило дихання. У лівій нозі щось хруснуло чи тріснуло — Бланкі встиг помолитися усім богам, які не спали цієї ночі, щоб це було порване сухожилля, а не зламана кістка, — й покотився по довгому крутому схилу, вигукуючи прокльони, здіймаючи хмари снігу посеред завірюхи, що вихорилася довкола корабля.

Десь футів за тридцять, ген на вкритій снігом кризі, Бланкі зупинився й розпластався на спині.

Він швиденько оцінив свій стан. Руки не поламані, хоча правий зап’ясток і травмований. Голова теж, здається, ціла. Ребра так нестерпно нили, що йому було важко дихати, але він подумав, що це могло бути наслідком переляку та нервового напруження, а не переламу. А ось ліва нога боліла збіса сильно.

Бланкі знав, що він має підхопитися й бігти… негайно… але не міг себе примусити бодай поворухнутися. Його повністю задовольняло те, що він лежав на спині, розпластавшись на темному снігу, віддаючи тепло свого тіла кризі під собою та повітрю над собою і намагаючись повернути собі рівне дихання й прийти до тями.

Тепер він чітко почув людські крики і вигуки на носовій палубі. З’явилися конуси ліхтарного світла, що било футів на десять, не більше. Потім Бланкі почув важке гупання і тріск, з якими та бісова тварюка зісковзнула по щоглі на палубу. Знову пролунали крики — цього разу тривожні, хоча чоловіки навряд чи могли розгледіти істоту, що була ближче до корми, посеред купи потрощеного рангоуту, обірваного такелажу і розкиданих бочок на шкафуті[94]. Прогриміли постріли.

Попри біль від травм Томас Бланкі спромігся стати на карачки. Його нижні рукавички загубилися. Обидві руки були голі. Він був простоволосий, побита сивиною довга чуприна, раніше зібрана у хвіст, який розв’язався, коли він котився додолу, розвівалася на вітрі. Він не відчував пальців на руках, обличчя, ніг, але все решта так чи інакше боліло.

Створіння, підсвічене світлом ліхтарів, мчало до нього, легко перескочивши через низькі перила правого борту, підібгавши під себе всі чотири гігантські лапи.

Тієї ж миті Бланкі зірвався на ноги і вже біг у темряву, що облягала замерзле море, в напрямку до торосів.

Тільки відбігши десь на п’ятдесят ярдів від корабля, ослизаючись, падаючи, підводячись і знову припускаючи, він зрозумів, що — цілком можливо — підписав собі смертний вирок.

Йому треба було залишатися поблизу корабля. Йому треба було оббігти засипані снігом шлюпки, кинутися вздовж борту до носа корабля, видертися на бушприт, який глибоко застряг у кризі, і дістатися лівого борту, дорогою волаючи про допомогу.

Але ні, усвідомив Бланкі, тоді він помер би ще раніше, ніж встиг продертися через плутанину снастей на бушприті. Потвора схопила б його через десять секунд.

Проте чому він біжить у цьому напрямку?

До свого умисного падіння з вантів у нього був якийсь план. Що ж це в біса був за план?

Хтось, здається, помічник лікаря з «Еребуса» Гудсер, одного разу казав йому та кільком іншим морякам, з якою швидкістю білий ведмідь може переслідувати свою жертву на морській кризі — двадцять п’ять миль за годину? Так, десь так. Бланкі ніколи не був гарним бігуном. А зараз він ще мав оминати тороси, стикові гребені і тріщини в льоду, яких він не бачив, аж поки вони не поставали за кілька футів від нього.

Ось чому я біжу сюди. Ось яким був мій план.

Створіння підтюпцем бігло за ним, огинаючи ті самі зазублені тороси й ропаки, які щойно проминув Бланкі у своєму незграбному слаломі в темряві.

Але льодовий лоцман вже задихався і хрипів, як ковальські міхи, тимчасом як гігантський звір позад нього тільки злегка рохкав — задля забавки? у передчутті? — гупаючи по кризі передніми лапами з кожним широченним кроком, що дорівнював чотирьом чи й п’яти крокам Бланкі.

Зараз Бланкі біг крижаним полем десь за двісті ярдів від корабля.

Налетівши правим плечем на крижану брилу, яку він побачив надто пізно, щоб уникнути зіткнення, і відчуваючи, як воно одразу ціпеніє на додачу до решти онімілих частин його тіла, льодовий лоцман зрозумів, що він був сліпим, як кажан, весь той час, що біг замерзлим морем, рятуючи своє життя. Ліхтарі на палубі «Терору» були ген далеко, дуже далеко за його спиною — просто на неймовірній відстані, — і в нього не було ні нагоди, ні причини оглядатися на них. Вони ледь блимали у пітьмі й могли тільки відволікти Бланкі від того, що він робив.

Що саме він робив, Бланкі зрозумів, викручуючись і кривуляючи на бігу поміж перешкодами, викликаючи в уяві карту льодових полів, помережаних тріщинами та всіяних невеликими айсбергами, що простягалися довкола «Терору» і тяглися аж до горизонту. Бланкі більше року вивчав це замерзле море з усіма його зрушеннями й гребенями, айсбергами й ропаками і протягом кількох місяців мав можливість проводити свої спостереження у блідому світлі арктичного дня. Навіть узимку були такі години на вахті, коли він у світлі місяця й зірок та у сполохах полярного сяйва професійним оком льодового лоцмана вивчав ці крижані поля довкола корабля.

Десь за двісті ярдів звідси, у крижаних нетрях, поза останнім стиковим гребенем, через який він щойно перебрався, — він чув тупотіння тварюки менш ніж за десять ярдів за своєю спиною, — був лабіринт маленьких айсбергів, які відкололися від своїх великих родичів, утворюючи крихітний гірський хребет з крижаних брил розміром із селянську хату.

Наче усвідомивши, куди прямує її жертва, невидима почвара за його спиною рохнула і збільшила швидкість.

Запізно. Обігнувши останні високі тороси, Бланкі вже вскочив у лабіринт айсбергів. Тут його уявна мапа підвела його — це нагромадження мініатюрних айсбергів він бачив тільки здалеку або в підзорну трубу, — й у темряві він наштовхнувся на крижану стіну і впав на дупу, а потім гарячково порачкував по снігу на всіх чотирьох, тимчасом як потвора вже наблизилася на віддаль кількох ярдів, перш ніж Бланкі встиг відновити дихання й обміркувати ситуацію.

Щілина між двома айсбергами розмірами з карету була менше трьох футів завширшки. Бланкі прошмигнув у неї — все ще на чотирьох, не відчуваючи голих рук, що здавалися йому чужими і далекими, як чорна крига під ними, — якраз перед носом тварюки, що досягла тріщини й запустила в неї гігантську передню лапу.

Льодовий лоцман відмахувався від усіх картинок з мишами й котами, що постали в його уяві, коли велетенські пазурі дряпнули по кризі, підкидаючи в повітря льодяні скалки, не далі як за десять дюймів від підошов його черевиків. У вузькому проломі він звівся на ноги, впав, знову звівся і, спотикаючись, поплентався далі в майже цілковитій темряві.

Усе було марно. Крижаний прохід був дуже короткий — менше восьми футів — і привів Бланкі на відкриту місцину між уламками айсбергів. Він уже чув тупіт і рохкання тварюки, яка оббігала крижані негрі праворуч від нього. Якщо спробувати залишитись тут, він буде як на долоні — і навіть щілина, стіни якої були переважно сніговими, а не крижаними, могла стати тільки тимчасовою схованкою. Тут, у темряві, можна було принишкнути лише на одну-дві хвилини, протягом яких тварюка розширить вхід у тунель і прокладе собі дорогу всередину. Тут можна тільки зустріти свою смерть.

Крізь свій далекогляд він бачив також відшліфовані вітром невеличкі крижані гори… але де вони? Мабуть, ліворуч від нього.

Він кинувся ліворуч, проминув крижані ропаки й тороси, які не могли слугувати надійним сховком, перебрався через тріщину, не глибшу двох футів, видерся на невисокий стиковий гребінь зазубленого льоду, зісковзнув з нього, знову подерся вгору і почув, як почвара вискочила з-за крижаної брили й загальмувала за десять футів позаду нього.

Більші айсберги починалися одразу за цією крижаною брилою. І один з них, з норою, яку він бачив у далекогляд, має бути…

… ці штуки рухаються вдень і вночі…

… вони обвалюються, знову випинаються, міняють свою форму під тиском криги….

…. ця тварюка дряпалася вгору по крижаному схилу позаду нього на це пласке плато, по якому в безвиході зараз метався Бланкі….

Тіні. Розколини. Тріщини. Тунелі в кризі. Недостатньо широкі, щоб він міг протиснутися всередину. Але чекай-но. На крижаному бескиді невеличкого перевернутого айсберга по праву руку від нього мала б бути нора футів чотири заввишки. Хмари на мить розійшлися, і Бланкі вистачило п’яти секунд слабкого світла зірок, щоб у стіні з темного льоду помітити отвір неправильної форми.

Він стрибнув уперед і почав протискуватися в нього, не знаючи до пуття, коли закінчиться цей крижаний тунель — через десять ярдів чи через десять дюймів. Він не пролазив у отвір.