Дэн Симмонс – Терор (страница 8)

І все владналося якнайкращим чином. Леді Сайленс розморювало в теплі, тож вона спала зовсім голою на своєму хутрі у тій маленькій ящиково-бочковій печерці. Капітан зовсім випадково став свідком цього, і ця картина досі стояла у нього перед очима.

А зараз Крозьє зняв з гачка ліхтар, запалив його, підняв кришку трюму і почав спускатися по трапу на твіндек, перш ніж став танути в теплі, як один зі шматків льоду на плиті. Сказати, що у твіндеку холодно, було б таким самим применшення, яким з увічливості послуговувався Крозьє до своєї першої подорожі в Арктику. Спуск на шість футів по трапу супроводжувався падінням температури принаймні на шістдесят градусів[28]. Темрява тут була майже непроникна.

За капітанською звичкою Крозьє на хвилину зупинився, щоб роззирнутися. Світло його ліхтаря було слабким і висвітлювало переважно пару від його дихання, що висіла у повітрі. Навколо нього громадилися ящики, бочки, жерстяні баки, барильця, лантухи, вугільні мішки і накриті парусиною купи залишків суднового спорядження заввишки від палуби до стелі. Навіть без ліхтаря Крозьє не заблукав би у темряві, сповненій писку пацюків; він знав кожен дюйм свого корабля. Іноді, особливо вночі під стогони криги, Френсіс Роудон Мойра Крозьє усвідомлював, що корабель Її Величності «Терор» і є його дружиною, матір’ю, нареченою і повією. Ця інтимна близькість з леді, що зроблена з дуба й заліза, клоччя, парусини та міді, було тим єдиним правдивим одруженням, яке він міг пізнати і будь-коли знатиме. Як він міг думати інакше у випадку із Софією?

Ще пізніше вночі, коли стогони льоду переходили в зойки, Крозьє здавалося, що корабель перетворився на його тіло і розум. Поза ним — поза палубами та облавками — смерть. Вічний холод. А тут, на кораблі, навіть вмерзлому в кригу, продовжує битися серце, нехай і слабко, тут струменить тепло і звучать бесіди, тут зберігається рух і здоровий глузд.

Але спуск глибше всередину корабля, здавалося Крозьє, було чимось на кшталт занадто глибокого проникнення в чиєсь тіло чи розум. Те, з чим там можна стикнутися, не кожному до вподоби. Палуба твіндека — це черево. Саме тут складені вся їжа і потрібні запаси, всі речі акуратно запаковано в порядку їх ймовірної необхідності, їх легко дістати тим матросам, яких вигуками та стусанами підганяє містер Діггл. Нижче, на палубі трюму, куди він прямував, уже був кишківник і нирки — водяні цистерни й основний запас вугілля та решта спорядження. Але найнав’язливішою була думка про аналогію з розумом. Переслідуваний і покараний депресією більшу частину свого життя, яка лише посилилася за дванадцять морозних зим посеред арктичної темряви, відчуваючи, що цю таємну слабкість перемкнуло на жорстоку муку відмовою Софії Крекрофт, Крозьє думав про частково освітлену, час від часу опалювану, але залюднену нижню палубу як про свою притомну частину. Тривожні глибини його підсвідомості уособлював твіндек, де він проводив забагато часу цими днями — дослухаючись до скавчання льоду, зі страхом очікуючи на те, що металеві болти і кріплення балок розкришаться від морозу. Палуба трюму під твіндеком з її жахливим смородом, готова прийняти нові надходження трупарні, — це вже справжнісіньке божевілля. Крозьє відігнав геть ці думки. Він роздивлявся прохід на твіндеку, що залишався проміж купами бочок та ящиків. Мерехтливий промінь ліхтаря впирався в переділку хлібної комори, а прохід по іншому боргу звужувався до тунелю ще вужчого, ніж прохід до офіцерських кают палубою вище. Тут матроси мали протискатися між хлібною коморою і складеними рядами останніми мішками вугілля на «Терорі». Далі по правому борту була комора теслі, а навпроти по лівому борту — боцманська комора.

Крозьє розвернувся і посвітив своїм ліхтарем у напрямку корми. Пацюки кинулися врізнобіч, хоча й доволі мляво, ховаючись від світла між мішками з солониною та ящиками з бляшанками консервів.

Навіть у слабкому світлі ліхтаря капітан зміг побачити, що навісний замок на коморі зі спиртним цілий. Щодня один з офіцерів Крозьє спускався сюди, щоб дістати денну порцію рому, необхідну для приготування матроського полуденного грогу — одна чверть пінти сімдесятиградусного рому і три чверті пінти води. Крім того у винній коморі зберігалося офіцерське вино та бренді, а також двісті мушкетів, тесаків і палашів. Як це заведено на королівському флоті, до винної комори вів люк прямо з офіцерської кают-компанії та кормового салону. У разі заколоту офіцери дістануться до зброї першими. Позаду винної комори був артилерійський погріб з барильцями пороху та набоїв. З іншого боку комори стояли різноманітні стелажі та шафи, були там рундуки для якірних ланцюгів, вітрильна комора із запасами парусини та усім причандаллям, а також баталерка, з якої корабельний баталер містер Хелпмен видавав верхній одяг.

Далі за винною коморою та артилерійським погребом була капітанська комора, в якій зберігалися власні — і особисто оплачені — запаси Френсіса Крозьє: шинка, сири та інші делікатеси. Звичай зобов’язував капітана корабля час від часу накривати стіл для своїх офіцерів, і хоча харчі у коморі Крозьє виглядали доволі блідо порівняно з розкішними наїдками, якими колись була переповнена комора капітана сера Джона Франкліна на «Еребусі», запасів провізії, які тут зберігалися, а зараз майже вичерпалися, вистачило на два літа і дві зими в кризі. Окрім того, подумав він з посмішкою, у нього є перевага — винний погріб з пристойними винами, з якого досі потихеньку розживалися його офіцери. І багато пляшок віскі, від якого залежав він, капітан. Бідолашний командир, лейтенанти та цивільні офіцери на «Еребусі» обходились без спиртного вже два роки. Сер Джон Франклін був непитущим, тож, поки він був живий, такою залишалась і його офіцерська кают-компанія.

На переборках затанцювали сполохи іншого ліхтаря, поки хтось спускався до Крозьє вузьким проходом, що вів з носа судна на корму. Капітан озирнувся і побачив подобу волохатого чорного ведмедя, що протискувався між вугільними мішками і переділкою хлібної комори.

— Містере Вілсон, — привітався Крозьє, упізнавши помічника теслі за його огрядністю і рукавицями з хутра котика та оленячими штаньми, які видали всім матросам перед рейсом, але лише декілька з них надали їм перевагу над фланелевими та вовняними вдяганками. Колись під час рейсу цей помічник теслі пошив з вовчих шкур, які він виміняв на данській китобійній станції в Диско Бей, неоковирну — але, як він стверджував, теплу — шубу.

— Капітане, — Вілсон, один з найогрядніших людей на борту, ніс ліхтар в одній руці і кілька скриньок з теслярським інструментом в другій.

— Містере Вілсон, мої вітання містерові Хані, чи не попросите ви його приєднатися до мене у трюмі?

— Так точно, сер. Де саме в трюмі, сер?

— Біля трупарні, містере Вілсон.

— Єсть, сер, — світло ліхтаря відбивалося в очах Вілсона, коли він затримав свій допитливий погляд на капітанові на секунду довше, ніж це дозволялося правилами ввічливості.

— І попросіть містера Хані прихопити ломик.

— Єсть, сер.

Крозьє відступив з дороги, втиснувшись між двох барилець, щоб дати здорованю пройти по трапу нагору на головну палубу. Капітан розумів, що, можливо, дарма турбує свого теслю, змушуючи чоловіка казна-чого вдягати теплий верхній одяг перед самим відбоєм, але його діймало лиховісне передчуття, тож краще потурбувати його зараз, ніж потім.

Коли Вілсон просунувся у горішній люк, капітан Крозьє відкинув кришку нижнього люка й спустився на палубу трюму.

Оскільки міжпалубний простір повністю перебував нижче рівня навколишнього льоду, на трюмній палубі було майже так само холодно, як у ворожому забортному світі. І значно темніше, бо тут не було ні полярного сяйва, ні зірок або місяця, щоб оживити постійний морок. Повітря було густе від вугільного пилу і кіптяви — Крозьє бачив чорні цівки, що вилися в повітрі довкола його шиплячого ліхтаря, як пазурі баньші, — і смерділо нечистотами й трюмними водами. З темної корми долинали звуки якогось шкрябання, ковзання й метушні, але Крозьє знав, що це всього лише загрібають лопатами вугілля в котельному відділенні. Тільки залишкове тепло від цього котла не давало перетворитися на кригу трьом дюймам брудної води біля підніжжя трапу. Попереду, де ніс корабля занурювався в кригу глибше, був майже фут крижаної води, попри те, що матроси працювали на помпах шість і більше годин на день. «Терор», як будь-яка жива істота, видихав вологу внаслідок численних проявів життєдіяльності, включаючи постійно розпалену плиту містера Діггла, і поки нижня палуба була завжди вологою та вкритою памороззю, а твіндек замороженим, трюм був в’язницею з крижаними бурульками, що звисали з кожної балки, і талою водою, що хлюпала довкола щиколоток. Пласкі чорні боки двадцяти однієї водяної цистерни, що підпирали корпус з кожного борту, посилювали відчуття холоду. Наповнені тридцятьма вісьмома тоннами прісної води на момент відплиття експедиції, зараз танки перетворилися на броньовані айсберги, і варто було доторкнутися до цього заліза, щоб позбутися шкіри на долоні.

Магнус Менсон чекав унизу трапа, як і доповідав рядовий Вілкіс, але кремезний матрос стояв, а не сидів на дупі на східцях. Велика голова похилилася, а плечі здорованя згорбилися під низькими бімсами. Його бліда вилицювата мармиза з неголеними щоками нагадувала Крозьє гнилу обчищену картоплину, втиснуту під «вельську перуку». Він відводив свій погляд від капітана, мружачись у шорсткому світлі ліхтаря.