— Я маю на увазі, за яких саме обставин відбувся напад, матросе Бест? — сказав сер Джон.
Бест потер чоло. Він розтулив рота і надовго замовчав, перш ніж заговорити.
— Та нічого не спровокувало. Я розмовляв з Томмі Гарнеллом — він був у наметі з повністю забинтованою головою, але притомний, хоча й не міг пригадати нічого, що трапилося з моменту початку першої грози; містер ДеВо наглядав за тим, як Морфін та Ферр’є розпалюють дві спиртові плитки, щоб підсмажити трохи тієї ведмежатини, а доктор Гудсер зняв зі старого ескімоса парку і обстежував жахливу рану в грудях старого. Жінка стояла поруч і спостерігала за діями доктора, але в той момент я її не бачив, бо туман ставав густішим, а рядовий Пілкінгтон стояв на сторожі з мушкетом, коли лейтенант Гор раптом вигукнув: «Усі замовкли! Тихо!» — і ми всі замовкли й облишили все, хай би що ми перед тим робили й говорили. Єдиним звуком було шипіння двох спиртових плиток і булькання у великих каструлях води, розтопленої зі снігу, — ми збиралися приготувати щось на кшталт тушкованої ведмежатини, як мені здається, — а потім лейтенант Гор витягнув свій пістоль, і вставив запал, і відвів гачок, і відійшов на кілька кроків від намету, і…
Бест замовк. Його очі посоловіли, рот так і залишився розтуленим, на підборідді зблиснула слина. Вочевидь, він бачив перед собою не каюту сера Джона, а щось геть інше.
— Продовжуйте, — наказав сер Джон.
Бест заворушив губами, але не вимовив жодного звуку.
— Далі, матросе, — промовив капітан Крозьє люб’язнішим голосом.
Бест повернув голову до Крозьє, але його очі все ще дивилися на щось зовсім нетутешнє.
— Потім… — почав Бест. — Потім… крига просто стала дибки, капітане. Вона саме стала дибки і оточила лейтенанта Гора.
— Про що ви кажете, матросе? — роздратовано запитав сер Джон після ще однієї тривалої мовчанки. — Крига не може просто взяти і стати дибки. Що ви бачили?
Бест навіть не обернувся на голос сера Джона.
— Крига насправді стала дибки. Це скидалося на те, як зненацька тороситься стиковий гребінь на межі двох крижин. Тільки це був не гребінь… не крижини… воно просто піднялося й набуло… обрисів. Білий примарний силует. Пам’ятаю, що в нього були… пазурі. Лап я не бачив, принаймні спочатку, але пазурі бачив. Величезні. І зуби. Я пам’ятаю зуби.
— Ведмідь, — сказав сер Джон. — Арктичний білий ведмідь.
Бест тільки похитав головою.
— Дуже високий. Ця почвара, здавалося, виросла просто з-під лейтенанта Гора… довкруж лейтенанта Гора. Вона була… страшенно висока. Більш ніж удвічі вища за лейтенанта Гора, а ви ж знаєте, яким високим він був. Вона була принаймні дванадцяти футів заввишки, може й більше, і величезна. Неймовірно величезна. А потім лейтенант Гор неначе зник, коли ця штука… оточила його… і ми бачили тільки лейтенантову голову й плечі, та ще черевики, потім його пістоль вистрілив — він не цілився, думаю, куля ввійшла у кригу, — і ми одразу всі закричали, Морфін схопив рушницю, а рядовий Пілкінгтон кинувся бігти, на ходу цілячись з мушкета, але він побоявся стріляти, бо те чудовисько і лейтенант злилися в одне ціле, а потім… потім ми почули хрускіт і тріск.
— Ведмідь зубами шматував лейтенанта? — запитав командор Фітцджеймс.
Бест кліпнув і подивився на почервонілого командора.
— Шматував? Ні, сер. Ця істота не кусалася. Я навіть не міг розгледіти її голови… далебі не міг. Тільки дві чорні плями, що плавали на висоті дванадцяти-тринадцяти футів у повітрі… чорні, але з червоним зблиском, як очі вовка, що кидається на вас, в яких відбивається сонце. Хрускотіли і тріщали ребра, руки й ноги лейтенанта Гора.
— Лейтенант Гор кричав? — запитав сер Джон.
— Ні, сер. Він мовчав.
— Морфін та Пілкінгтон стріляли зі своєї зброї? — запитав Крозьє.
— Ні, сер.
— Чому ні?
Бест якось дивно посміхнувся.
— Чому? Бо не було у що стріляти, капітане. Секунду тому ця почвара була там, виросла над лейтенантом Гором і розчавила його, як ви або я могли б розчавити пацюка у своїй долоні, а вже наступної миті вона зникла.
— Що значить зникла? — запитав сер Джон. — Невже Морфін і рядовий морської піхоти не могли відкрити по ній вогонь, поки вона відступала в туман?
— Відступала? — повторив Бест, і його недоречна й моторошна посмішка стала ще ширшою. — Та примара нікуди не відходила. Вона просто повернулася назад у кригу — як зникає тінь, коли сонце ховається за хмарами, — і поки ми добігли до лейтенанта Гора, він був уже мертвий. Рот широко відкритий. Але лейтенант навіть крикнути не встиг. Потім туман розсіявся. У кризі не було ніяких ополонок. Ніяких тріщин. Навіть маленьких продуховин, як ті, що їх роблять ґренландські тюлені. Тільки лейтенант Гор лежав там з переламаними кістками — груднина вдавлена всередину, обидві руки зламані, з його вух, очей та рота йшла кров. Доктор Гудсер розштовхав нас, але нічим не міг зарадити. Гор був мертвий і вже такий холодний, як крига під ним.
Бестові потріскані губи затремтіли, але все ще розтягувались у божевільному дратівному вищирі, що геть не скидався на посмішку, в той час як очі стали зовсім безтямними.
— Чи… — почав було сер Джон, але замовк, коли Чарльз Бест знепритомнів і повалився на палубу.
14 ГУДСЕР
70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.
Червень 1847 року
З приватного щоденника Доктора Гаррі Д. С. Гудсера:
4 червня 1847 року
Коли ми зі Стенлі роздягнули пораненого ескімоса догола, я згадав, що він носить амулет, зроблений з плаского гладенького каменя, меншого за мій кулак, у формі білого ведмедя — цей оберіг не здавався вирізьбленим, але його природна форма досконало передавала довгу шию, маленьку голову і сильні ноги звіра, що поривається вперед. Я бачив цей амулет, ще коли оглядав рану чоловіка на кризі, але тоді не звернув на нього уваги. Куля з мушкета рядового Пілкінгтона увійшла в грудну клітку аборигена на дюйм нижче від оберега, пробила м’язову тканину між третім та четвертим ребрами, трохи змінила траєкторію руху, черкнувши верхнє з двох ребер, пройшла через ліву легеню і застрягла в хребті, розірвавши там численні нерви.
Я ніяк не міг його порятувати — зрозумів ще з попереднього огляду, що будь-яка спроба видалити мушкетну кулю призведе до наглої смерті, а зупинити внутрішню кровотечу з пошкодженої легені неможливо, — але я зробив усе можливе, наказавши перенести ескімоса до тієї частини лазарету, яку ми з лікарем Стенлі використовували як операційну. Вчора після мого повернення на корабель ми зі Стенлі півгодини зондували рану спереду і ззаду, працюючи найжорстокішими інструментами, і енергійно різали, аж поки встановили розташування кулі в хребті, що повністю підтвердило наш прогноз неминучої смерті.
Але незвично високий, міцно збитий сивоволосий дикун не волів погоджуватися з нашим прогнозом. Він продовжував жити. Він продовжував силувано дихати пошкодженими кривавими легенями, повсякчас кашляючи кров’ю, він продовжував витріщатися на нас своїми неприродно світлими — як для ескімоса — очима, пильнуючи за кожним нашим рухом.
З «Терору» прибув доктор МакДональд і, на пропозицію Стенлі, зайнявся обстеженням другого ескімоса — дівчини — в задній частині лазарету, відділеній від нас ковдрою, що правила за завісу. Мені здається, що лікаря Стенлі меншою мірою цікавив сам огляд дівчини, ніж те, щоб забрали її з лазарету на час кривавого зондування рани її чоловіка чи батька… хоча ні самого пацієнта, ні дівчину, схоже, не лякали ні кров, ні рана, від вигляду якої будь-яка лондонська леді — та й багато хірургів-початківців — знепритомніли б.
До речі про слабкість. Ми зі Стелі саме закінчили огляд ескімоса, що був уже на Божій дорозі, коли увійшов капітан сер Джон Франклін з двома моряками, що волочили попід руки Чарльза Беста, який, за їхніми словами, знепритомнів у каюті сера Джона. Ми наказали матросам покласти Беста на найближчу койку, і мені вистачило хвилинного побіжного огляду, щоб перелічити причини його зомління: надмірне виснаження, від якого потерпали всі члени розвідувального загону лейтенанта Гора після десяти днів постійної каторжної праці; голод (останні два дні на кризі ми практично нічого не їли, крім сирої ведмежатини); зневоднення організму (ми не могли дозволити собі втрачати час на зупинки, щоб розтоплювати сніг на спиртівках, тож вдалися до кепської практики — їсти сніг та кригу, і це радше зневоднювало організм, ніж поповнювало його вологою); і, насамкінець, причина, цілком очевидна для мене, але яку дивним чином випустили з уваги офіцери, що його опитували, — бідолашний Бест стояв і доповідав капітанам, усе ще вбраний у свої сім чи вісім вовняних вдяганок, і лише згодом йому дозволили скинути просякнуту кров’ю шинель. Після десяти днів і ночей на кризі за середньої температури близько нуля градусів[61]мені на «Еребусі» було жарко, і я поскидав із себе все, крім двох сорочок, щойно дістався до лазарету. Для Беста тепло теж виявилося нестерпним. Після того, як сер Джон переконався, що Бест оклигує — доза нюхальної солі була вже зайвою, але вона остаточно привела його до тями — він з помітною огидою подивився на нашого ескімоського пацієнта, який зараз лежав долілиць, оскільки ми зі Стенлі обстежували його спину в пошуках кулі, і наш командор поцікавився, чи він житиме.
