Дэн Симмонс – Терор (страница 7)
— Ні.
Росс схопив другу руку Франкліна і стиснув так міцно, що огрядний капітан сер Джон мало не скривився.
— Тоді, хлопче, — прошепотів Росс, — якщо до 1848 року від вас не буде ніяких звісток, я сам вирушу на твої пошуки. Присягаюся в цьому.
Франклін здригнувся і очунявся.
Він був мокрий від поту. Почувався запамороченим і слабким. Його серце шалено калатало, і на кожний його удар відлунював головним болем, наче під його черепом бив церковний дзвін.
Він подивися на свої ноги і пополотнів. Нижню половину його тіла вкривав шовк.
— Що це? — закричав він у розпачі. — Що це? Мене вкрили прапором!
Леді Джейн застигла приголомшена.
— Мені здалося, що тобі холодно, Джоне. Ти весь дрижав. Я накрила тебе ним замість ковдри.
— О Боже! — вигукнув капітан сер Джон Франклін. — О Боже, жінко, чи ти розумієш, що накоїла? Хіба ти не знаєш, коли тіло вкривають прапором?
3 КРОЗЬЄ
Капітан Крозьє спустився коротким трапом на нижню палубу, протиснувся через задраєні подвійні двері і мало не похитнувся від раптового пориву тепла. Навіть попри те, що циркуляція гарячої води в опаленні годинами була вимкнена, тепло тіл більш ніж п’ятдесяти чоловік і тепло, що залишалося від куховарення, підтримувало температуру тут, на нижній палубі, високою — трохи нижче нуля — майже на 80 градусів тепліше, ніж назовні. Людина, яка перебувала на верхній палубі протягом півгодини, від цього почувалася так, наче в шубі вскочила у сауну.
Оскільки він спускався далі в неопалювані твіндек і трюми, тож не знімав теплого одягу, Крозьє не барився тут, у теплі. Але він на хвильку зупинився — як зробив би кожен капітан, — щоб роззирнутися довкола і переконатися, що все тут не провалилося в пекло за ті півгодини, що він був відсутній.
Попри те, що це була єдина палуба на кораблі для спання, харчування та життя, вона залишалася темною, як вельська шахта, зі своїми невеличкими світловими люками в стелі, засипаними снігом і вдень і вночі, яка зараз тривала вже двадцять дві години. Лампи на китовому жирі, ліхтарі або свічки відкидали невеличкі конуси світла то тут, то там, але матроси переважно пересувалися у темряві по пам’яті, вчасно пригадуючи, де слід уникнути нечисленних і майже непомітних куп або підвішених до сволока запасів продуктів, одягу, спорядження, а також інших матросів, що спали у своїх підвісних койках. Коли підвісили б усі гамаки — чотирнадцять дозволених дюймів на людину, — тоді зовсім не залишилось би вільного місця, крім двох проходів завширшки вісімнадцять дюймів вздовж стінок корпуса. Але зараз підвішені були лише кілька койок — матроси саме відсипалися перед нічними вахтами, — і розмови, сміх, лайки, кашель, брязкіт посуду й матюки Діггла були достатньо гучними, щоб бодай трохи заглушити тріск і стогін криги.
Судячи з креслень корабля, проміжок між палубою і сволоком мав бути завбільшки сім футів[23], але насправді між товстими корабельними балками-бімсами над головою і тоннами дощок та додаткової деревини на стелажах, підвішених до цих балок, на цій нижній палубі до стелі залишалося менше шести футів, і кілька справді високих матросів на «Терорі», як-от боягуз Менсон, що чекав у трюмі, мали ходити постійно зігнутими в три погибелі. Френсіс Крозьє був не настільки високий. Навіть у своєму кашкеті й башлику поверх нього йому не доводилося втягувати голову в плечі, щоб ні за що не зачіпатися.
Праворуч і в напрямку корми від того місця, де стояв Крозьє, було щось на кшталт низького, темного, вузького тунелю, але насправді це був коридор, що вів до «офіцерських кают» — колонії кролячих нір з шістнадцяти крихітних відгороджених спалень і двох вузьких кают-компаній для офіцерів та старших офіцерів. Каюта Крозьє була такого ж розміру, як і в інших — шість на п’ять футів. Коридор мав ледве два фута завширшки. Пройти ним можна було тільки по одному, пригинаючи голову, оминаючи підвішені тюки із припасами, а кремезна людина мала б ще й повернутися боком, щоб протиснутися вузьким проходом.
Офіцерські каюти займали шістдесят футів з дев’яностошестифутової футової довжини корабля, а оскільки ширина «Терору» на рівні нижньої палуби була всього двадцять вісім футів[24], цей вузький коридор був єдиним проходом на корму.
Крозьє бачив світло, що пробивалося з розташованої у кормовій частині кают-компанії, де — навіть у цьому Стіксовому холоді й мороку — кілька з його вцілілих офіцерів байдикували за довгим столом, палили свої люльки або читали книжки з бібліотеки у тисячу двісті томів, розставлених там на полицях. Капітан почув звуки музики: один з металевих дисків для катеринки награвав мотив, який був популярним у музичних салонах Лондона п’ять років тому. Крозьє знав, що цю мелодію крутить лейтенант Годжсон; це його улюблена, і вона ж доводить лейтенанта Едварда Літтла, старшого офіцера Крозьє і шанувальника класичної музики, до цілковитого сказу.
Оскільки на офіцерській частині корабля все було гаразд, тож Крозьє розвернувся і позирнув поперед себе. Кубрик постійної команди займав ще одну третину, решту довжини судна — тридцять шість футів[25], — але в ньому тіснилися сорок один вцілілий матрос першого класу та гардемарин з початкового складу сорок четвертого року.
Цього вечора занять не було, і залишалося менше години до відбою, коли вони розкладуть свої койки і вкладуться в них, тож більшість матросів сиділи на своїх морських скринях або купах складеного спорядження й курили або балакали в тьмяному світлі. Центр приміщення займала гігантська патентована камбузна плита Фразера, де містер Діггл випікав усілякі борошняні вироби. Діггл — найкращий кок з усіх, що траплялися Крозьє на флоті, а також у буквальному сенсі трофей, оскільки Крозьє викрав галасливого кухаря прямо з флагманського корабля капітана сера Джона Франкліна перед самим відплиттям, — завжди щось готував, зазвичай печиво, і повсякчас ганяв та лупцював кулаком чи копав ногою своїх поварчуків. Матроси просто носилися навколо велетенської плити, зникаючи в люку на палубі, щоб принести припаси з твіндека, поспішаючи, щоб запобігти багатослівній люті містера Діггла.
Патентована камбузна плита Фразера, як на око Крозьє, була не меншою, ніж парова машина в трюмі. Окрім своєї величезної духовки й шести пальників об’ємна залізна цяцька мала вбудований опріснювач і дивовижну ручну помпу, щоб качати воду або просто з океану, або з кількох велетенських цистерн у трюмі. Але і забортна морська вода, і вода в трюмі зараз замерзли на камінь, тож гігантські казани булькали на пальниках містера Діггла, розтоплюючи шматки льоду, видовбані з водяних цистерн унизу і витягнуті нагору.
По той бік переділки, зробленої з полиць і буфетів містера Діггла, де раніше була носова перебірка, капітанові видно судновий лазарет, облаштований у форпіку корабля. Перші два роки вони давали собі раду без лазарету. Простір від палуби до бімсів[26] був заставлений ящиками й барильцями, і ті члени команди, кому треба було пройти огляд у суднового лікаря чи його помічника о сьомій тридцять ранку, на вахті салажні[27], робили це біля плити містера Діггла. Але зараз, з вичерпанням складських запасів і збільшенням кількості хворих та поранених матросів, теслі вигородили у форпіку постійне окреме приміщення під лазарет. Там капітан бачить тунелеподібний прохід поміж ящиками в закуток, де вони облаштували спальне місце для леді Сайленс.
Вони сперечалися про це чи не цілий день минулого червня — Франклін навідріз відмовився залишати на своєму кораблі ескімоську жінку. Крозьє прийняв її, але його старший офіцер лейтенант Літтл, обмірковуючи питання, де ж тепер виділити їй койку, дійшов до абсурду. Всі знали, що навіть ескімоська дівчина задубне на смерть на верхній палубі чи на двох нижніх твіндеках, тож залишалася лише головна палуба. Вона, звісно ж, не могла спати в кубрику судової команди, навіть якщо там і були спорожнілі через ту істоту за бортом гамаки.
За часів, коли Крозьє був палубним юнгою, а потім гардемарином, жінок, яких таємно проводили на борт, ховали в неосвітленому, смердючому, задушливому канатному ящику в найглибшій і найближчій до носа частині судна, де надибати її міг тільки щасливчик з трюмних матросів або самі ж матроси, що протягли її на борт. Але навіть минулого червня, коли з’явилася Сайленс, температура в канатному ящику корабля Її Величності «Терор» була нижче нуля.
Ні, про те, щоб розмістити її з командою, навіть не йшлося.
Офіцерська половина? Можливо. Там були спорожнілі каюти мертвих та розідраних на шмаття офіцерів. Але і лейтенант Літтл, і його капітан швидко дійшли згоди, що присутність жінки всього лише за кількома тонкими переділками та розсувними дверима від сплячих чоловіків геть небажана і навіть шкідлива.
І що тоді? Не могли ж вони виділити жінці спальне місце, а потім приставити до неї озброєного охоронця на всю ніч.
Пересунути кілька ящиків, щоб влаштувати для ескімоски маленьку печерку у форпіку, де був лазарет, спало на думку саме Едварда Літтла. Єдиним, хто не спав усю ніч, був містер Діггл — він старанно випікав свої перепічки і смажив м’ясо на сніданок, — і навіть якщо містер Діггл колись і був бабієм, то ті часи вже давно минули. Також, міркували лейтенант Літтл та капітан Крозьє, близькість до патентованої плити Фразера допоможе тримати їхню гостю в теплі.