Дэн Симмонс – Терор (страница 62)

Зимовий одяг — плащ і шинель — робив його занадто товстим.

Бланкі почав зривати із себе одежу. Тварюка видерлася по останньому схилу і була вже прямо за ним, зводячись на задні лапи. Льодовий лоцман не міг цього бачити — в нього не було часу на те, щоб озирнутися, — але відчув, що вона підводиться на задні лапи.

Не обертаючись, льодовий лоцман швиргонув свою шинель та іншу вовняну одіж позад себе у тварюку, жбурляючи важкі лахи так швидко, як тільки міг.

Пролунало здивоване гав — пахнуло ядучим смородом, — а потім почувся тріск одягу, який та істота шматувала на безліч ганчірок і розкидала навколо себе в крижаному лабіринті. Хай там як, але цей виверт подарував йому п’ять секунд або й більше, щоб він знову кинувся вперед у крижану нору.

Плечі Бланкі ледь пролізли. Носаки черевиків молотили, ковзали по льоду, але зрештою він знайшов точку опертя. Він смикав коліньми й судомно дряпав нігтями кригу в намаганні вчепитися за неї.

Бланкі заглибився в нору всього на чотири фути, коли тварюка дісталася до неї. Й одразу ж роздерла його правий черевик і відірвала частину ступні. Льодовий лоцман відчув жахливий удар пазурів і подумав — мав надію, — що вона відірвала йому тільки п’ятку. Але він не мав можливості пересвідчитися в цьому. Задихаючись, борючись з раптовим нападом болю, що пронизав його ногу навіть попри її заціпеніння, він дряпався, звивався і втискався якомога глибше в нору.

Крижаний тунель ставав усе нижчим, усе вужчим.

Пазурі дряпнули кригу і вгородились у його ліву ногу, роздираючи м’язи якраз у тому місці, яке вже було пошкоджене під час падіння зі щогли. Він відчув запах власної крові, й потвора теж, мабуть, його відчула, тому що на мить зупинилась, а потім загарчала.

Її гарчання в крижаному тунелі було оглушливим. Плечі Бланкі застрягли, він більше не міг просунутися вперед, і він знав, що нижня частина його тіла все ще в межах досяжності чудовиська. Воно знову заревло.

Від цього звуку всередині у Бланкі все похололо, але переляк не знерухомив його. Скориставшись тими кількома секундами відстрочки, льодовий лоцман відповз назад, де було трохи більше місця, витягнув уперед руки і, напружуючи останні сили, відштовхнувся ногами та колінами від криги, здираючи з плечей та боків одяг разом зі шкірою, протискуючись через щілину в кризі, яка далебі не була розрахована навіть на його помірний розмір. Поза цією найвужчою точкою крижаний тунель розширився і почав спускатися. Бланкі зісковзнув униз на животі, змащуючи ковзанку власною кров’ю. Залишки його одежі перетворилися на лахміття. Він відчував пронизливий холод криги зведеними судомами м’язами живота й стиснутою мошонкою. Тварюка загарчала втретє, але здавалося, що жахливий звук уже віддалився на кілька футів.

В останній момент, перед тим, як вислизнути з тунелю на відкритий простір, Бланкі подумав, що все виявилося даремним. Тунель — швидше за все утворений у процесі танення багато місяців тому — пронизав невеличкий айсберг і зараз знову виштовхнув його назовні. Зненацька він розпростерся на спині під зорями. Він відчував свою кров, що просотала свіжий сніг, на запах і на дотик. Також він чув тварюку, що кружляла довкола гори, спочатку ліворуч, потім праворуч, що прагнула дістатися до нього, упевнену, цілком упевнену зараз, що зможе пройти на запах людської крові, що зводив її з розуму, до своєї здобичі. Льодовий лоцман був занадто пошарпаний і занадто виснажений, щоб повзти далі. Нехай усе, що мало з ним статися, станеться зараз, і нехай моряцький бог відправить у пекло цю довбану потвору, що збирається його зжерти. Останньою молитвою Бланкі було, щоб одна з його кісток стала тварюці поперек горла.

Але минула ще ціла хвилина, гарчання пролунало ще з півдюжини разів — щоразу гучніше й розпачливіше, щоразу з іншого румбу темного нічного компасу довкола нього, — перш ніж Бланкі зрозумів, що тварюка не зможе дістатися до нього.

Так, він лежав тут, на відкритому місці просто зоряного неба, але наче в скрині з криги, розміром не більшій за п’ять на вісім футів, — у такій собі загородці, утвореній принаймні трьома величезними айсбергами, які зіштовхнуло і приперло один до одного тиском морської криги. Одна з похилих гір нависала над ним, як стіна, що падає, але Бланкі все одно міг бачити зорі. Також він бачив світло зірок, що проникало через дві вертикальні щілини на протилежних боках його крижаної домовини, і він бачив величезну тінь хижака, що затуляла зоряне світло в кінці цих розколин, менш ніж за п’ятнадцять футів від нього, — але шпара між брилами була не ширше шести дюймів. Той проталий тунель, яким він проповз, був насправді єдиним шляхом доступу сюди.

Чудовисько гарчало і кидалося туди-сюди ще хвилин з десять.

Томас Бланкі насилу всівся, зіпершись на кригу своєю обідраною до крові спиною та плечима. Він втратив свого плаща й шинель, а штани, два светри, вовняна та бавовняна сорочки і вовняна куфайка перетворилися на скривавлене лахміття, тож він приготувався померти від переохолодження.

Однак тварюка не полишала його. Вона неспинно кружляла довкола трьох айсбергів, які стали для Бланкі сховищем, як якийсь невтомний хижак в одному з новомодних лондонських зоологічних садів. Але тут у клітці сидів Бланкі.

Він знав, що навіть якщо та почвара якимось дивом пощезне, в нього не залишилося ні сил, ні волі, щоб виповзти звідси через вузький тунель назовні. І навіть якщо він якимось дивом подужає дорогу через тунель, з таким самим успіхом він міг би опинитися на місяці — на місяці, що зараз виходив з-поза каламутних хмар і освітлював довколишні крижані гори м’яким блакитним світлом. І навіть якщо він якимось дивом вибереться за межі торосистого крижаного поля, залишатиметься ще три сотні ярдів до корабля — неможлива відстань. Він більше не відчував свого тіла і не міг поворушити ногами.

Бланкі ще глибше зарився у сніг — тут, у захистку від вітру, снігу намело більше. Він здивується, якщо хлопці з «Терору» взагалі коли-небудь його знайдуть. Який їм сенс його шукати? Він просто ще один з їхнього натовпу, якого вже схопила ця тварюка з криги. Принаймні його пропажа не змусить капітана доправляти ще один труп — або частину трупа, марнотратно загорнуту в добру суднову парусину, — вниз до трупарні.

Від дальнього кінця тунелю та розколин знову долинув якийсь шум, але Бланкі його проігнорував.

— Насрати мені на тебе й того біса, який тебе виплодив, — пробурмотів льодовий лоцман заціпенілими від холоду губами. Можливо, він взагалі їх навіть не розтуляв. Він усвідомив, що померти від холоду — навіть стікаючи кров’ю, хоча кров, схоже, вже застигала на морозі й майже не сочилася з його численних ран і глибоких подряпин, — зовсім не боляче. Правду кажучи, це було навіть приємно… приємно, легко і просто. Чудесний шлях до… Бланкі здалося, що він бачить світло, яке пробивається з тунелю та тріщин. Тварюка вдалася до смолоскипів та ліхтарів, щоб обманути його. Але він не поведеться на ці давні як світ хитрощі. Він сидітиме тихо, аж поки світло померкне в його очах, аж поки він зануриться в цей блаженний вічний сон. Він не потішить чудовисько звуками свого голосу після їхньої довгої мовчазної дуелі.

— Хай вам біс, містере Бланкі! — у крижаному тунелі пролунав гучний бас капітана Крозьє. — Якщо ви там, відгукніться, чорт забирай, або ми залишимо вас там.

Бланкі змигнув. Або радше, спробував змигнути. Його вії й повіки змерзлися. Чи не було це ще одним з викрутасів чи хитрощів демонічної тварюки?

— Тут, — прохрипів він. І знову, цього разу гучніше: — Я тут!

Хвилиною по тому голова й плечі помічника купора Корнеліуса Гіккі, одного з найдрібніших моряків на «Терорі», легко проштовхнулися через нору. Він мав із собою ліхтар. Бланкі мляво подумав, що ця картина скидається на народження гнома з виряченими очима.

Урешті-решт, біля нього заходилися всі четверо корабельних лікарів.

Бланкі час від часу опритомнював, виринаючи зі свого приємного забуття, щоб побачити, як стоять справи. Іноді ним займалися лікарі з його корабля — Педді і МакДональд, а іноді над ним клопоталися хірурги з «Еребуса» — Стенлі та Гудсер. Іноді це був тільки один з чотирьох різників, чи костоправів, чи тримачів тампонів, чи накладачів швів. Бланкі дуже хотілося сказати Гудсеру, що полярні білі ведмеді можуть бігати набагато швидше двадцяти п’яти миль на годину, коли захотять. Але знову ж — чи був це полярний білий ведмідь? Бланкі так не думав. Полярні білі ведмеді були створіннями цієї землі, а ця істота прийшла звідкілясь інде. Льодовий лоцман Томас Бланкі не мав у цьому жодних сумнівів.

У кінцевому підсумку рахунок від м’ясника виявився не таким уже й поганим. Насправді, взагалі непоганим,

Джон Хендфорд, як з’ясувалося, не постраждав. Після того, як Бланкі залишив його з ліхтарем, цей матрос з вахти правого борту загасив вогонь і втік з корабля, оббігши довкола лівого борту, щоб заховатися, поки створіння здиралося вгору, аби дістатися до льодового лоцмана.

Александра Беррі, смерть якого припускав Бланкі, знайшли під зірваним брезентом серед розкиданих бочок на тому самому місці, де він стояв на вахті лівого борту, коли тварюка тільки з’явилася й розтрощила рей, який слугував сволоком у наметі. Беррі вдарився головою достатньо сильно для того, щоб забути все, що трапилося тієї ночі, але Крозьє сказав Бланкі, що вони знайшли матросову рушницю, і він з неї вистрілив. Льодовий лоцман, звісно, також встиг вистрілити, майже впритул, у величезну постать, яка заступила йому світ, як стіна пивниці, але ніде на палубі чи в іншому місці не знайшли слідів крові того чудовиська.