Дэн Симмонс – Терор (страница 64)
На секунду волосся на його потилиці стало дибки, але потім проста думка заспокоїла Ірвінга: «Це всього лише протяг. Так наче хтось відчинив двері або вікно».
Тепер він знав, яка магія допомагає леді Сайленс вибиратися з «Терору» і потрапляти назад на борт корабля.
Ірвінг запалив свій ліхтар, зіскочив зі скрині, побрів по сльоті до канатного ящика й потягнув на себе двері. Вони були заперті зсередини. Ірвінг знав, що носовий канатний ящик не замикався зсередини — засову не було навіть назовні, бо кому може знадобитися красти сталевий якірний канат, — отже, що ескімоска сама знайшла спосіб заперти його.
Але Ірвінг був готовий до несподіванок. Він прихопив із собою тридцятидюймовий ломик. Весь час пам’ятаючи, що йому доведеться звітувати про будь-які пошкодження лейтенантові Літтлу або й самому капітанові Крозьє, він просунув плаский кінець ломика в щілину між стулками дверей і з зусиллям натиснув на нього. Двері заскрипіли, затріщали, але відчинилися тільки на якийсь дюйм.
Притримуючи ломика однією рукою, другою Ірвінг поліз під плащ, шинель, сурдут і куфайку і дістав шлюпкового ножа, що висів на паску. Леді Сайленс якимось чином загнала в одвірок дверей канатного ящика цвяхи і намотала на них якісь еластичні волокна — кишки? сухожилля? — заблокувавши двері подобою білого павутиння. Не було жодного способу, яким би Ірвінг тепер міг проникнути всередину, не залишивши видимих слідів своєї присутності — ломик уже його виказав, — тож він скористався ножем, щоб перетяти плетиво сухожиль. Ця справа виявилася не такою простою. Пасма сухожиль опиралися гострому лезові сильніше, ніж сирова шкіра чи корабельний канат.
Коли Ірвінг нарешті розрізав путанку, він відчинив двері й спрямував світло свого шиплячого ліхтаря всередину низької комірчини.
Невеличке лігво, яке він бачив чотирма тижнями раніше, було, якщо не брати уваги того факту, що тепер воно освітлювалося його ліхтарем, а не язичком відкритого полум’я, таким самим, яким йому запам’яталося — бухти тросів розсунуті та складені таким чином, що між ними утворилася подоба печерки, — а в ній були всі ознаки того, що жінка тут харчувалася: олив’яна миска з «Терору» з недоїдками солоної тріски, олив’яний кухоль з грогом і щось на кшталт речового мішка, пошитого, очевидно, леді Сайленс зі шматків списаної в ганчір’я парусини.
У канатному ящику був також маленький олійний ліхтар — того типу, олії в якому вистачає лише на те, щоб матрос уночі встиг сходити з ним до гальюна. Його кришка все ще була гарячою на дотик, коли Ірвінг мацнув її, скинувши рукавицю й пальчатку.
Але леді Сайленс не було.
Ірвінг міг би посовати туди-сюди важкі бухти тросів, щоб заглянути за них, але з досвіду він знав, що решта трикутного простору канатного ящика була забита якірними канатами. Вони вийшли в рейс два з половиною роки тому, а канати все ще смерділи річковим намулом Темзи.
Проте леді Сайленс зникла. Тут не було виходів угору через палубу чи назовні через стінки корпуса. То забобонні матроси мали рацію? Вона була ескімоською відьмою? Шаманкою? Поганьскою чаклункою?
Третій лейтенант Ірвінг не вірив у це. Він помітив, що більше не тягне крижаним повітрям. Але язичок полум’я його ліхтаря все ще коливався на ледь помітному протязі.
Ірвінг витягнув уперед руку і повів навкруг себе ліхтарем — це і був весь вільний простір усередині невеличкого захаращеного канатного ящика — і зупинився, коли полум’я враз сильно затанцювало: тягнуло від правого борту в кутку, де сходилися до носа стінки корпуса.
Він поставив долі ліхтар і почав відсовувати вбік одну з бухт. Ірвінг негайно переконався в тому, як розумно вона вклала тут товстий якірний трос — те, що здавалося ще одною великою бухтою тросу, було кількома скойланими витками тросу з іншої бухти, скрученими таким чином, щоб заповнити вільний простір, які, втім, легко засовувалися всередину її лігва. Поза цією підробною бухтою тросу відкрилися вигнуті шпангоути борту.
І тут вона знову виявила неабиякий розум. Бо вище і нижче канатного ящика тяглося складне переплетіння дерев’яних і залізних бімсів, встановлених під час переобладнання «Терору» до експлуатації в льодових умовах за кілька місяців до відплиття експедиції. Тут, у носовій частині, вертикальні залізні бімси, дубові кросбімси, потрійні підкріплені підкоси, залізні трикутні підпірки і масивні дубові діагональні бімси — багато завтовшки як шпангоути — утворювали таку собі решітку як частину підсилення корпуса корабля для плавання серед полярної криги. Один лондонський репортер, знайомий лейтенанта Ірвінга, написав, що з усіма цими багатотонними залізними і дерев’яними конструкціями, разом із додатковими шарами обшивки з африканського дуба, канадського в’яза і знову африканського дуба, якими зміцнили обшивку бортів з англійського дуба, «товщина корпуса тепер становить добрячих вісім футів».
Ірвінг знав, що так воно й було стосовно носа судна й бортів, але тут, де в канатному ящику і над ним останні приблизно п’ять футів обшивки корпуса сходилися до носа, було тільки шість початкових дюймів міцного англійського дуба, на відміну десяти дюймів багатошарової твердої деревини в усіх інших місцях. На думку конструкторів, ділянка в кілька футів, яка безпосередньо прилягала з правого чи лівого бортів до окутого важким залізом форштевня, повинна мати менше шарів обшивки, щоб вона могла гнутися і пружинити під час жахливих криголамних ударів.
Так вони й зробили. П’ять поясів гнучкої деревини по боках від зміцненого форштевня на додачу до підкріпленого залізом та дубом носа і внутрішніх відсіків були останнім словом сучасної криголамної техніки, з якою не могла б позмагатися жодна інша військово-морська чи цивільна експедиція. «Терор» та «Еребус» вирушали у такі місця, де жоден інший корабель не мав би шансів на порятунок.
Будова цього носового відсіка була унікальною. Але вона більше не була герметичною.
За кілька хвилин Ірвінг, водячи ліхтарем у пошуку протягів і намацуючи змерзлими голими пальцями та тикаючи лезом ножа у дошки, знайшов місце, де трифутова секція обшивки завширшки півтора фути хиталася. Ось воно. Кормовий кінець одної з вигнутих дощок був закріплений двома довгими цвяхами, які зараз слугували дверною завісою. Її носовий кінець — усього за кілька футів від масивного форштевня й кільового бруса, який ішов уздовж всього корпуса корабля, — був лише притулений до свого місця.
Підваживши дошку ломиком — й дивуючись, як, хай йому біс, могла це зробити молода жінка голіруч, — Ірвінг відчув подих холодного повітря, втупившись у темряву через отвір у корпусі розміром вісімнадцять дюймів на три фути.
Але ж це просто неможливо! Молодий лейтенант знав, що ніс «Терору» на двадцять футів від форштевня був обшитий прокатним загартованим листовим залізом, виготовленим на спецзамовлення. Навіть якщо внутрішня дерев’яна обшивка якимось чином була пошкоджена, вся носова частина корпуса — майже на третину довжини корабля — закута міцною бронею.
Проте не тут. З крижано-чорної печерної темряви за відсунутою дошкою несло холодним подихом. Ця частина носа глибоко вгрузла у лід через постійний диферент корабля на ніс, який постійно збільшувався мірою того, як крига витискала корму «Терору» нагору.
Серце лейтенанта Ірвінга ледь не вискакувало з грудей. Якщо «Терор» якимось дивом завтра опиниться у вільних від криги водах, він неминуче затоне.
Чи могла леді Сайленс так пошкодити корабель? Ця думка жахала Ірвінга більше, ніж будь-яке припущення щодо її магічних здібностей зникати й з’являтися за власним бажанням. Чи могла молода жінка, якій немає і двадцяти, відідрати металеві листи зовнішньої обшивки корпуса корабля, вирвати важкі дошки внутрішньої носової обшивки, вигнуті й прибиті на місце робітниками корабельні, ще й
Стоячи на колінах у низькому проході, Ірвінг усвідомив, що важко сапає відкритим ротом, а його серце ніяк не вгамується.
Йому залишалося тільки припустити, що за два літа невпинної битви «Терору» з кригою — спочатку від часу переходу через Баффінову затоку, через Ланкастер Зунд і на всьому шляху довкола острова Корнволліс перед зимівлею на острові Бічі, коли вони пробивалися на південь наступного року, а потім ішли через протоку, яку зараз моряки називають протокою Франкліна, — деякі залізні листи обшивки носа нижче ватерлінії розхиталися і десь ближче до кінця навігації були втрачені, а дерев’яна обшивка вдавилася всередину вже після того, як крига захопила корабель у свій полон.
Та зараз це було байдуже. Леді Сайленс покинула канатний ящик кілька хвилин тому, і Джон Ірвінг зобов’язаний піти назирці за нею — не тільки щоб побачити, де вона вийшла назовні й куди вирушила в темряві, але й також щоб з’ясувати, чи не впольовує вона часом — якимось неймовірним, незбагненим чином, попри товщину льоду й жахливий холод, — свіжу рибу чи дичину для свого харчування.
Якщо вона таки виходила на полювання, думав Ірвінг, це може врятувати їх усіх. Лейтенант Ірвінг чув розмови про псування консервованих продуктів Ґолднера. На обох кораблях перешіптувалися про те, що наступним літом провізія у них закінчиться.