Дэн Симмонс – Терор (страница 56)
Крозьє зупинився і обвів поглядом звернені до нього бліді обличчя.
— На цьому закінчується частина перша, розділ дванадцятий «Книги Левіафана», — сказав він і згорнув важкий том.
— Амінь! — хором відповіли щасливі матроси.
На обід цього дня люди отримали гарячі перепічки і повні порції своєї улюбленої солоної свинини. Понад сорок матросів з «Терору» юрмилися довкола спущених столів або використовували замість них барильця, вмостившись на моряцьких скриньках. Галас вщух. Усі офіцери з обох кораблів їли на кормі, сидячи довкола довгого столу в колишній каюті сера Джона. Окрім обов’язкового антицинготного цитринового соку — доктор МакДональд тепер хвилювався, що сік у п’ятигалонових барильцях втрачає свої цілющі властивості, — кожен моряк перед обідом отримав додаткову чверть пінти грогу. Капітан Фітцджеймс дістав з резервних суднових запасів три пляшки чудової мадери та дві пляшки бренді, якими почастував офіцерів та унтер-офіцерів.
Десь о третій пополудні за цивільним часом люди з «Терору» одяглися, побажали своїм товаришам з «Еребуса» всього найкращого, піднялися нагору головним трапом, вибралися з-під зашкарублого від морозу парусинового намету і спустилися сніговим схилом на темну кригу, щоб вирушити у довгу мандрівку додому під мерехтливим полярним сяйвом. Люди перешіптувалися, ділячись враженнями від проповіді Крозьє. Більшість матросів були переконані, що «Книга Левіафана» є десь у Біблії, але хай би звідки вона взялася, ніхто до пуття не розумів, що саме їхній капітан мав на увазі. Попри це думки розділилися, і після подвійної порції рому дійшло до суперечок. Багато хто з матросів перебирали пальцями свої амулети із зубів і пазурів білого ведмедя. Крозьє, який очолював колону, був майже впевнений, що, повернувшись, вони побачать Едварда Літтла та його вахту вбитими, доктора МакДональда пошматованим, а містера Томпсона, механіка, розчленованим на шматки, розкидані серед труб і клапанів непотрібної парової машини.
Однак нічого такого не трапилося. Лейтенанти Годжсон та Ірвінг роздали пакунки з перепічками та м’ясом, які були ще теплими, коли вони полишили «Еребус» майже годину тому. Матроси, які стояли на вахті на морозі, отримали дозвіл спочатку випити додаткову порцію грогу.
І хоча Крозьє наскрізь промерз — після відносного тепла нижньої палуби «Еребуса», напхом напханої матросами, холоднеча зовні здавалася ще лютішою, — він залишався на палубі, поки вахту не змінили. Черговим офіцером був Томас Бланкі, льодовий лоцман. Крозьє знав, що матроси внизу зараз візьмуться за недільне лагодження своїх одностроїв, чекаючи на вечірній чай, а потім і на вечерю з жалюгідною порцією «Бідного Джона» — солоної тріски з галетою, — сподіваючись, що буде ще хоча б унція сиру з половиною пінти бартонського елю.
Здійнявся вітер, який ніс сніг через торосисті крижані поля по цей бік величезного айсберга, що затуляв собою «Еребус» на північному сході. Полярне сяйво та зірки сховалися за хмарами. Післяобідній морок став ще густішим. Нарешті, думаючи про віскі у своїй каюті, Крозьє спустився вниз.
20 БЛАНКІ
Через півгодини по тому, як капітан та інші моряки повернулися зі служби Божої на «Еребусі» і спустилися вниз, Том Бланкі вже не бачив за снігом ні ліхтарів чергових, ні грот-щогли. Льодовий лоцман радів, що хурделиця розгулялася тільки зараз, бо якби вона почалася годиною раніше, їм би було непереливки.
Цього чорного вечора на вахті лівого борту під командою містера Бланкі стояв тридцятип’ятилітній Александр Беррі — на думку Бланкі, не надто тямущий, але надійний і вправний на щоглах моряк, — а також Джон Хендфорд та Девід Лейс. Цьому останньому, Лейсу, який був зараз на вахті на носі, в кінці листопада виповнилося сорок, і на його честь матроси влаштували таку собі «вечірку на баку[85]». Але Лейс був уже зовсім не тим чоловіком, який найнявся в експедицію Служби географічних досліджень два з половиною роки тому. Ще раніше, на початку листопада, всього за кілька днів до того, як рядовий морської піхоти Хетер розплескав свій мозок на вахті правого борту, а юні Біля Стронґ та Том Еванс взагалі зникли, Дейві Лейс просто влігся у свою койку і замовк. Майже три тижні Лейс просто був відсутнім — його очі залишалися розплющеними, втупленими в порожнечу, але він не реагував на голос, світло, крики, стусани чи щипки. Більшу частину цього часу він провів у лазареті, на сусідній койці з бідолашним рядовим Хетером, який якимось дивом ще дихав, хоча маківка його черепа була знесена й частина мозку втрачена. Тимчасом як Хетер хрипів і задихався, Дейві й далі лежав собі мовчки, незмигно витріщившись у стелю, неначе вже мертвий.
Потім той дивний напад скінчився, і Дейві знову став таким, як був. Або майже таким, як був. До нього повернувся апетит — він втратив майже двадцять фунтів за час своєї відсутності у власному тілі, — але колишнє притаманне Дейві Лейсу почуття гумору геть-чисто зникло, як і його легка, хлопчача усмішка і повсякчасна готовність потеревенити на баку під час лагодження однострою чи за вечерею. І волосся Дейві, яке в перший тиждень листопада було яскраво-рудим, стало цілком сивим, коли він вийшов зі свого заціпеніння. Дехто з матросів казав, що леді Сайленс зурочила Лейса.
Томас Бланкі, льодовий лоцман уже понад тридцять років, не вірив у жодні вроки. Він шпетив матросів, які носили кігті, зуби й хвости полярного ведмедя як такі собі амулети проти вроків. Він знав, що дехто з неосвічених людей, що гуртувалися довкола помічника купора Корнеліуса Гіккі, якого Бланкі ніколи не любив і зневажав, поширювали плітки, нібито істота на кризі була якимось злим духом — або Демоном чи Дияволом, як їхній капітан казав це пізніше, читаючи свою дивну «Книгу Левіафана», — і хтось з наближених Гіккі вже приносив жертви чудовиську, залишаючи свої біля носового канатного ящика в трюмі, де, як уже всі знали, ховалася леді Сайленс, ескімоська відьма. Скидалося на те, що Гіккі та його друг, велетень-недоумок Магнус Менсон, були верховними жерцями цього культу — або, радше, Гіккі був жерцем, а Менсон служкою, який виконував усі накази Гіккі, — і вони стали єдиними, кому було дозволено відносити різноманітні підношення вниз у трюм. Бланкі нещодавно спускався туди, в пекельну темряву, сморід та холоднечу, з відразою побачив олов’яні тарілки з їжею, згорілі свічки, маленькі чарчини рому.
Томас Бланкі не був натурфілософом, але він ще замолоду ходив у плавання до Арктики, служив матросом першого класу або льодовим лоцманом на американських китобоях, коли Королівський військово-морський флот не мав у ньому потреби, і знав полярні райони як небагато хто в цій експедиції. Хоча місцина, де вони перебували зараз, була незвіданою і для нього — наскільки знав Бланкі, донині ще жоден корабель не запливав так далеко на південь від протоки Ланкастер Зунд, так близько до Землі Короля Вільяма і так далеко на захід від півострова Бутія, — жахливі арктичні умови були йому знайомі незгірш, ніж літо у Кенті, де він народився.
Власне кажучи, навіть краще, усвідомив Бланкі. Бо не бачив кентського літа вже майже двадцять вісім років.
Завивання завірюхи цієї ночі було звичним для нього, так само як суцільні крижані поля, тороси й гуркотливі стикові гребені, які виштовхували бідолашний «Терор» усе вище на постамент з криги, вичавлюючи з нього всяке життя. Колега Бланкі, льодовий лоцман з «Еребуса» Джеймс Рейд, до якого Бланкі ставився з глибою повагою, сьогодні після чудернацької служби Божої сказав йому, що старий флагманський корабель довго не протягне. Окрім того, що його вугільні бункери спорожніли ще більше, ніж на нещасному «Терорі», крига міцно стиснула корабель сера Джона невблаганними лещатами, сильнішими, ніж рік тому, коли вони вперше застрягли тут, затерті льодами.
Рейд пошепки повідомив, що оскільки «Еребус» нахилений до корми, на відміну від «Терора», який, навпаки, мав диферент на ніс, безжалісний тиск криги на борти корабля сера Джона був значно сильнішим і щодалі, то зростав ще жахливіше, виштовхуючи корабель, який скрипів і стогнав, усе вище над поверхнею замерзлого моря. На сьогодні вже розщепило стерно і так пошкодило кіль, що їх можна відремонтувати лише в умовах сухого доку. Також зірвало кормову обшивку — в кормовому відсіку трюму вже набралося три фути мерзлої води, корма накренилася на десять градусів, і тільки мішки з піском та аварійні кесони на пробоїнах утримують те крижане місиво, не дозволяючи йому хлинути в котельне відділення, — й могутні дубові бімси, які пережили не одне десятиліття у воєнний та мирний час, розкололися.
Але ще гірше те, що плетиво металевих конструкцій, встановлених 1845 року, щоб зміцнити «Еребус» і зробити його непереможним для льоду, зараз постійно тріщить від шаленого тиску криги. Час від часу пілерси малого перетину лопаються в місцях з’єднань зі звуком пострілу невеличкої гармати. Таке часто трапляється серед ночі, і матроси підхоплюються зі своїх койок, дошукуються причин цього оглушливого тріску, а потім з тихими прокльонами намагаються знову заснути. Капітан Фітцджеймс зазвичай спускається вниз з кимось зі своїх офіцерів, щоб дослідити пошкодження. Важкі підпірки витримають, сказав Рейд, але при цьому проламають деформовану дубово-залізну обшивку корпуса. Коли це станеться, корабель затоне в будь-якому випадку.