Дэн Симмонс – Терор (страница 6)

Цей клятий сер Джордж Бек! Франкліну було осоружним те, що йому доводиться ділити лицарський титул зі звичайним гардемарином, що колись був його підлеглим і волочився за бабами. Цього врочистого вечора капітан сер Джон Франклін майже шкодував, що Гепберн витягнув порох і кулі з дуельних пістолів двадцять п’ять років тому. Бек був наймолодшим членом Арктичної ради і виглядав щасливішим і самовдоволенішим за будь-кого іншого, навіть після того, як постраждав і ледь не затонув корабель Її Величності «Терор».

Капітан сер Джон Франклін був непитущим, але після трьох годин шампанського, вина, бренді, черрі й віскі інших чоловіків попустило, регіт довкола нього став гучнішим, а спілкування у парадній залі розкутішим, і Франклін почав заспокоюватися, зрозумівши нарешті, що все це прийняття, всі золоті ґудзики, шовкові краватки, блискучі еполети, смачна їжа, сигари й усмішки були для нього. Цього разу все було на його честь.

Тож він був шокований, коли старший Росс цілком несподівано потягнув його вбік і почав кахикати запитаннями в сигарному диму і спалахах свічок на кришталевій люстрі.

— Франкліне, якого чорта ви берете сто тридцять чотири людини? — проскрипів пемзовий камінь об неотесане дерево.

Капітан сер Джон Франклін моргнув.

— Це велика експедиція, сер Джон.

— До біса велика, як на мене. Доволі важко навіть тридцятьох чоловік провести через кригу, посадовити в шлюпки і повернути до цивілізованого світу, якщо щось піде не так. А сто тридцять чотири чоловіки… — старий дослідник непристойно прочищав горлянку, наче збирався сплюнути.

Франклін посміхався і кивав, а його єдиним бажанням було, щоб стариган дав йому спокій.

— А ваш вік… — продовжував Росс. — Вам уже шістдесят, хай йому біс.

— П’ятдесят дев’ять, — незграбно заперечив Франклін. — Сер.

Старший Росс тоненько захихотів, але при цьому скидався на айсберг ще більше, ніж будь-коли.

— Що там «Терор»? Триста тридцять тонн? «Еребус» щось близько трьох сотень сімдесяти?

— Мій флагман — триста сімдесят дві, — сказав Франклін. — І «Терор» — триста двадцять шість.

— І осадка на дев’ятнадцять футів у кожного, це так?

— Так, мілорде.

— Це педерастична маячня, Франкліне. Ваші кораблі будуть суднами з найглибшою осадкою, які будь-коли посилали в арктичну експедицію. Все, що ми знаємо про ті райони, свідчить про те, що води, куди ви прямуєте, — мілкі, повні рифів, скель і притопленого льоду. Моя «Вікторія» осіла у воді лише на півтора сажні, але ми не могли пройти над обмілиною на виході з бухти, де зимували. Джордж Бек зміг, але пробив днище, днище вашого «Терору».

— Обидва кораблі підсилені, сер Джон, — сказав Франклін. Він відчував, як по його грудях та ребрах на його огрядний живіт струмками котиться піт. — Зараз вони найміцніші у світі кораблі льодового класу.

— А що це за нісенітниця з парою та локомотивними машинами?

— Це не така вже й нісенітниця, мілорде, — сказав Франклін з такою поблажливістю, що аж сам почув її у своєму голосі. Він геть не тямив у парових двигунах, але мав серед членів експедиції двох гарних механіків і Фітцджеймса, який служив у новому паровому флоті. — Це потужні машини, сер Джон. Вони дозволять нам пройти через кригу там, де не вдавалося пройти під вітрилами.

Сер Джон Росс пирхнув.

— Ваші парові машини навіть не морські, чи не так, Франкліне?

— Так, сер. Але це найкращі двигуни, які змогла нам продати Лондонсько-Гринвіцька залізнична компанія. Переобладнані для експлуатації в морі. Потужні, як звірі, сер.

Росс відсьорбнув трохи віскі.

— Потужні, якщо ви збираєтеся прокласти рейки вздовж усього Північно-Західного проходу і пустити по них чортів локомотив.

Франклін лише добродушно усміхнувся на це, хоча не бачив нічого смішного в цьому зауваженні Росса, і його глибоко вразила недоречність цих слів. Почуття гумору часто йому зраджувало, і він не розумів, над чим усі сміються.

— Насправді не такі вже й потужні, — продовжував Росс. — Півторатонна машина, яку втиснули у трюм вашого «Еребуса», дає тільки двадцять п’ять кінських сил. Машина Крозьє ще менш ефективна… двадцять кінських сил щонайбільше. Корабель, який буксируватиме вас із Шотландії — «Раттлер» — розвиває двісті двадцять кінських сил з двигуном меншого розміру. Бо це морська машина, збудована для роботи в морі.

Франклін не мав що відповісти на це, тож він просто всміхнувся. Щоб відмовчатися, він жестом підкликав офіціанта, який проминав їх з бокалами шампанського. Потім, оскільки це суперечило його принципам не вживати алкоголю, йому залишалося тільки стояти з келихом у руці, час від часу розглядаючи бульбашки шампанського, і чекати нагоди, щоб непомітно його здихатися.

— Подумайте про додаткову провізію, яку ви могли б запхати в трюми своїх двох кораблів, якби там не було цих чортових машин, — вперто гнув своє Росс.

Франклін роззирнувся навколо, наче шукаючи порятунку, але всі довкола жваво спілкувалися між собою.

— Ми маємо більш ніж достатні запаси на три роки, сер Джон, — нарешті сказав він — І від п’яти до семи років, якщо зменшимо денний раціон, — він знову посміхнувся, намагаючись причарувати цього суворого старого. — А також і «Еребус» і «Терор» мають центральне опалення, сер Джон. Я певен, що цього вам дуже бракувало на «Вікторії».

Вицвілі очі сера Джона Росса холодно зблиснули.

— «Вікторію» розчавило кригою, як яйце, Франкліне. Фантастичне парове опалення не допомогло б їй, чи не так?

Франклін озирнувся, намагаючись зустрітися поглядом з Фітцджеймсом. Або хоча б Крозьє. З ким завгодно, хто прийшов би йому на допомогу. Здавалося, ніхто не помічав опасистого сера Джона, затисненого в куток старим сером Джоном, у такій серйозній, хоча й односторонній, бесіді. Пройшов офіціант, і Франклін поставив непригублений келих шампанського йому на тацю.

Росс втупився у Франкліна своїми сіро-блакитними очима.

— А скільки вугілля потрібно, щоб протягом дня обігрівати один із ваших кораблів? — допитувався старий шотландець.

— О, насправді я не знаю, сер Джон, — відповів Франклін з чарівною усмішкою. Він і справді не знав. І не надто цим переймався. Парові машини та вугілля були справою механіків. Адміралтейство, звісно, все чудово розрахувало.

— Зате я знаю, — сказав Росс — Ви витрачатимете аж до ста п’ятдесяти фунтів[22] вугілля в день, тільки щоб підтримувати належну температуру води в трубах для опалення приміщень екіпажу. Півтонни дорогоцінного вугілля в день, тільки щоб підтримувати кипіння в паровому котлі. А під час плавання — не очікуйте від цих потворних лінійних кораблів швидкості більше чотирьох вузлів — ви спалюватимете від двох до трьох тонн вугілля в день. І набагато більше, якщо пробуватимете пробитися через паковий лід. Як багато вугілля ви прийняли на борт, Франкліне?

Капітан сер Джон відмахнувся якимось відчіпним і майже жіночим жестом.

— О, щось близько двох сотень тонн, мілорде.

Росс примружився.

— Дев’яносто тонн на кожному, і на «Еребусі» й на «Терорі», якщо бути точним, — проскреготав він. — І це якщо ви поповните запаси в Ґренландії, перш ніж перетнути Баффінову затоку, тож у справжній кризі їх буде набагато менше.

Франклін посміхався і мовчав.

— Скажімо, ви прибудете на місце зимівлі в кризі з сімдесятьма п’ятьма неспаленими відсотками від своїх дев’яноста тонн, — продовжував наступати Росс з наполегливістю корабля, який продирається вперед у молодому льоді. — Отже, у нас виходить… скільки днів роботи парового двигуна за нормальних умов, не серед криги? Дюжину? Тринадцять днів? Два тижні?

Капітан сер Джон Франклін не мав про це ні найменшого уявлення. Його розум, попри те, що був розумом професійного мореплавця, просто не був здатний робити такі підрахунки. Можливо, його очі викрили раптову паніку — не через вугілля, а через те, що він виглядає цілковитим ідіотом перед сером Джоном Россом, — бо старий моряк вхопився за плече Франкліна сталевою клешнею. Коли Росс нахилився ближче, капітан сер Джон Франклін відчув у його подиху запах віскі.

— Що Адміралтейство планує для вашого порятунку, Франкліне? — проскрипів Росс.

Його голос був тихим. Довкола них чулися сміх і балачки, як це зазвичай буває в останню годину під час прийняття.

— Порятунку? — перепитав Франклін, розгублено кліпаючи очима. Думка, що два найновіші у світі кораблі — підсилені для льодових умов, оснащені паровими двигунами, споряджені харчами на п’ять чи й більше років серед криги, укомплектовані екіпажами, підібраними особисто сером Джоном Барроу, — будуть або можуть потребувати порятунку, просто не вкладалась у Франкліновій голові. Це була просто абсурдна думка.

— Ви плануєте закладати продуктові бази на своєму шляху через острови? — прошепотів Росс.

— Продуктові бази? — здивувався Франклін. — Залишати по дорозі провізію? Чого ради я маю це робити?

— Щоб забезпечити своїх людей продуктами і притулком, якщо вам доведеться висадитися на кригу і повертатися пішки, — розлючено прохрипів Росс, блискаючи очима.

— Чому ми мали б іти назад до Баффінової затоки? — запитав Франклін. — Наша мета — завершити проходження Північно-Західним проходом.

Сер Джон Росс трохи відхилився назад. Але його клешня ще міцніше стиснула Франклінове передпліччя.

— Тобто ні рятувального судна, ні бодай планів порятунку немає?