— Але ви робили розтин кількох білих ведмедів, яких ми підстрелили тут, а також на острові Бічі, — наполягав сер Джон. — Вивчали їхні скелети та мускулатуру. Спостерігали за ними на кризі, як і всі ми.
— Так, сер Джон.
— Як ви гадаєте, чи рани лейтенанта Гора є відповідними до пошкоджень, яких може завдати така тварина?
Я вагався тільки мить. Я оглядав труп бідолашного Грехема Гора перед тим, як ми поклали його на сани для жахливої подорожі назад через пакову кригу.
— Так, сер Джон, — сказав я. — Білий полярний ведмідь, який мешкає в цьому регіоні, наскільки нам відомо, — найбільший хижак-одинак на Землі. Він може важити в півтора рази більше і в стійці на задніх лапах бути на три фути вищим, ніж гризлі, найбільший і найжорстокіший ведмідь Північної Америки. Це дуже сильний хижак, цілком здатний розчавити груднину і переламати хребет людини, як це було у випадку з горопашним лейтенантом Гором. Ба більше, білий арктичний ведмідь — єдиний хижак, який має звичку полювати на людину.
Командор Фітцджеймс прокашлявся.
— Докторе Гудсер, — сказав він тихо, — одного разу в Індії мені довелося побачити надзвичайно лютого тигра, який — якщо вірити селянам — з’їв дванадцять чоловік.
Я кивнув, тієї ж миті усвідомивши, наскільки жахливо був утомленим. Виснаження діяло на мене, наче міцний трунок.
— Сер… командоре… джентльмени… ви всі бачили світу більше, ніж я. Проте я прочитав доволі багато книжок на цю тему, з яких я можу зробити висновок, що всі решта суходільних м’ясоїдних тварин — вовки, леви, тигри, інші види ведмедів — убивають людей, тільки якщо їх спровокували, а деякі з них, як ось ваш тигр, командоре Фітцджеймс, стають людожерами, якщо їх примушує до цього хвороба або поранення, яке робить неможливим полювання на їхню природну здобич, але тільки білий арктичний ведмідь — Ursus maritimus — цілеспрямовано переслідує людських істот і вбиває їх як свою поживу.
Крозьє кивнув.
— Звідкіля вам про це відомо, докторе Гудсер? З ваших книжок?
— До певної міри, сер. Але я провів більшість часу в Диско Бей, розмовляючи з місцевими мешканцями про повадки ведмедів, а також розпитував капітана Мартіна з «Ентерпрайза» і капітана Даннерта з «Принца Вельського», коли ми стояли на якорі поряд з ними в Баффіновій затоці. Ці два джентльмени відповіли на мої запитання про білих ведмедів і познайомили мене з кількома своїми матросами, серед яких було двоє літніх американських китобоїв, кожен з яких провів посеред криги понад десяток років. Вони розповіли багато цікавих історій про білих ведмедів, що полюють на ескімоських тубільців і навіть викрадають матросів з їхніх власних кораблів, затертих кригою. Один старий моряк — наскільки можу пригадати, звали його Коннорс — сказав, що у двадцять восьмому році з їхнього корабля ведмеді поцупили не одного, а двох кухарів одразу… одного з них схопили на нижній палубі, коли він порався біля плити, поки матроси спали.
Капітан Крозьє на це лише посміхнувся.
— Можливо, нам не варто довіряти кожній казці, розказаній старим моряком, докторе Гудсер.
— Ні, сер. Звичайно ж ні, сер.
— Гаразд, на цьому все, містере Гудсер, — сказав сер Джон. — Якщо у нас виникнуть ще якісь питання, ми вас знову викличемо.
— Так, сер, — сказав я і втомлено повернувся, щоб піти назад у лазарет.
— О, докторе Гудсер, — гукнув до мене командор Фітцджеймс, перш ніж я встиг переступити поріг каюти сера Джона. — Я маю одне запитання, хоча мені й страшенно незручно, що у мене немає на нього відповіді. Чому білого ведмедя називають Ursus maritimus[63]? Я сподіваюся, не через їхню любов закусувати моряками?
— Ні, сер, — сказав я. — Гадаю, таку назву арктичним ведмедям дали тому, що вони радше морські ссавці, ніж суходільні тварини. Я читав повідомлення про білого арктичного ведмедя, поміченого за сотні миль від берега, та й капітан Мартін з «Ентерпрайза» розповідав мені, що білий ведмідь нападає на жертву дуже стрімко — чи то на землі, чи то на кризі, розвиваючи швидкість понад двадцять п’ять миль за годину, і водночас він є одним з найвитриваліших плавців у морі, здатним проплисти шістдесят чи сімдесят миль без відпочинку. Капітан Даннерт сказав, що одного разу його корабель ішов на швидкості вісім вузлів з ходовим вітром, далеко від суходолу, і два білі ведмеді пливли поряд з кораблем близько десяти морських миль, а потім просто перегнали його, попливши до далеких плавучих крижин зі швидкістю і легкістю кита-білухи. Звідси й назва — Ursus maritimus… ссавець, так, але переважно морське створіння.
— Дякую, містере Гудсер, — сказав сер Джон.
— Звертайтеся, сер, — сказав я і вийшов.
4 червня 1847 року (продовження)
Ескімос помер через кілька хвилин по опівночі. Але спершу він заговорив.
Я саме заснув, сидячи, обпершись спиною на переділку лазарету, коли це Стенлі розбудив мене.
Сивий чоловік усе ще боровся за життя, лежачи на хірургічному столі, його руки рухалися, наче він намагався випірнути з-під води на повітря. Кровотеча з пробитої легені стала сильнішою, і кров стікала з підборіддя на забинтовані груди.
Я підкрутив світло в ліхтарі, ескімоська дівчина підвелася з кутка, де вона спала, і ми втрьох схилилися над помираючим чоловіком.
Старий ескімос зігнув палець і ткнув ним себе в груди, поряд з діркою від кулі. Після кожного судомного вдиху він відкашлювався все яскравішою артеріальною кров’ю, але все-таки зміг прохрипіти якісь слова. Я скористався шматком крейди, щоб записати їх на грифельній дошці, якою ми зі Стенлі послуговувалися для спілкування, коли поруч спали пацієнти.
— Angatkut tuquruq! Quarubvitchuq… angatkut turquq…. Paniga… tuunbaq! Tanik… naluabmiu tuqutauyasiruq… umiaqpak tuqutauyasiruq… nanuq tuqutkaa! Paniga… tunbaq nanuq… angatkut ququruq!
А потім кровотеча стала такою сильною, що він більше не міг говорити. Кров забила у нього з рота фонтаном і пінилася, душила його, аж поки — попри те, що ми зі Стенлі підняли його, намагаючись допомогти очистити його дихальні шляхи, — він уже захлинався кров’ю. Після жахливої агонії груди старого востаннє здійнялися, він упав нам на руки, а його погляд зупинився й осклянів. Ми зі Стенлі опустили його на стіл.
— Стережися! — вигукнув Стенлі.
На мить я розгубився, не розуміючи цього лікаревого попередження — старий був мертвий і нерухомий, я не міг знайти пульсу, дослухався до його дихання, схилившись над ним, — але потім я озирнувся й побачив ескімоску.
Вона схопила один зі скривавлених скальпелів з нашого робочого столика і підступала до нас, піднявши зброю. Я одразу збагнув, що вона не звертає на мене жодної уваги, — її нерухомий погляд був прикутий до мертвого обличчя і грудей чоловіка, який міг бути її чоловіком, батьком чи братом. За ці кілька секунд перед внутрішнім зором у мене, який нічого не знав про звичаї її язичницького племені, промайнули тисячі найрізноманітніших сцен: дівчина вирізає серце чоловіка, мабуть, щоб пожерти його в якомусь жахливому ритуалі, або виколупує очі мертвого чоловіка, або відтинає один з його пальців, або, можливо, додає нові надрізи до павутини старих шрамів, які покривали його тіло, як моряцькі татуювання.
Однак нічого з цього вона не зробила. Перш ніж Стенлі встиг схопити її за руку і поки я, не вигадавши нічого ліпшого, окрім як нахилитись над столом у спробі заслонити мертвого чоловіка своїм тілом, ескімоська дівчина з хірургічною спритністю змахнула скальпелем — очевидно, більшу частину свого життя вона користувалася гостролезими ножами — і перетяла сировий шнурок, на якому висів амулет старого.
Схопивши плаский білий, забризканий кров’ю камінь у формі ведмедя разом з розрізаним шнурком, вона сховала його у себе під паркою і поклала скальпель назад на столик.
Ми зі Стенлі перезирнулися. Потім головний лікар «Еребуса» пішов розбудити юнгу, який служив у лазареті помічником, і послав його доповісти вахтовим офіцерам і потім капітану, що старий ескімос помер.
4 червня (продовження)
Ми поховали ескімоса десь близько о пів на другу ночі — вибило саме третю склянку, — заштовхнувши його зашите в парусину тіло у вузьку пожежну ополонку всього за двадцять ярдів від корабля. Ця пожежна ополонка, що давала доступ до відкритої води в п’ятнадцяти футах під кригою, залишилась єдиною, яку вдавалося підтримувати у незамерзлому стані цього холодного літа, — як я вже казав, моряки нічого не бояться так сильно, як пожежі, — і сер Джон наказав опустити тіло туди. В той самий час, як ми зі Стенлі мучилися, щоб за допомогою шлюпкових багрів пропхнути тіло вниз вузькою дірою у кризі, ми чули звуки ударів кайла і лайку за кілька сотень ярдів на схід від нас, де команда з двадцяти матросів працювала всю ніч, щоб прорубати пристойнішу ополонку для церемонії поховання лейтенанта Гора, що мала відбутися наступного дня — власне кажучи, вже цього дня.
Тут опівночі все ще було досить світло, щоб прочитати вірша з Біблії — якби хтось здогадався прихопити ту Біблію, щоб прочитати з неї вірша, — і тьмяне світло полегшувало завдання нам, двом лікарям і двом матросам, відрядженим на допомогу, проштовхувати, протискувати, пропихати і, нарешті, забивати тіло ескімоса все глибше і глибше крізь блакитну кригу аж до чорної води внизу.
