Дэн Симмонс – Терор (страница 31)

Вони дійшли до продутого всіма вітрами клаптя каменистого берега, де Гудсер упав навколішки багато годин тому. Оскільки градини тут розбивалися на крижаний порох, вони ступали по майже голому камінню, на якому сліди уривалися.

— Нам слід розійтися в різні боки, — сказав Гор, все так само недбало тримаючи рушницю, наче прогулюючись своїми фамільними угіддями в Ессексі. Він пальцем вказав кожному моряку, який край відкритої ділянки той має оглянути. Скелястий простір був не більший за майданчик для крикету.

І слідів, що вели б з каміння далі, видно не було. Матроси кілька хвилин тинялися туди-сюди, уважно дивлячись під ноги, щоб не ступати на незайманий сніг, а потім зупинилися, розгублено перезираючись один з одним. Вони стояли в центрі майже довершеного кола. І жодні сліди не вели з цього скелястого місця за його межі.

— Лейтенанте… — почав було Бест.

— Зачекайте хвилинку, — сказав Гор різко, але не вороже. — Дайте подумати.

Зараз він був єдиним, хто рухався, крокуючи повз матросів і вдивляючись у сніг, кригу і град довкола них, наче це була якась гра школярів на подвір’ї. Тепер, коли буря покотилася далі на схід, трохи розвиднілося — наближалася друга ранку, і було добре видно, що сніг та шар граду по той бік каміння залишався неторканим.

— Лейтенанте, — наполягав Бест. — Але Том Гартнелл…

— То що там з ним? — неуважливо запитав Гор. Він саме починав утретє обходити кам’янисту ділянку.

— Його тут немає. Я тільки щойно це зауважив — його не було з нами відтоді, як ми вибралися з намету.

Гудсер різко підвів голову і озирнувся водночас з усіма іншими. За триста ярдів позаду них невисокий крижаний гребінь затуляв їхній розвалений намет і сани. Жодного руху на всьому біло-сірому обширі.

Усі разом вони кинулися бігти.

Гартнелл був живий, але непритомний і все ще лежав під брезентом намету. На його скроні була величезна ґуля — тонкий брезент прорвався в тому місці, де його прошила градина величиною з кулак, — і з лівого вуха сочилася кров, але Гудсер швидко намацав слабкий пульс. Вони витягли зомлілого матроса з-під заваленого намету, знайшли два спальні мішки і вимостили йому якомога тепліше й зручніше місце. Темні хмари знову заволокли небо над їхніми головами.

— Наскільки це серйозно? — запитав лейтенант Гор.

Гудсер похитав головою.

— Важко сказати, поки він не отямиться… якщо отямиться. Просто дивовижно, що більше ніхто серйозно не постраждав. Це був жахливий каменепад.

Гор кивнув.

— Я не хочу втратити ще й Томмі після того, як минулого року помер його брат Джон. Для його родини це буде страшенною вразою.

Гудсер згадав приготування Джона Гартнелла до поховання в найкращій фланелевій сорочці його брата. Він подумав про цю сорочку, що покоїться під мерзлим ґрунтом і занесеною снігом галькою за сотні миль на північ, про холодний вітер, який завиває під тією чорною кручею між дерев’яними надгробками, — і здригнувся.

— Ми всі дуже перемерзли, — сказав Гор. — Нам треба трохи поспати. Рядовий Піклінгтон, знайдіть наметові стійки і допоможіть Бесту та Ферр’є знову встановити намет.

— Так точно, сер.

Поки два матроси шукали опори для намету, Морфін підняв брезент. Їхній намет був продірявлений градинами, наче решето, і нагадував бойовий прапор.

— Боже праведний, — сказав ДеВо.

— Усі спальні мішки намокли, — доповів Морфін. — Намет усередині теж промок.

Гор зітхнув.

Піклінгтон та Бест повернулися з двома обвугленими, погнутими уламками жердин з дерева та заліза.

— Стійки розбиті, лейтенанте, — доповів рядовий морської піхоти. — Схоже на те, що їхні металеві трубки притягували блискавку, сер. Найбільше постраждала центральна опора.

Гор тільки кивнув.

— У нас на санях є сокира. Принесіть її, а також запасну рушницю — це й будуть опорні жердини. Якщо знадобиться, розтопіть трохи криги, щоб залити і закріпити їх біля основи.

— Спиртові плитки зламані, — нагадав їм Ферр’є. — Ми не зможемо розтопити криги.

— У нас є ще два примуси, — сказав Гор. — І трохи питної води у флягах. Зараз вона замерзла, але засуньте фляги за пазуху, щоб лід розтопився. Залийте цією водою видовбаний в кризі отвір для жердини. Він замерзне досить швидко. Містере Бест?

— Так, сер? — сказав опецькуватий молодий матрос, намагаючись вгамувати позіхання.

— Якомога ретельніше вичистіть усе всередині намету, візьміть ніж і розпоріть шви на двох спальних мішках. Один ми використаємо як підстилку, другий — як ковдру, якою ми всі вкриємося, тісно притиснувшись один до одного, щоб не задубіти. Нам необхідно трохи поспати.

Гудсер видивлявся у Гартнелла бодай найменших ознак свідомості, але молодий чоловік досі був непритомним. Лікар перевірив його дихання, щоб переконатися, що той все ще живий.

— Ми вирушимо назад уранці, сер? — запитав Джон Морфін. — Я маю на увазі, що спочатку ми заберемо наші запаси з криги, а потім повернемося на кораблі. У нас тепер недостатньо їжі для зворотної дороги, навіть якщо до непристойного зменшити раціон.

Гор усміхнувся і похитав головою.

— Кілька днів посту нам не зашкодить, чоловіче. Але раз уже Гартнелла поранено, я відішлю чотирьох людей назад до нашого складу на кризі, з ним на санях. Ви облаштуєте там якомога кращий табір, поки я ще з кимось одним вирушу на південь, як і наказував сер Джон. Я повинен закласти другого листа до Адміралтейства, але найважливіше — нам треба пробитися на південь якомога далі, щоб побачити, чи нема там ознак чистої води. Весь цей похід буде марним, якщо ми цього не зробимо.

— Я зголошуюся піти з вами, лейтенанте Гор, — сказав Гудсер і сам був здивований звуком свого голосу. Чомусь для нього було дуже важливим піти далі з офіцером.

Гор теж виглядав здивованим.

— Дякую, докторе, — сказав він тихо, — але було б логічніше, якби ви залишилися з нашим пораненим товаришем, хіба ні?

Гудсер спаленів.

— Зі мною піде Бест, — сказав лейтенант. — Другий помічник ДеВо командуватиме загоном, поки я не повернуся.

— Єсть, сер, — в один голос вигукнули обоє моряків.

— Ми з Бестом вирушимо через три години і спробуємо пройти на південь так далеко, як тільки зможемо, взявши тільки трохи солоної свинини, контейнер з посланням, по пляшці води кожному, кілька ковдр, якщо доведеться стати бівуаком, і одну з рушниць. Ми повернемо назад десь близько опівночі і постараємося зустрітися з вами на кризі після восьми склянок наступного ранку. На зворотному шляху до кораблів у нас на санях буде легший вантаж — я маю на увазі, крім Гартнелла, — і ми вже знаємо найкращі місця для перетину торосів, то ж я закладаюся, що ми дістанемося додому за три дні або й менше, а не за п’ять. Якщо ми з Бестом не повернемося до морського табору післязавтра до опівночі, містере ДеВо, беріть Гартнелла і повертайтеся до кораблів.

— Єсть, сер.

— Рядовий Пілкінгтон, ви дуже втомилися?

— Так, сер, — відповів тридцятирічний морський піхотинець. — Тобто ні, сер. Я готовий виконати будь-який ваш наказ, лейтенанте.

Гор усміхнувся.

— Добре. В такому разі заступайте на вахту на наступні три години. Я можу пообіцяти вам тільки те, що ви будете першим, кому дозволять лягти спати після того, як ваш загін сьогодні дістанеться до складу на кризі. Візьміть мушкет, який не використали як стійку для намету, але залишайтеся всередині — просто виглядайте час від часу назовні.

— Буде виконано, сер.

— Докторе Гудсер?

Лікар підвів голову.

— Чи не були 6 ви з містером Морфіном такі ласкаві перенести містера Гартнелла в намет і зручно його там влаштувати? Ми покладемо Томмі всередину нашого лігва, щоб зігрівати його теплом наших тіл.

Гудсер кивнув і став піднімати свого пацієнта за плечі разом зі спальником. Ґуля на голові непритомного Гартнелла зараз була вже завбільшки з малий блідий кулак лікаря.

— Чудово, — сказав Гор, клацаючи зубами і роздивляючись пошматований намет, який саме встановили. — Тепер розгортаймо ковдри, вкладаймося тісненько поруч, як сироти, і намагаймося, хай йому біс, бодай на годину-другу заснути.

13 ФРАНКЛІН

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

3 червня 1846 року

Сер Джон не йняв віри своїм очам. Там було вісім фігур, як він і очікував, але вони були якісь… не такі. Четверо з п’яти виснажених бородатих чоловіків у захисних окулярах, що тягли сани, не викликали здивування — матроси Морфін, Ферр’є та Бест з рослявим рядовим Пілкінгтоном на чолі, — але п’ятим у запрягу йшов другий помічник ДеВо, вираз обличчя якого наводив на думку, що побував у самому пеклі. Матрос Гартнелл йшов поруч із саньми. Голова моряка була старанно перебинтована, і він похитувався, наче французький солдат, що відступав з наполеонівською армією з-під Москви. Лікар, Гудсер, також ішов побік саней, повсякчас схиляючись над кимось — або чимось — на санях. Франклін видивлявся червоний вовняний шарф лейтенанта Гора — майже шестифутової довжини, якого неможливо було не помітити, — але, дивна річ, виявилося, що більшість темних фігур, які ледь пленталися, були в червоних шарфах, щоправда, дещо коротших.

І нарешті, йдучи позаду саней, наближалася опецькувата, вбрана в хутряну парку фігура, чиє обличчя приховував каптур, але це міг бути тільки ескімос.

Але власне сани примусили капітана сера Джона Франкліна вигукнути:

— Боже милостивий!

Ці сани були занадто вузькі, щоб два чоловіки лежали на них поруч, тож оптична труба не обманула сера Джона. Два тіла лежали одне поверх другого. Той, що згори, був ще одним ескімосом — сплячий або непритомний стариган з коричневим зморщеним обличчям і довгим сивим волоссям, що розвівалося й спадало на каптур з вовчого хутра, який хтось стягнув назад і підклав під голову, як подушку. Саме над ним схилявся Гудсер, поки сани наближалися до «Еребуса». Під ескімосом виднілося тіло і почорніле, спотворене й, поза сумнівом, мертве обличчя лейтенанта Грехема Гора.