Дэн Симмонс – Терор (страница 87)
«Що б подумала мама, якби зараз побачила свого хлопчика і свою креманку?» — подумав Ірвінг.
Коли обоє покінчили з частуванням — Сайленс з’їла всі галети й спорожнила від джему креманку, а Ірвінг вигриз помітне заглиблення у ворвані, — він спробував витерти підборіддя та губи рукавицею, але ескімоска знову потяглася до ніші й подала йому жменю пухкого снігу. Оскільки температура повітря в сніговій хатинці була очевидно вище точки замерзання і сніг танув, Ірвінг незграбно змив з обличчя тюленячий жир, втерся рукавом і простягнув дівчині смужку тюленячої шкіри із залишками сала. Вона рукою вказала на нішу, і він засунув туди шматок ворвані так далеко, як тільки зміг.
«Тепер найскладніше», — подумав лейтенант.
Як, послуговуючись тільки жестами, не вдаючись до слів, пояснити ескімосці, що більше сотні голодних моряків страждають від цинги, тому їм необхідно дізнатися про її секрети полювання й риболовлі?
Ірвінг, як міг, розіграв цілу пантоміму. Під поглядом глибоких темних очей леді Сайленс, які незмигно дивилися на нього, він потер собі живіт, зображаючи голодну людину, накреслив у повітрі три щогли кожного корабля, показав, що матроси почали хворіти — висолопив язика і закотив очі, як зазвичай це робив, щоб нажахати маму, і картинно впав на парку з ведмежої шкури, — а потім вказав рукою на леді Сайленс і енергійно показав, як вона кидає списа, пробиває ополонку для риболовлі й витягує улов. Ірвінг кілька разів тицьнув пальцем на нішу, куди щойно прибрав ворвань, невиразно повів рукою кудись у напрямку поза снігову хатку, знову потер собі живіт, закотив під лоба очі й упав на парку, а потім ще раз потер живіт. Він вказав на леді Сайленс, з хвилину мовою жестів намагався сказати їй «покажи нам, як ти це робиш», а потім повторив пантоміму з киданням списа і риболовлею, перериваючись на те, щоб знову тицьнути в неї пальцем, зобразити допитливий погляд і потерти живіт, позначаючи таким чином голодних моряків, охочих до її навчання.
Коли він закінчив, його обличчям котився піт.
Леді Сайленс пильно й незмигно дивилася на нього. Якщо вона й моргала, він не помітив цього, поглинутий своєю клоунадою.
— Тиць-пердиць, моя мила, — втомлено сказав третій лейтенант Ірвінг.
Зрештою він застебнув ґудзики на всіх своїх нижніх вдяганках і шинелі, засунув корабельну серветку й материнську креманку назад у шкіряну сумку і вирішив відкланятися.
Можливо, його старання увінчалися успіхом і леді Сайленс зрозуміла його пантоміму. Можливо, він про це так ніколи і не дізнається. Можливо, якщо він достатньо часто навідуватиметься до снігової хатки…
У цьому місці роздуми Ірвінга почали збочувати на щось дуже особисте, і він різко обірвав їх, як кучер стримує вудилами біг норовистих арабських скакунів.
Можливо, якщо він часто навідуватиметься… він зможе піти з нею на одне з її нічних полювань на тюленів.
«Але що, коли здобич їй і досі приносить та тварюка з криги?» — подумав він.
Зараз, коли минуло багато тижнів після того, як він спостерігав те неймовірне видовище, Ірвінг уже майже переконав себе, що не бачив того, що бачив. Але чесніша половина пам’яті та свідомості лейтенанта знала, що насправді він бачив усе те. Створіння з криги принесло ескімосці шматок тюленя, або арктичного лиса, або якоїсь іншої здобичі. Тієї ночі леді Сайленс пішла з того місця посеред крижаних валунів та торосів зі свіжиною.
І потім, помічник капітана «Еребуса» Чарльз Фредерік ДеВо розповідав дивовижні історії про чоловіків та жінок у Франції, які перекидалися на вовків. Якщо це було можливим — а багато офіцерів і всі матроси вважали, що так воно і є, — то чому тубільна жінка з талісманом білого ведмедя на шиї не могла прекинутися на щось на кшталт величезного ведмедя з підступністю та злобою людської істоти?
Ні, він же бачив їх обох одночасно на кризі. Чи не так?
Коли Ірвінг закінчив застібати шинель, він уже тремтів. У цій маленькій сніговій хатині було дуже тепло, але його, за іронією долі, морозило. Він відчував, як ворвань діє на його кишківник, і вирішив, що саме час іти. Йому пощастить, якщо він вчасно добереться до гальюна на «Терорі», і йому зовсім не хотілося зупинятися на кризі для такої нужди. Він почувався доволі кепсько, навіть коли обморожував лише ніс.
Леді Сайленс спостерігала, як він ховає до сумки стару серветку й материнську креманку — речі, як він зрозумів значно пізніше, які їй, напевно, дуже хотілося б мати, — але зараз востаннє торкнулася щоки шовковою хусточкою й простягнула йому.
— Ні, — сказав Ірвінг, — це подарунок від мене. На знак моєї дружби та глибокої поваги. Ви маєте це залишити собі. Я ображуся, якщо вчините інакше.
Потім він спробував показати їй на мигах те, що щойно сказав. Губи ескімоски сіпалися у ледь стримуваній посмішці, коли вона на нього дивилася.
Він відштовхнув її руку з хусточкою назад, стараючись при цьому не доторкнутися до оголених грудей. Білий камінь ведмежого амулета, здавалося, світився своїм власним світлом.
Ірвінг відчув, що йому стало дуже, просто нестерпно жарко. Кімната попливла у нього перед очима. Всередині у нього все сколихнулося, вирівнялося і знову сколихнулося.
— На дроті[105], — сказав він.
Ці три склади потім мучитимуть його всі наступні тижні, коли він лежатиме на койці, здригаючись від сорому на саму лише думку про беззмістовність, безглуздість та недоречність цієї фрази. Але зараз Ірвінг торкнувся козирка, закутав голову шарфом, натягнув пальчатки і рукавиці, повісив сумку собі на груди й пірнув у крижану нору, що вела до виходу.
Він не насвистував, коли повертався на корабель, але йому дуже цього хотілося. Він геть забув про можливість того, що якийсь величезний людожер чатує на нього у густих тінях торосів тут, так далеко від корабля, але якби тієї ночі та істота спостерігала за ним, вона б почула, як третій лейтенант Джон Ірвінг розмовляє сам із собою й час від часу ляскає себе по лобі рукавицею.
30 КРОЗЬЄ
Джентльмени, настав час подумати про наші можливі дії в наступні місяці, — сказав капітан Крозьє. — Ми маємо ухвалити рішення.
Офіцери, деякі унтер-офіцери та інші фахівці — два цивільні механіки, фор-марсові старшини, льодові лоцмани, а також останній з лікарів, який лишився живий, — зібралися в кают-компанії «Терору».
«Терор» Крозьє обрав не для того, щоб зайвий раз потурбувати капітана Фітцджеймса та його офіцерів — вони мали перейти по кризі в короткі години денного світла й сподівалися повернутися назад раніше, ніж стемніє, — і не для того, щоб підкреслити зміну флагмана, але тільки тому, що в лазареті корабля Крозьє лежало менше матросів. Було легше перевести цих кількох з тимчасового лазарету на ніс, щоб звільнити кают-компанію для офіцерського зібрання: на «Еребусі» вдвічі більше моряків злягли з симптомами цинги, і доктор Гудсер сказав, що кілька з них занадто слабкі, щоб їх кудись переміщати.
Зараз п’ятнадцять експедиційних провідників сиділи за довгим столом, який у січні розпиляли на коротші частини, щоб використати як операційні столи, але зараз знову був приведений у порядок містером Хані, теслею з «Терору». Офіцери й цивільні залишили свої водостійкі плащі, рукавиці, «вельські перуки» і шарфи на вішаку біля головного трапа, але були вбрані у решту вдяганок. У каюті витав запах вологої вовною та немитих тіл.
Довга каюта була холодною, з патентованих ілюмінаторів Престона над головою не проникало жодного променя світла, бо палуба залишалася вкритою трьома футами снігу, а самі ілюмінатори зачохлені на зиму брезентом. Лампи на китовому жиру, що висіли на переділках, старанно миготіли, але не могли розігнати мороку.
Зібрання біля столу скидалося на похмурішу версію літньої військової ради, яку сер Джон Франклін скликав майже вісімнадцять місяців тому на «Еребусі», але зараз замість сера Джона на чолі стола сидів Френсіс Крозьє. З ближчого до корми краю столу, по ліву руку від Крозьє, сиділи сім офіцерів та унтер-офіцерів «Терору», яких він попросив бути присутніми. Поряд з ним сидів його виконавчий офіцер, перший лейтенант Едвард Літтл, трохи далі — цивільний механік Джеймс Томпсон, який в експедиції отримав звання унтер-офіцера, але зараз виглядав худішим, блідішим і виснаженішим, ніж будь-коли. Ліворуч від Томпсона сидів льодовий лоцман Томас Бланкі, який цими днями вже навчився шкандибати на своїй дерев’яній нозі, і фор-марсовий старшина Гаррі Пеґлар — єдиний кондуктор[106], якого запросив Крозьє. На цьому зібранні також був присутнім сержант Тозер з «Терору» — він впав у немилість обох капітанів після карнавальної ночі, коли його підлеглі стріляли по вцілілих на пожежі, але він досі був найвищим за званням у його сильно прорідженій групі «печених раків[107]» і представляв морську піхоту.
В іншому кінці довгого столу сидів капітан Фітцджеймс. Крозьє знав, що Фітцджеймс протягом кількох останніх тижнів не завдавав собі клопоту голитися, заріс рудою бородою, в якій уже сріблилася сивина, але сьогодні він зробив над собою зусилля — або наказав містеру Гоеру, своєму стюардові, поголити його. В результаті його обличчя стало здаватися ще худішим і блідішим і зараз було вкрите незліченними дрібненькими подряпинами й порізами. Було помітно, що він дуже схуд, і численні вдяганки висіли на Фітцджеймсові, як на вішаку.