Дэн Симмонс – Терор (страница 66)
Ірвінг знав, що повинен закричати — кинутися вперед із затиснутим у руці ломом, оскільки він не взяв із собою іншої зброї, крім шлюпкового ножа, знову захованого в піхви, — і спробувати порятувати жінку, але його ноги мов прикипіли до місця. Зараз він був здатний лише спостерігати за тим, що відбувається, охоплений жахом, поєднаним з якимось сексуальним збудженням.
Леді Сайленс витягнула руки долонями догори, як католицький священик під час меси, що запрошує паству до дива причастя. Ірвінг мав кузена в Ірландії, який був католиком, і одного разу, гостюючи в нього, пішов разом з ним на католицьку службу. Такі само відчуття викликало в нього це дивне магічне дійство, що відбувалося зараз у голубому місячному сяйві. Сайленс, без’язика, не прохопилася жодним звуком, але її руки були широко розпростерті, очі заплющені, голова відкинута назад — Ірвінг уже підповз уперед достатньо близько, щоб зазирнути в обличчя жінки, — рот широко розкритий, наче в очікуванні причастя.
Зі швидкістю кобри, що атакує, створіння викинуло вперед і вниз голову на довгій шиї, роззявило пащеку і стиснуло щелепи на підборідді леді Сайленс, заковтнувши половину її голови.
Ірвінг ледь не зірвався на крик. Тільки ритуальна
Але тварюка не зжерла ескімоски. Ірвінг зрозумів, що він дивиться на маківку блакитно-білої голови чудовиська — принаймні втричі більшої за голову жінки, — яке стиснуло, але не зімкнуло своїх величезних щелеп над її відкритим ротом та піднятим підборіддям. Руки дикунки все ще були широко розкинуті, наче вона збиралася обійняти цю гору м’язів, вкритих волохатою шерстю, що нависла над нею.
А потім зазвучала мелодія.
Ірвінг побачив, що обидві голови — потвори й ескімоски — почали плавно погойдуватися, але минуло з півхвилини, перш ніж він усвідомив, що оргіастичне завивання басів та еротичні волинко-флейтові стогони видобувалися з…
Монстр завбільшки з крижані валуни — білий ведмідь чи демон — дмухав у відкритий рот і горлянку ексімоски, граючи на її голосових зв’язках, як на своєрідному духовому інструменті. Вібруючі звуки, низькі стогони й резонуючі баси ставали все гучнішими, наполегливішими, уривчастішими — він бачив, як леді Сайленс підводить голову і вигинає шию в один бік, тимчасом як тварюка опускає свою трикутну голову нижче і вигинає змієподібну шию в протилежний, — ці двоє здавалися пристрасними коханцями, що прагнуть знайти найкращу позицію для глибокого поцілунку у розтулені губи.
Неймовірна мелодія лунала все швидше й швидше — Ірвінг був певен, що вона вже чутна на кораблі й викликає у кожного матроса таку потужну й довгу ерекцію, як у нього цієї миті, — а потім зненацька, без будь-якого попередження, увірвалася з раптовістю кульмінації дикого кохання.
Голова тварюки піднялася вгору. Довга біла шия гойднулася й згорнулась кільцями.
Руки леді Сайленс знесилено повисли вздовж оголеного тіла, так наче вона була занадто виснажена чи переповнена почуттями, щоб і далі тримати їх розпростертими. Голова жінки схилилася над місячно-срібними грудьми.
«Тепер чудовисько її зжере, — подумав Ірвінг, усе ще заціпенілий, неспроможний повірити в реальність того, що він щойно побачив. — Роздере на шматки і з’їсть».
Але ні. Тієї ж миті біла туша, підплигуючи і пересуваючись на чотирьох лапах, зникла за блакитними крижаними колонами Стоунженджа, а потім повернулася, низько нахилила голову до леді Сайленс і кинула щось на кригу перед нею. Ірвінг почув ляскіт від падіння якоїсь м’якої плоті, він уже чув подібні звуки, але зараз Ірвінг не міг зрозуміти нічого з того, що він бачив чи чув.
Біла тварюка пішла геть; Ірвінг відчув, як під її гігантськими лапами здригається твердий морський лід. Через хвилину вона повернулася і знову кинула щось перед ескімоскою. Потім те саме повторилося втретє.
А потім та істота просто зникла… розчинилась у темряві. Молода жінка самотньо стояла навколішки посеред рівного крижаного майданчика, і перед нею темніла купа якихось незрозумілих предметів.
У такому стані вона залишалася ще з хвилину. Ірвінгові знову згадалася католицька церква свого далекого ірландського кузена і старі парафіяни, що продовжували сидіти на своїх лавках і схиляти у молитві голови після того, як служба закінчилася. Потім вона звелася на ноги, швидко засунула голі ноги в унти й натягнула на себе хутряні штани і парку.
Лейтенант Ірвінг відчув, що його аж колотить. І дрижаки ці були спричинені холодом. Йому пощастить, якщо в його тілі залишилося достатньо тепла, а в ногах достатньо сили, щоб повернутися на корабель живим. Він ніяк не міг утямити, як вижила на цьому морозі оголена дівчина.
Сайленс підібрала ті предмети, які тварюка розкидала перед нею, і пішла, обережно притискаючи їх до грудей, як жінка несла б своє дитинча. Здавалося, вона поверталась на корабель, перетинаючи крижану галявину в напрямку проходу між стоунхенджськими торосами за десять градусів лівіше від нього.
Раптом вона спинилася, голова в каптурі повернулася до нього, і хоча він не міг бачити її чорних очей, однак відчув, як вона пронизала його своїм поглядом. Він усе ще стояв накарячки, на відкритому місці, освітленому яскравим місячним сяйвом, за три фути від найближчого тороса. У своєму прагненні краще все роздивитися він геть забув про необхідність чаїтися.
Тривалий час ніхто з них не рухався. Ірвінг затамував дихання. Він з острахом чекав, що вона зворухнеться, можливо, затупає по кризі ногами, прикликаючи ту тварюку. Свого захисника. Жорстокого месника. Жахливого руйнівника.
Але жінка відвела погляд і пішла собі далі, зникнувши між крижаними колонами на південно-східному боці круглого майданчика.
Ірвінг зачекав ще кілька хвилин, усе ще тремтячи, як у пропасниці, а потім підхопився на ноги. Він геть закоцюб, відчуваючи тільки свою вже спадаючу пекучу ерекцію та невгамовні дрижаки, але замість того, щоб поплентатися слідом за дівчиною до корабля, він пішов до того місця, де вона стояла навколішки в місячному сяйві.
На кризі була кров. Її плями у яскравому блакитному світлі місяця здавалися чорними. Лейтенант Ірвінг став на коліна, стягнув з руки рукавицю та нижню пальчатку, тицьнув пальцем у калюжку темної рідини й спробував її на смак. Так, це була кров, але не людська.
Тварюка принесла їй сире, тепле, свіже м’ясо. Ірвінгові кров відгонила міддю, як смакувала б його власна або чиясь інша людська кров, але він припустив, що кров недавно вбитих тварин також має такий мідяний присмак. Але що то за тварина і звідки? Моряки з експедиції Франкліна не бачили берегових тварин уже понад рік.
Через кілька хвилин кров замерзне. Це чудовисько вбило тварину, яку принесло в дар леді Сайленс, нещодавно, коли Ірвінг блукав у крижаному лабіринті в спробах знайти її.
Задкуючи від чорних плям на підсвіченій місяцем кризі, наче від поганського капища, на якому щойно принесли в жертву якесь невинне створіння, Ірвінг цілком зосередився на спробах вирівняти дихання — морозяне повітря обпікало легені на вдиху — і змусити замерзлі ноги і заціпенілий мозок до дії, щоб повернутися на корабель.
Він не збирався лізти назад через крижаний тунель і відсунуту дошку до канатного ящика. Він гукне дозорця правого борту, перш ніж наблизитися на відстань пострілу, і підніметься на корабель по крижаній рампі, як нормальна людина, нікому ні про що не розповідаючи, поки не поговорить з капітаном.
Але чи розповість він про все, що трапилося з ним, капітанові?
Цього Ірвінг не знав. Він навіть не знав, чи та тварюка — яка все ще мала бути десь поблизу — дозволить йому повернутися на корабель. Він не знав, чи вистачить у нього сил на таку довгу прогулянку.
Він знав тільки те, що вже ніколи не буде таким, як колись.
Ірвінг повернувся на південний схід і знову увійшов у крижаний ліс.
23 ГІККІ
Гіккі вирішив, що довготелесий кістлявий лейтенант Ірвінг має померти, і сьогодні для цього підходящий день. Миршавий помічник купора нічого не мав проти наївного молодого джентльмена, але той невчасно опинився в трюмі більше місяця тому, і цього було достатньо, щоб шальки терезів хитнулися не на користь лейтенанта.
Однак виконати задумане Гіккі заважав розклад робіт та вахт. Двічі він потрапляв на вахту, коли Ірвінг виконував обов’язки чергового офіцера, але обидва рази Магнуса Менсона не було з ним на верхній палубі. Гіккі спланував, коли та як слід діяти, проте для здійснення того плану йому потрібен був Магнус. І тут йшлося не про те, що Корнеліус Гіккі боявся сам убити людину: одному хлопцеві він перерізав горлянку ще до того, як став настільки дорослим, щоб ходити до борделю без опікуна. Ні, просто річ була у засобах і методах, які потребували участі його пришелепуватого посіпаки й шпокнутого в сраку дружка в цій експедиції, Магнуса Менсона.
Зараз всі умови складалися просто ідеально. Сьогодні, в п’ятницю вранці — хоча байдуже, «ранок» це чи ні, якщо було темно, як опівночі, — робоча команда, яка складалася з більш ніж тридцяти чоловік, вийшла на кригу, щоб підправити каїрни з ліхтарями, споруджені між «Терором» та «Еребусом». Дев’ять озброєних мушкетами морських піхотинців теоретично забезпечували безпеку робочих команд, але насправді вервечка робітників розтяглася майже на милю, і під командою кожного офіцера працювали всього по п’ять або й менше матросів. Тут, на східній половині темного шляху, за роботою наглядали три офіцери з «Терору» — лейтенанти Літтл, Годжсон та Ірвінг, — і Гіккі допоміг сформувати робочі бригади таким чином, що вони з Магнусом працювали біля найдальших каїрнів під командою Ірвінга.