Дэн Симмонс – Терор (страница 40)

— То що ви пропонуєте, сержанте?

— Засідку, сер Джон.

— Засідку?

— Як під час полювання на качок, сер Джон, — сказав сержант Тозер, морський піхотинець з фіолетовою родимою плямою на блідому обличчі. — Містер Мюррей придумав, як це зробити.

Сер Джон подивився на старого вітрильного майстра з «Еребуса». — Ми скористаємося запасними металевими прутами для заміни стійок, сер Джон, і зігнемо їх, надавши потрібної нам форми, — сказав Мюррей. — Таким чином, ми отримаємо легкий каркас для маскувального намету, ну, ви зрозуміли. Тільки він буде не пірамідальної форми, як наші намети, — продовжував Джон Мюррей — а продовгуватий і низький, от як парусинові ятки на сільському ярмарку, мілорде.

Сер Джон посміхнувся.

— А хіба наш ведмідь не помітить парусинової ятки із сільського ярмарку там, на кризі, джентльмени?

— Ні, сер, — відповів вітрильний майстер. — Я покрою, пошию та пофарбую маскувальний намет білилом ще до настання ночі — або цих сутінків, які ми тут називаємо ніччю. Ми облаштуємо засідку біля низького стикового гребеня, з яким вона зливатиметься. Буде помітною лише довга вузенька амбразура для стрільби. Містер Вікес використає дошки, які залишилися від риштування поховальної церемонії, щоб зробити і встановити всередині намету лавки, тож стрільцям буде тепло і затишно на кризі.

— Як багато стрільців вміститься в цій… ведмежій засідці? — запитав сер Джон.

— Шестеро, сер, — відповів сержант Брайан. — Залповий вогонь звалить цю тварюку, сер. Так само як тисячами вбивав прибічників Наполеона в битві під Ватерлоо.

— Але що буде, якщо у ведмедя виявиться нюх кращий, ніж у Наполеона під Ватерлоо? — поцікавився сер Джон.

Матроси засміялися, але сержант Тозер сказав:

— Ми думали про це, сер Джон. Цими днями вітер дме переважно від півночі-північного-заходу. Якщо ми побудуємо засідку поблизу низького стикового гребеня, біля якого поховали бідолашного лейтенанта Гора, сер, то весь обшир рівної криги до північного заходу опиниться в секторі обстрілу. Майже сотня ярдів відкритого простору. Хороші шанси на те, що звір спускатиметься з вищих гребенів з навітряного боку, сер Джон. А коли він опиниться там, де ми на нього чекатимемо, одразу отримає залп куль Міньє[70] в серце та легені, сер.

Сер Джон задумався.

— Але нам доведеться відкликати всіх людей назад на корабель, сер, — сказав Едвард Коуч, помічник капітана. — Поки всі ці люди бігають довкола на кризі, тюки дозорці стріляють зі своїх рушниць у кожен крижаний ропак і на кожен порив вітру, жоден ведмідь, який себе поважає, не підійде до корабля на відстань менше п’яти миль, сер.

Сер Джон кивнув.

— Але що принадить нашого ведмедя в сектор обстрілу? Чи не думали ви про наживку?

— Так, сер, — відповів сержант Брайан, нарешті посміхнувшись. — Цих убивць найбільше приваблює свіже м’ясо.

— У нас немає стільки свіжого м’яса, — сказав сер Джон. — Навіть кільчастої нерпи.

— Так, немає, сер, — погодився сержант морської піхоти. — Але у нас є те ведмежа. Як тільки ми збудуємо і встановимо засідку, заб’ємо цю тваринку, випустивши з нього побільше крові, сер, і залишимо тушку на кризі не далі як за двадцять п’ять ярдів від нашої вогневої позиції.

Сер Джон сказав:

— То ви думаєте, що цей звір пожирає подібних до себе?

— О так, сер, — підтвердив сержант Тозер, чиє обличчя почервоніло під фіолетовою родимою плямою. — Ми думаємо, що ця тварюка їстиме все, що кровоточить чи пахне м’ясом. А коли вона візьметься до справи, ми всадимо в неї кілька залпів, сер, а потім — по десять соверенів на матроса, а потім — зимівля, а потім пройдемо Північно-Західним проходом і з тріумфом повернемося додому.

Сер Джон розважливо кивнув.

— Так і зробіть, — сказав він.

У п’ятницю пополудні, одинадцятого червня, сер Джон з лейтенантом Ле Вісконте вийшов на лід, щоб оглянути ведмежу засідку.

Два офіцери мали визнати, що навіть за тридцять футів від засідки вона була зовсім непомітна, вбудована у гребінь зі снігу та льоду поблизу місця, де сер Джон читав колись надгробну промову. Біла парусина майже повністю зливалися з тлом, а в прорізі амбразури для стрільби через нерівні проміжки звисало якесь шмаття, щоб замаскувати суцільну горизонтальну лінію. Вітрильний майстер і зброяр так вправно прилаштували парусину до залізних прутів та ребер, що навіть попри вітер, який зараз здійнявся й гнав поземок по відкритій кризі, тканина зовсім не тріпотіла.

Ле Вісконте провів сера Джона крижаною стежкою позад тороса — поза сектором обстрілу, а потім через низький крижаний вал до входу в намет, зроблений у задній його стінці. Там був сержант Брайан з морськими піхотинцями з «Еребуса» — капралом Пірсоном і рядовими Гілі, Рідом, Гопкрафтом і Пілкінгтоном, які, варто було увійти їхньому експедиційному командиру, почали підводитися.

— О ні, ні, сидіть, — прошепотів сер Джон. Давки з дощок, покладених на високі залізні скоби, прироблені до стійок в одному й другому кінці довгого вузького намету, дозволяли морським піхотинцям сидіти, замість стояти біля вузької амбразури для стрільби. Інший шар дощок встеляв кригу під їхніми ногами. Мушкети стояли напоготові перед ними. У переповненому наметі пахло свіжим деревом, вологою вовною і рушничним мастилом.

— Давно чекаєте? — прошепотів сер Джон.

— Неповних п’ять годин, сер Джон, — так само пошепки відповів сержант Брайан.

— То ви, мабуть, змерзли.

— Анітрохи, сер, — сказав Брайан тихо. — Засідка доволі велика, щоб дозволяти нам час від часу проходжуватися туди-сюди, а дошки не пропускають холоду від льодовика.

— Ви щось бачили? — запитав лейтенант Ле Вісконте.

— Поки що ні, сер, — відповів Брайан.

Сержант і два офіцери нахилилися до амбразури, і їхні обличчя лизнуло морозне повітря.

Сер Джон побачив тушку ведмежати, яскраво-червону на тлі криги. З нього здерли шкуру, не зачепивши тільки маленької білої голови, спустили кров у відра й розлили її всюди навколо тушки.

Вітер ніс сніг по широкому крижаному полю, і червона кров на білому, сірому й блідо-блакитному тлі бентежила.

— Маємо все-таки переконатися, чи пожирає наш ворог подібних до себе, — прошепотів сер Джон.

— Так, сер, — сказав сержант Брайан. — Чи не бажає сер Джон сісти поряд з нами на лавці? Місця тут цілком достатньо.

Насправді місця було не цілком достатньо, особливо для широкого заду сера Джона, який додався до тих м’язистих сідниць, що вже рядком вмостилися на лавці. Але оскільки лейтенант Ле Вісконте залишався стояти, а морські піхотинці квапливо посунулися, як тільки змогли, лавки якраз вистачило для сімох чоловік. Сер Джон виявив, що з цього підвищення кригу видно доволі добре.

У цей момент капітан сер Джон Франклін відчув себе щасливим, як ніколи доти не був у товаристві інших чоловіків. Йому знадобилися довгі роки, щоб усвідомити, що він комфортніше почувається в оточенні жінок — зокрема витончених і нервових, таких як його перша дружина Елеанора, і сильних та невгамовних, як його теперішня дружина Джейн, — ніж у чоловічій компанії. Але після служби Божої, яку він провів минулої неділі, офіцери та матроси усміхалися йому, привітно кивали і кидали на нього схвальні погляди частіше, ніж будь-коли за свою сорокарічну службу.

Обіцянка десяти золотих соверенів на людину, не кажучи вже про подвоєння авансу, рівного п’ятимісячній платні матроса, насправді була дана в неочікуваному пориві добрих почуттів, під впливом моменту. Але фінансові ресурси сера Джона були цілком достатніми, а якщо вони й постраждають за ці три або й більше років відсутності, він був абсолютно певен, що зможе скористатися особистими статками леді Джейн, щоб покрити цей новий борг честі. Загалом, міркував сер Джон, пропозиція грошової винагороди і його несподіваний дозвіл вживати грог на борту його всуціль «тверезого» корабля, виявилися блискучою ідеєю. Як і всі інші, сер Джон був прикро вражений наглою смертю Грехема Гора, одного з найперспективніших молодих офіцерів флоту. Кепські новини про відсутність відкритого проходу серед крижаних полів і жахливу невідворотність ще одної зимівлі важким тягарем притиснули моряків, але обіцянка виплатити кожному по десять золотих соверенів і єдиний святковий день на борту обох кораблів допомогли вирішити цю проблему теперішнього моменту.

Звісно, була ще одна проблема, про яку йому повідомили чотири медики лише минулого тижня: все більше і більше консервованих продуктів виявлялися зіпсованими (можливо, внаслідок недбалого запаювання бляшанок). Але наразі сер Джон вирішив нею не перейматися.

Вітер ніс поземку по обширу криги, то замітаючи, то знову відкриваючи маленьку тушку в калюжі застигаючої крові на блакитній кризі.

Жодного руху серед навколишніх торосів та крижаних ропаків. Матроси праворуч від сера Джона спокійно сиділи, один жував тютюн, інші поклали руки в рукавицях на дула своїх мушкетів. Сер Джон знав, що ці рукавиці миттєво полетять на долівку, варто їхньому Левіафану з’явитися на кризі.

Сер Джон усміхався сам до себе, усвідомивши, що запам’ятовує цю сцену, цю мить, як цікавий епізод, про який він згодом розповість Джейн, доньці Елеанорі та улюбленій небозі Софії. Останнім часом він доволі часто так чинив, розглядаючи їхні поневіряння на кризі як матеріал для низки захопливих оповідок, ба навіть втілював їх у слова, — і виходили ці розповіді не надто багатослівними, а саме такими, щоб заволодіти зачудованою увагою слухачів, — для майбутнього використання в колі прекрасних дам і під час званих обідів. Цей день — безглузда стрілецька засідка, матроси, що в ній скупчилися, гарний настрій, запах рушничного мастила, вовни і тютюну, навіть низькі сірі хмари, поземок та легка напруга, з якою вони очікують на свою здобич, — колись, у майбутньому, стане йому в пригоді.