Дэн Симмонс – Терор (страница 65)

Йому ніяк не вдавалося протиснутись через отвір.

Ірвінг оглянув сусідні дошки, але всі вони, крім цієї одної, вже підваженої, міцно сиділи на своїх місцях, щільно припасовані. Цей отвір розміром вісімнадцять дюймів на три фути був єдиним шляхом назовні. А він у нього не пролазив.

Лейтенант зняв водонепроникний плащ, товсту шинель, шарф, кашкет, «вельску перуку» і просунув їх в отвір поперед себе. Але він усе ще був занадто широкий у плечах та грудях, хоча його вважали одним з найхудіших офіцерів на борту. Здригаючись від холоду, Ірвінг розстебнув камізельку і зняв її разом з вовняним светром, який носив під нею, й також проштовхнув у чорну щілину.

Якщо він і зараз не вибереться назовні, то матиме клопіт на свою голову, пояснюючи, чому він повернувся з трюму геть без верхнього одягу.

Але він проліз. Ледве-ледве. Крекчучи і лаючись, Ірвінг протиснувся через вузький отвір, обриваючи ґудзики з вовняної сорочки.

«Я назовні, за межами корабля, під кригою», — подумав він. Ця думка ніяк не вкладалася в його голові.

Він опинився у вузькій нутровині в кризі, яка намерзла довкола носа та бушприта. Тут не було місця, щоб знову вдягнути шинель, плащ та інші речі, тож він штовхав весь свій одяг поперед себе. Ірвінг хотів було повернутися назад у канатний ящик за ліхтарем, але коли він стояв вахту на верхній палубі кількома годинами раніше, на небі був місяць уповні. Зрештою, він захопив із собою ломик.

Крижана печера мала бути принаймні такою ж довгою, як бушприт — більше вісімнадцяти футів — і могла утворитися внаслідок переміщень цього важкого рангоутного дерева в кризі під час коротких періодів відлиги й морозу минулого літа. Коли він нарешті вибрався з тунелю, то ще кілька секунд не зауважував цього і повз далі, перш ніж зрозумів, що він уже назовні — тонкий бушприт, маса мотузяного сака під ним і завіса обмерзлого чохла клівера все ще нависали над головою, надійно затуляючи, як він зрозумів, не тільки небо над ним, але також і його самого від очей вахтового матроса на носу. І тут, за бушпритом, у тіні великого чорного силуету «Терору», що здіймався над ним, освітлюваний лише кількома тьмяними вогнями ліхтарів, відкривався шлях до скупчення крижаних брил і торосів.

Ловлячи дрижаки, Ірвінг почав натягати на себе усі свої вдяганки. Його руки дрижали так сильно, що він не зміг застебнути камізельки, але це не мало значення. Шинель теж було непросто одягнути, але в неї були принаймні набагато більші ґудзики. До того часу, коли він спромігся натягги водонепроникного плаща, молодий лейтенант промерз до кісток.

Куди тепер?

Крижані нетрі тут, за п’ятдесят футів від носа корабля, перетворювалися на ліс крижаних валунів та відшліфованих вітром торосів, тож Сайленс могла піти в будь-якому напрямку, але від крижаного тунелю, що вів до трюму корабля, була протоптана ледь помітна стежина. Принаймні, це був шлях найменшого опору — а також найпотаємніший шлях — з борту корабля. Звівшись на ноги, узявши ломик правою рукою, Ірвінг рушив по слизькому жолобку, що зміївся у кризі, в напрямку на захід.

Він ніколи не знайшов би її, якби не той неземний звук.

Він уже відійшов на кілька сотень ярдів від корабля, заблукав у крижаному лабіринті — крижаний блакитний жолобок під ногами давно зник або, радше, загубився серед двох десятків таких самих жолобків, — і хоча при світлі місяця уповні та зірок було видно, наче вдень, він не помічав жодного руху чи бодай слідів на снігу.

А потім пролунало те неземне голосіння.

Ні, усвідомив Ірвінг, заклякши на місці й здригаючись усім тілом — він тремтів від холоду вже не одну хвилину, але зараз його просто тіпало, — це не було голосіння. Так не могла голосити жодна людська істота. Звук нагадував амелодійну гру якогось безмежно дивного музичного інструмента… почасти приглушена волинка, почасти мисливський ріжок, почасти гобой, почасти флейта, а почасти людський спів. Він був доволі гучним, щоб долинати до Ірвінга з віддалі кількох десятків ярдів, але майже напевно не був чутним на палубі корабля — особливо цієї ночі коли вітер, не так як зазвичай, дув з південного сходу. Проте всі ці тони зливалися в один складний звук, видобутий з одного інструмента. Ірвінг ніколи не чув нічого подібного.

Ця мелодія — яка почалася зненацька, збільшуючи свій темп, мов у сексуальній грі, а потім раптово обривалася, мов під час кульмінації, а не на спаді, як це було б, якби хтось грав по нотах з аркуша, — лунала від поля торосів за високою стиковою грядою менш ніж за тридцять ярдів на північ від поміченої каїрнами з смолоскипами дороги між «Терором» та «Еребусом», на підтриманні якої наполягав капітан Крозьє. Цієї ночі ніхто не працював біля крижаних пірамідок, весь замерзлий океан був тільки для самого Ірвінга. Для нього і будь-кого або будь-чого, що награвало ту мелодію.

Лейтенант крадькома рушив цим лабіринтом крижаних валунів і торосів, залитих блакитним світлом. Щоразу, коли він втрачав напрямок, йому досить було підвести голову й подивитися на повню місяця. Сьогодні жовтава куля виглядала більше схожою на якусь повноцінну планету, що зненацька засяяла на зоряному небі, ніж на той місяць, який звик бачити Ірвінг упродовж років, проведених на суходолі або під час недовгої морської кар’єри. Повітря довкола нього, здавалося, теж тремтіло від холоду, так наче сама атмосфера сягала краю змерзлої тверді. Крижані кристали у верхніх шарах повітря утворювали величезне подвійне гало довкола місяця. Нижні смужки обох світляних кіл затуляла стикова гряда й довколишні айсберги. На зовнішньому гало, як діаманти на срібній каблучці, виблискували три яскраві хрести.

Ірвінгу вже кілька разів доводилося бачити таке явище протягом двох полярних зим, проведених тут, поблизу Північного полюса. Льодовий лоцман Бланкі пояснював, що це всього лише заломлення променя місячного світла в кристалах льоду, наче в діаманті, але зараз видовище небесних хрестів посилило Ірвінгове почуття релігійного благоговіння й зачудування, яке охопило його тут, посеред осяяного блакитним світлом крижаного поля, коли цей дивний інструмент знову застогнав і заголосив — тепер уже всього за кілька ярдів від нього, за крижаним пасмом, — знову прискорюючи свій темп майже до екстатичного, перш ніж раптово увірватися.

Ірвінг спробував уявити, як леді Сайленс грає на якомусь невиданому ескімоському інструменті — щось на взірець баварського корнета, виготовленого з рога карибу, скажімо, — але він одразу ж відкинув це припущення як очевидну дурницю. Передовсім, вона і той чоловік, що помер, з’явилися без жодного такого інструмента. По-друге, в Ірвінга було дивне відчуття, що на цьому небаченому інструменті грає зовсім не леді Сайленс.

Перебравшись через останній невисокий стиковий гребінь, що лежав між ним і торосами, з-поза яких долинали ті звуки, далі Ірвінг поповз рачки, щоб сніг не скрипів під товстими рифленими підошвами його черевиків.

Голосіння, яке, здавалося, долинало з-за найближчого тороса, що виблискував яскравою блакиттю і був обтесаний вітром у щось подібне до товстої плити, знову розпочалося, швидко зростаючи до найгучнішого, найшвидшого, найглибшого і найшаленішого звуку з усіх, які Ірвінгу будь-коли доводилося чути. На своє здивування, він відчув ерекцію. Низький, глибокий, вібруючий звук інструмента, схожий на шерех очерета на вітрі, був сповнений такої… первісної пристрасті… що він аж затремтів усім тілом.

Ірвінг визирнув з-поза останнього тороса.

Леді Сайленс була за двадцять футів від нього, на гладкій блакитній кризі. Цей майданчик колом оточували тороси та крижані валуни, і в Ірвінга виникло відчуття, наче він зненацька опинився посеред Стоунхенджа, залитого світлом місяця з подвійним крижаним гало та блискотливими хрестами. Навіть тіні тут були синіми.

Вона була голою й стояла навколішки на густому хутрі — очевидно, це була її парка. Спина жінки була на три чверті повернута до Ірвінга, і він бачив округлість її правої груді, а також осяяне іскристим місячним світлом довге пряме чорне волосся і міцні сіднички у срібній підсвітці. Серце Ірвінга закалатало так сильно, що він злякався, що жінка зможе почути це калатання.

Сайленс була не одна. Щось іще стояло і заповнювало собою темний простір між друїдськими крижаними валунами на протилежному кінці відкритої місцини, одразу за ескімоскою.

Ірвінг знав, що це була та істота з криги. Білий ведмідь або білий демон — він був тут разом з ними, зовсім поруч з молодою жінкою, нависаючи над нею. Хай би як лейтенант напружував зір, розгледіти його силует було годі: біло-блакитне хутро на тлі біло-блакитної криги, рельєфні м’язи на тлі рельєфних снігових та крижаних брил; чорні очі, які здавалися часточками абсолютної чорноти, що клубочилася поза істотою.

Трикутна голова, тепер він уже бачив, звивалася на дивно видовженій ведмежій шиї і розгойдувалась, яку змії, за шість футів над жінкою, що стояли навколішки. Ірвінг спробував прикинути розмір голови створіння — щоб потім краще знати, як давати з ним раду, якщо дійде до сутички, — але було неможливо точно встановити форму або розмір трикутної голови з вугільно-чорними очима через її дивний безперервний рух.

А тим часом тварюка наближалася до дівчини. Її голова вже була майже над нею.