Дэн Симмонс – Терор (страница 67)

Більшість часу морські піхотинці були поза полем зору, теоретично ютові прибігти на допомогу у разі тривоги, але насправді вони прагнули залишатись якомога довше в теплі біля вогню, що гугоніло у металевій жаровні, встановленій біля найвищого стикового гребеня менш ніж за чверть милі від корабля. Цього ранку під наглядом лейтенанта Ірвінга також працювали Джон Гейтс і Білл Сінклер, але ці двоє були нерозлийвода — ще й лінькуватими — і воліли триматися подалі від молодого офіцера, спроквола працюючи біля наступного каїрна.

Цей день, хоча й темний як ніч, не був таким холодним, як попередні, — може, тільки сорок п’ять нижче нуля[96] — і майже безвітряний. Ні місяця, ні полярного сяйва не було, але зорі, що мерехтіли у вранішньому небі, давали достатньо світла для того, щоб людина, яка віддалилася від ліхтаря чи смолоскипа, змогла повернутися назад. Через тварюку на кризі, яка все ще чатувала десь у темряві, небагато матросів наважувалося відходити на велику відстань. Але необхідність знаходити крижані уламки потрібного розміру для відновлення пошкоджених п’ятифутових каїрнів змушувала матросів постійно виходити за межі освітленого ліхтарями простору.

Ірвінг перевіряв роботу на обох каїрнах і часто власноруч допомагав матросам. Гіккі залишалося тільки дочекатись моменту, поки Гейтс та Сінклер зникнуть за поворотом стежини, що тяглася через крижані валуни, а лейтенант Ірвінг втратить пильність.

Помічник купора міг би скористатися сотнею різних залізних чи сталевих інструментів з корабля — судно Королівського флоту було справжньою коморою знарядь для вбивства, і деякі з них були доволі оригінальними, — але він волів, щоб Магнус просто оглушив зненацька цього русоволосого денді, що вдавав із себе офіцера, відтягнув його вбік ярдів на двадцять, скрутив йому в’язи, а потім — коли той вже буде остаточно і гарантовано мертвий — пошматував на жевжикові одежину, потрощив ребра, розквасив задоволене рум’янощоке личко, порахував йому зуби, зламав руку й обидві ноги (або ногу й обидві руки) і залишив труп на кризі, поки його знайдуть. Гіккі вже обрав місце вбивства — посеред високих торосів, де гладенький лід не запорошений снігом, на якому Менсон наслідив би своїми черевиками. Він застеріг Магнуса, щоб той не обляпався лейтенантовою кров’ю, не залишив жодного сліду свого перебування на місці злочину і, що найважливіше, не витрачав часу на грабунок.

Тварюка з криги, вбиваючи моряків, вдавалася до найрізноманітніших жорстоких способів, і якщо бідолашний лейтенант отримає достатньо сильні тілесні пошкодження, ніхто на двох кораблях і не запідозрить, що могло статися щось інше. Лейтенант Джон Ірвінг буде ще одним трупом, загорнутим у парусину, що лежатиме в трупарні «Терору».

Магнус Менсон не був природженим вбивцею — просто природженим недоуком, — але йому вже доводилося вбивати людей за наказом помічника купора, свого володаря й зверхника. Йому не завдасть великого клопоту зробити це ще раз. Корнеліус Гіккі мав сумнів, що Магнус взагалі колись поцікавиться, чому лейтенант має померти, — це буде черговий наказ до виконання, отриманий від його господаря. Тож Гіккі був здивований, коли той здоровило відтягнув його в бік, подалі від очей і вух лейтенанта Ірвінга, і досить збуджено прошепотів:

— Його привид не переслідуватиме мене, еге ж, Корнеліусе?

Гіккі поплескав свого велетенського партнера по спині:

— Звісно, ні, Магнусе. Невже ти гадаєш, що я можу наказати тобі зробити щось таке, після чого привид не даватиме тобі спокою, любчику?

— Ні, ні, — пробурмотів Менсон, згідно киваючи головою. Його розкуйовджене волосся й борода, здавалось, силкувалися вибитись з-під вовняного шарфа і «вельської перуки». Важкі брови насупилися.

— Але чому цей привид не переслідуватиме мене, Корнеліусе? Якщо я порішу лейтенанта просто так, не тримаючи на нього жодного зла?

Гіккі напружено метикував, що б його відповісти. Гейтс і Сінклер пішли далі, туди, де бригада робітників з «Еребуса» споруджувала стіну зі снігових блоків вздовж двадцятиярдової ділянки дороги, де завжди дув вітер. Не один моряк заблукав там під час віхоли, і капітани вирішили, що снігова стіна збільшить шанси гінців дістатися до наступного каїрна. Ірвінг мав переконатися, що Гейтс та Сінклер порають там свою роботу, а потім він повернеться сюди, де вони з Магнусом одні працювали біля останнього каїрна, за яким лежала відкрита ділянка місцевості.

— Привид лейтенанта не переслідуватиме тебе, Магнусе, тому, — прошепотів він на вухо велетенському дурнику, — що коли ти вбиваєш людину через запальну вдачу, тільки тоді у привида є причина повернутися й спробувати розібратися з тобою. Він ображений твоїм вчинком, лютий на тебе. Але привид містера Ірвінга знає, тобто знатиме, що у твоєму вчинку не було нічого особистого, Магнусе. Він не матиме причин повертатися й надокучати тобі.

Менсон кивнув, але не виглядав цілковито переконаним у слушності слів свого володаря.

— Крім того, — продовжував Гіккі, — привид не зможе знайти бісового шляху назад до корабля, чи не так? Адже всім відомо, що коли хтось гине назовні, далеко від корабля, його привид дибає куди очі світять. Він не зможе знайти дороги через усі ці крижані гребені, гори і всяке таке. Привиди не з найкмітливіших хлопаків, Магнусе. Повір мені на слово, любчику.

Почувши це, велетень просвітлів лицем. Гіккі побачив, що Ірвінг повертається по тьмяно освітленій смолоскипами стежині. Здійнявся вітер, і полум’я смолоскипів шалено затанцювало.

«Вітер — воно на краще, — подумав Гіккі. — Якщо Магнус або Ірвінг здіймуть шум, ніхто нічого не почує».

— Корнеліусе, — прошепотів Менсон. Він знову виглядав стривоженим. — А якщо я помру назовні, то мій привид теж не зможе знайти дороги назад на корабель? Я не хочу залишатися тут, на холоді, так далеко від тебе.

Помічник купора знову поплескав велета по спині, схожій на стіну, загорнуту в плащ.

— Ти не помреш тут, мій любий. Урочисто присягаюся тобі в цьому як масон і християнин. А тепер замовкни й приготуйся. Коли я зніму шапку й почухаю голову, хапай Ірвінга ззаду і волочи його до місця, яке я тобі показував. І затям: ти не повинен залишити за собою жодних слідів, так само як і перемаститися кров’ю.

— Не залишу і не перемащуся, Корнеліусе.

— Ось і добре, любчику.

Лейтенант уже вийшов з темряви і тепер вимальовувався у тьмяному крузі світла від ліхтаря, що стояв на кризі поруч з каїрном.

— Довго ще вам вовтузитися з цим каїрном, містере Гіккі?

— Ні, сер. Залишилося тільки підняти нагору кілька останніх блоків — і на цьому кінець, лейтенанте. Піраміда міцна, як ліхтарний стовп у Мейфері[97].

Ірвінг кивнув. Здавалося, йому було неприємно залишатися наодинці з цими двома матросами, хай навіть Гіккі говорив дуже привітним і люб’язним тоном.

«Трясця твоїй матері, — подумки додавав помічник купора, продовжуючи посміхатися на весь щербатий рот. — Не довше, ніж мені знадобиться, щоб прикінчити одного зарозумілого білявого денді, рум’яний ти виблядку. Ще п’ять хвилин — і ти перетворишся на ще один шматок мороженого м’яса, який кинуть у трюм. На жаль, пацюки там настільки голодні, що жертимуть навіть довбаного лейтенанта, але з цим вже нічого не вдієш».

— Чудово, — сказав Ірвінг. — Коли ви з Мейсоном закінчите тут, будь ласка, приєднайтеся до містера Сінклера і містера Гейтса на спорудженні стіни. А я зараз пройду назад і приведу сюди капрала Хеджеса з мушкетом.

— Так точно, сер, — сказав Гіккі.

Він зустрівся поглядом з Магнусом. Вони мають зупинити Ірвінга, перш ніж він рушить стежиною, тьмяно освітленою смолоскипами та ліхтарями, що утворювали пунктирну лінію. Їм тут зовсім не потрібен Хеджес або якийсь інший морський піхотинець.

Ірвінг попрямував у східному напрямку, але зупинився на самій межі світляного кола від ліхтаря, очевидно чекаючи, поки Гіккі встановить два останні крижані блоки на вершині відновленого каїрна. Перш ніж помічник купора схилився над передостаннім крижаним блоком, він кивнув Магнусові. Його партнер зайшов лейтенантові за спину.

Раптом у темряві десь на заході заторохкотіли постріли. Хтось закричав. Потім почулися інші крики.

Велетенські руки Магнуса вже зависли у повітрі прямо позад лейтенантової шиї — велетень скинув рукавиці, щоб міцніше її стиснути, і його чорні пальчатки виднілися одразу за блідим обличчям Ірвінга, освітленим ліхтарем.

— Магнусе, ні! — закричав Гіккі.

Його партнер, незважаючи на метушню, що здійнялася, вже наготувався скрутити Ірвінгу в’язи.

Магнус відступив назад у темряву. Ірвінг, який ступив три кроки в західному напрямку, звідки лунали крики, розгублено озирнувся. Троє матросів бігли крижаною стежиною з боку «Терору». Одним із них був Хеджес. Низенький опасистий капрал задихався на бігу, тримаючи напереваги мушкет перед чималеньким черевом.

— Туди! — вигукнув Ірвінг і кинувся в той бік, де чулися крики.

У лейтенанта не було зброї, але він схопив ліхтаря. Всі шестеро помчали поміж торосами і вискочили на відкритий простір крижаного поля, тьмяно освітленого зірками, де юрмилися кілька матросів. Гіккі вгледів знайомі «вельські перуки» Сінклера й Гейтса, а також упізнав одного з трьох моряків з «Еребуса», що вже були там, а саме Френсіса Дунна, свого колегу — помічника купора — з іншого корабля. З мушкета стріляв рядовий Білл Пілкінгтон, який сидів у мисливській засаді минулого червня, коли загинув сер Джон, а його самого поранив у плече один з морських піхотинців, геть дезорієнтований у тому хаосі, що розпочався. Зараз Пілкінгтон уже перезарядив довгий мушкет і цілився в темряву за обваленою секцією снігової стіни.