Дэн Симмонс – Терор (страница 59)
Однак він утримався. Перекинувши ліву ногу на зовнішній бік останньої вцілілої вантини, що залишалася натягнутою, знайшов точку опертя і почав здиратися вище, не зупиняючись ні на секунду. Томас Бланкі рухався, як мавпа, неначе знову став дванадцятилітнім хлопчиськом, який думав, що всі щогли, вітрила, троси і такелаж трищоглового військового корабля, де він служив юнгою, були споруджені за наказом Її Величності лише для його задоволення.
Зараз він уже здерся на двадцять футів, дістався до рівня другого рея, який усе ще був розвернутий під правильним кутом впоперек судна, коли тварюка внизу знову вдарила по юферсах[90] Байтового такелажу, вириваючи з дерева болти та шпильки, з м’ясом висмикуючи залізні блоки зі зледенілих релінгів.
Обірвані троси шугнули догори і гойднулися до грот-щогли. Бланкі знав, що він не витримає сильного удару зледенілих тросів, які гепнуть ним об щоглу, і він зірветься й шкереберть полетить униз, в лапи та щелепи тієї почвари. Все ще не здатний бачити у темряві далі ніж на п’ять футів, льодовий лоцман стрибнув на чохол вітрила.
Задубілими пальцями він вхопився за рей і троси, якими він кріпився, а його ноги замолотили в повітрі, поки не намацали під собою перти[91]. Бланкі знав, що пересуватися по пертах краще босоніж, але тільки не цієї ночі.
Він виліз на марса-рей, що був на висоті більше ніж двадцять п’ять футів над палубою, і обхопив промерзлий дубовий брус руками, припавши до нього усім тілом, як нажаханий вершник до гриви коня, ковзаючи ногами по зледенілому чохлу, щоб знайти опертя на слизькій шнурівці.
Зазвичай, навіть у темряві, на сильному вітрі, під снігом і градом, будь-хто з порядних моряків здатен здертися ще на шістдесят футів по рангоуту й такелажу, аж поки досягне салінга грот-щогли, звідкіля зможе сипати образами на свого спантеличеного переслідувача, як шимпанзе жбурляє вниз плоди дерева або кізяки з геть недосяжної висоти. Але на «Терорі» цієї грудневої ночі не було рангоуту або верхнього такелажу. Тож і не було цієї точки недосяжності, де могла б почуватися цілком безпечно людина, яка тікає від могутнього чудовиська, здатного розтрощити головний рей. Рік тому, у вересні, Бланкі допомагав Крозьє і Гаррі Пеґлару, фор-марсовому старшині, коли вони готували «Терор» до його зимівлі вдруге за час експедиції. Це була ані легка робота, ані безпечна. Реї та бігучий такелаж[92] зняли і склали на палубі. Потім обережно спустили брам-стеньги та стеньги[93] — обережно, бо варто було їм вислизнути з лебідки чи блока або талям заплутатися, важкі щогли могли б упасти і пробити верхню палубу, нижню палубу, твіндек і днище корпуса, як масивний спис прохромлює обладунки. При цьому корабель цілком міг би затонути. Але якби верхній рангоут залишили піднятим, протягом нескінченної зими на ньому наросло б багато тонн криги. В такому разі крижані бурульки вели б постійний обстріл матросів, які стоять на вахті або зайняті іншими роботами на палубі. Крім того, від ваги намерзлої криги корабель міг би перекинутися.
Коли на палубі залишилися тільки три обрубки нижніх щогл — для моряка видовище настільки ж потворне, як людина з ампутованими кінцівками для художника, — Бланкі допоміг наглянути за тим, щоб усі ванти стоячого такелажу, які залишилися, були послаблені: занадто туго натягнута парусина і троси просто не витримали б ваги снігу та криги. Навіть шлюпки «Терору» — два великі вельботи і два менші суденця, так само як і капітанський ял, пінаси, гичка й тузики, всього десять — були спущені вниз, перевернуті, принайтовані, вкриті брезентом і складені на кризі. Зараз Томас Бланкі був на грот-щоглі на вантах біля марса-рея на висоті двадцяти п’яти футів над палубою і міг піднятися вище лише на один рівень, але всі мотузяні вибленки, що вели вгору до цього третього й останнього рівня, зледеніли ще більше, ніж канати чи дерево. Сама грот-щогла здавалася крижаною колоною, обліпленою снігом з носового боку. Льодовий лоцман розчепірився на другому реї і напружено вдивлявся вниз, намагаючись бодай щось розгледіти у мороці та сніговій круговерті. Однак там залягла смоляна чорнота. Хендфорд або погасив ліхтар, який дав йому Бланкі, або його загасив хтось інший. Бланкі припустив, що матрос або принишк десь у темряві, або мертвий, тож у будь-якому разі підмоги від нього чекати було марно. Розпластаний поверх чохла рея, Бланкі подивився ліворуч і теж не побачив світла на носі, де мав стояти на вахті Девід Лейс.
Бланкі силкувався роздивитися істоту внизу, але там усе перебувало в русі — порваний брезент лопотів на вітрі, похилою палубою перекочувалися барильця, ковзали ящики, — і він зміг розібрати лише темну масу, що сунула до грот-щогли, розкидаючи врізнобіч двісті- та тристафунтові барильця з піском, як слон у крамниці з китайськими вазами.
«Воно не може здертися на щоглу», — думав Бланкі. Він відчував пекучий холод рея ногами, грудьми і пахом. Пальці рук у тонких пальчатках вже починали ціпеніти. Він десь загубив свою «вельську перуку» і вовняний шарф. Він напружував слух і зір, сподіваючись почути стук відкинутої кришки носового люка і крики чоловіків, сподіваючись побачити світло ліхтарів численної рятувальної команди, яка піднялася нагору, але ніс корабля залишався безмовним, зануреним у темряву, заметеним хурделицею.
Але тварюка почала здиратися по вкороченій грот-щоглі.
Бланкі відчував вібрацію, коли воно вганяло кігті в дерево. Він почув якісь ляскаючі звуки, шкрябання і гарчання… густе, глухе гарчання…
Тварюка, швидше за все, вже могла дістатися до уламків першого рея, просто піднявши передні лапи над головою. Бланкі напружено вдивлявся в темряву і міг заприсягтися, що побачив волохате м’язисте тіло, яке підтягувалося догори, і гігантські передні лапи — або руки — завдовжки в людський зріст, які вже вчепилися кігтями у перший рей, щоб підважитися, тимчасом як могутні задні лапи з такими самими пазурами шукали опертя на розщепленому дубі рангоуту.
Бланкі дюйм за дюймом повз далі вздовж другого рея, міцно обхопивши руками й ногами, наче шалений коханець предмет своєї пристрасті, десятидюймовий круглий брус, який здригався від вітру. Рей поверх крижаної кірки вкривало дводюймовим шаром снігу, налиплого з носового боку рангоуту. Коли йому це вдавалося, для опертя Бланкі використовував перти.
Величезна істота на грот-щоглі досягла рівня рея, на якому був Бланкі. Льодовий лоцман міг бачити її, тільки витягаючи і вивертаючи шию і дивлячись через плече, і навіть тоді розрізняв чудовисько тільки як велетенську бліду
Раптом щось вдарило по рею з такою силою, що Бланкі підлетів у повітря, а потім з висоти двох футів гепнувся назад на рей. Жорстко приземлившись на яйця й черево, він аж задихнувся від болю. Він би зірвався вниз, якби обидві замерзлі руки і права нога не заплуталися в пертах якраз під нижньою крижаною частиною рея. Відчуття було таке, наче кінь, зроблений з холодного заліза, став дибки й підкинув його на два фути в повітря.
Наступний удар міг би швиргонути Бланкі в темряву на висоті тридцяти футів над палубою, але він встиг приготуватися, чіпляючись за брус з усіх сил. Проте навіть це не порятувало його, бо струс був таким сильним, що Бланкі зісковзнув із зледенілого рея і безпорадно загойдався під ним, так само заплутаний у пертах заціпенілими руками та ногою. Якимось дивом він таки спромігся видряпатися назад на верхівку рея, аж тут його наздогнав третій, найсильніший удар. Льодовий лоцман почув тріск, відчув, як масивний рей почав перекошуватися, і зрозумів, що має лише кілька секунд, перш ніж рей, чохол, стропи, перти й ванти, які навіжено метлялися на вітрі, рухнуть з висоти двадцяти п’яти футів на палубу, завалену парусиною, уламками рея, бочками і ящиками.
Бланкі зробив неймовірне. На зледенілому рангоуті, що здригався, тріщав і нахилявся, він став навколішки, потім звівся на ноги, кумедно й недоладно розмахуючи руками, щоб утримати рівновагу на вітрі, який скаженів, заковзав черевиками по снігу й кризі, а потім стрибнув у порожнечу, широко розкинувши руки в пошуках одного з невидимих ретлінів, який був — мав бути — міг бути — десь там, зважаючи на крен судна на ніс, на пориви вітру, який швиргав снігову шрапнель в тонкі снасті, і сильну вібрацію від ударів тварюки, що продовжувала трощити другий рей грот-щогли.
Його руки промахнулися повз одиноко обвислу в темряві снасть. Томас Бланкі вдарився об неї обмерзлим обличчям, але в падінні встиг вчепитися в неї обома руками, зісковзнувши по замерзлому ліню всього на шість футів, а потім заходився несамовито видряпуватися вгору до третього й останнього рею на вкороченій щоглі, що була менше ніж за п’ятдесятів футів над палубою.
Тварюка заревіла під ним. Потім почувся страшенний гуркіт, коли другий рей, чохли, снасті й фали обірвалися й гепнулися на палубу. Чудовисько, що вчепилося в грот-щоглу, заревло ще гучніше.