Дэн Симмонс – Терор (страница 86)

Він уперше усвідомив, що в сніжній хатині було тепло. Не просто тепліше, ніж у морозяній ночі назовні, не просто тепліше, ніж на промерзлій нижній палубі «Терору», але насправді тепло. Він навіть почав пітніти під численними шарами своїх жорстких, брудних вдяганок. Він побачив крапельки поту на ясно-брунатних грудях жінки всього за кілька футів від нього. Знову відвівши від неї свій погляд, Ірвінг розстебнув ґудзики на шинелі і зрозумів, що світло і тепло випромінює одна маленька бляшанка з парафіном, яку вона, мабуть, поцупила на кораблі. Як тільки він подумав про крадіжку, йому одразу стало соромно за своє припущення. Так, це справді була бляшанка з «Терору», але порожня, без парафіну, з тих сотень, які вони викидали за борт на велетенський смітник, викопаний у кризі всього за тридцять ярдів від корабля. І горів у ній не парафін, а якийсь жир — не китовий, судячи по запаху, тоді, може, тюленячий? До кінця мотузки, сплетеної з кишок або сухожилля, що звисала зі стелі, був прив’язаний шматок ворвані, і розтоплений жир капав з нього прямо в бляшанку. Ірвінг одразу побачив, що, коли рівень жиру в бляшанці знижується, ґніт, скручений, мабуть, з пасом конопляного якірного канату, стане довшим, полум’я здійметься вище, витоплюючи більше ворвані, і банка знову наповнюється жиром. Дуже дотепна система.

Бляшанка з-під парафіну була не єдиним цікавим артефактом у сніговій хатці.

Над світильником, трохи збоку від нього, Ірвінг побачив щось на кшталт рами, зробленої з чотирьох ребер, схоже, тюленячих — як леді Сайленс вдалося вполювати і вбити тюленя? — вертикально увіткнутих у снігову полицю і з’єднаних складною павутиною сухожиль. До цієї кістяної рами була підвішена одна з великих прямокутних консервних банок Ґолднера — також, очевидно, роздобута на сміттярці «Терору» — з отворами, пробитими у чотирьох кутах. Ірвінг одразу збагнув, що це досконалий саморобний казанок для приготування їжі або чайник, підвішений низько над полум’ям каганця на тюленячому жиру.

Груди леді Сайленс все ще залишалися неприкритими. Амулет у формі білого ведмедя здіймався й опускався в такт її диханню. Вона не відводила погляду від його обличчя.

Лейтенант Ірвінг прочистив горлянку.

— Доброго вечора, міс… е… Сайленс. Я перепрошую за це вторгнення до вас… без запрошення… — Він замовк.

Ця жінка хоч колись моргає?

— Капітан Крозьє шле вам свої вітання. Він попросив мене навідатися до вас, щоб дізнатися… е… як ви влаштувалися.

Ірвінг нечасто відчував себе більшим дурнем. Він був певен, що попри всі місяці, проведені на кораблі, дівчина не розуміє ні слова англійською. Її соски, як він мимохіть помітив, настовбурчилися від короткого подиху холодного повітря, яке проникло в снігову хатку разом з ним.

Лейтенант витер піт з чола. Тоді зняв рукавиці та пальчатки, хитнувши головою так, наче питав дозволу у хазяйки цього дому. А потім знову витер свого лоба. В цьому невеличкому просторі під ланцюговим куполом, зробленим зі снігу, було так тепло, аж не вірилося, що все тепло давала одна-єдина лампа, яка горіла на витопленому з ворвані жиру.

— Капітан хотів би… — почав було він і замовк. — Хай йому грець! — Ірвінг поліз у свою шкіряну торбу й витягнув звідти галети, загорнуті в стару серветку, й креманку з джемом, замотану в його чудову східну шовкову хустинку.

Він простягнув обидва клуночки леді Сайленс, при цьому його руки ледь тремтіли.

Ескімоска навіть не зворухнулася.

— Прошу вас, — сказав Ірвінг.

Сайленс двічі моргнула, заховала ножа під свої хутра, взяла маленькі згорточки й поставила їх поруч із собою на помості. Вона, як і раніше, лежала на боці, і сосок правої груді майже торкався його китайської хустинки. Ірвінг опустив очі додолу й усвідомив, що він теж сидить на товстому хутрі, постеленому на цьому вузькому помості.

«Де вона взяла цю другу шкуру?» — здивувався він, але одразу ж пригадав, що сімома місяцями раніше вона забрала парку ескімоського старого. Сивочолого чоловіка, який помер на кораблі після того, як його підстрелив один з матросів Грехема Гора.

Спочатку вона розв’язала стару камбузну серветку, ніяк не реагуючи на замотаних у ній п’ять галет. Ірвінг згаяв багато часу на те, щоб відібрати галети, які не кишать довгоносиком. Його самолюбство було вражене тим, що вона не оцінила його зусиль. Коли вона розгорнула другий клуночок з маленькою порцеляновою креманкою його матері, запечатаною воском, ескімоска взяла до рук китайську шовкову хустину — з чудовими візерунками яскраво-червоного, зеленого та синього кольорів — і на мить притулила її до щоки. А потім відклала вбік.

«Жінки скрізь однакові», — подумав Джон Ірвінг. Він усвідомив, що попри те, що мав нагоду насолоджуватися сексуальними стосунками з багатьма молодими жінками, він ніколи не відчував так сильно почуття… інтимної близькості… як зараз, цнотливо сидячи при світлі каганця на тюленячому жиру з цією напівоголеною тубільною жінкою.

Коли леді Сайленс, не приховуючи цікавості, розпечатала віск і побачила джем, вона знову пильно подивилася на Ірвінга. Здавалося, жінка хотіла прочитати його думки.

Він розіграв незграбну пантоміму, спонукаючи її намазати джем на галети і з’їсти їх.

Але ескімоска не зворухнулася. І не відвела від нього пильного погляду.

Нарешті вона нахилилася й простягнула праву руку, ніби намагаючись торкнутися до нього понад полум’ям каганця, й Ірвінг відсахнувся, перш ніж зрозумів, що вона тягнеться до ніші — невеликого заглиблення в крижаному блоці — біля узголів’я снігового ложа, вкритого хутром, на якому він сидів. Він зробив вигляд, ніби не помічає, що її власне хутрове покривало сповзло ще нижче і її груди вільно колихаються.

Жінка простягнула йому щось біло-червоне, що смерділо як мертва й уже підгнила риба. Він побачив, що це ще один шматок тюленячої або іншої тваринної ворвані, який зберігався в крижаній ніші на холоді.

Він узяв той шматок, кивнув і продовжував сидіти, тримаючи його в руках над своїми колінами. Він і гадки не мав, що з ним робити. Може, віднести на корабель і витоплювати з нього жир для свого власного каганця?

Губи Сайленс ледь сіпнулися, і на мить Ірвінгу здалося, що вона посміхнулася. Вона витягла свій короткий гострий ніж і швидко кілька разів провела лезом біля рота, так наче збиралася відтяти свою повняву нижню губу.

Ірвінг здивовано вирячився на неї, продовжуючи тримати в руках м’який шматок ворвані й шкіри. Зітхнувши, Сайленс простягла руку, забрала у нього ворвань, піднесла до свого рота й відрізала від нього ножем кілька тоненьких шматочків, щоразу засовуючи коротке лезо між білими зубами прямо до рота. Вона прожувала, а потім повернула Ірвінгу ворвань зі смужкою еластичної тюленячої шкіри — тепер він був майже певен, що це саме тюлень. Через шість шарів своїх вдяганок — шинель, куртку, два светри й камізельку — Ірвінг намацав і дістав шлюпковий ніж, який висів у піхвах на паску. Він показав ніж леді Сайленс, відчуваючи себе дитиною, яка чекає похвали за добре вивчений урок.

Вона ледь помітно кивнула.

Ірвінг підніс смердючий слизький шмат ворвані до відкритого рота і швидко провів по ньому лезом ножа, як показувала ескімоска. Він ледь не відрізав собі носа. І точно відтяв би нижню губу, якби ніж не застряг у шкірі тюленя — якщо це був тюлень — і в м’якому м’ясі та білому салі й не смикнувся б догори. Але одна крапля крові все ж упала з порізаної перетинки між ніздрями.

Сайленс не звернула уваги на кров, ледь похитала головою і простягнула йому свого ножа.

Він спробував знову, відчуваючи незвичну легкість ножа у своїй руці, впевнено провів лезом згори вниз, тимчасом як крапля крові капнула з його носа на ворвань. Лезо легко пройшло наскрізь. Маленький кам’яний ніж був — просто неймовірно! — набагато гостріший за його власний.

Смужка сала потрапила йому до рота. Він почав його жувати з ідіотським виразом обличчя, намагаючись гримасами і кивками висловити свою вдячність жінці, прикрившись від неї шматком ворвані та завислим у повітрі ножем.

Воно смакувало як дохлий уже десять тижнів короп, виловлений з дна Темзи нижче вулвічського каналізаційного стоку.

Ірвінг відчув невтримне бажання проблюватися, хотів було виплюнути напівпережоване сало на підлогу снігової хатки, але потім вирішив, що такий вчинок не сприятиме виконанню його делікатної дипломатичної місії, й проковтнув його.

Дурнувато посміхаючись на знак вдячності, намагаючись вгамувати напад нудоти і весь час нишком втираючи свого ледве надрізаного носа, з якого, однак, постійно скрапувала кров, промерзлою рукавицею замість носовичка, Ірвінг із жахом побачив, що ескімоска виразними жестами пропонує йому відрізати ще ворвані і пригощатися нею.

Усе ще з посмішкою, він відрізав і проковтнув другий шматок. За його відчуттями, це було все одно, що проковтнути величезний згусток шмарклів якогось створіння.

Дивовижно, але його порожній шлунок забурчав, зсудомився, вимагаючи добавки.

Очевидно, щось у смердючій ворвані задовольняло якусь глибинну потребу організму, про яку він навіть і не здогадувався. Його тіло, хоч як пручався розум, вимагало більше ворвані.

Наступні кілька хвилин нагадували домашню ідилію, як її уявляв лейтенант Ірвінг: він сидів на вузькій сніговій лавиці, покритій паркою із шкури білого ведмедя, швидко, щоб не сказати — жадібно, відрізав і ковтав смужки тюленячого сала, а тим часом леді Сайленс відламувала шматочки корабельних галет, вмочала їх у креманку його матері так швидко, як моряк підбирає хлібом підливку з тарілки, і поглинала джем із задоволеним мурмотінням, яке, здавалося, лунало з глибини її горлянки. І весь цей час її груди залишалися голими в полі зору третього лейтенанта Джона Ірвінга, не даючи йому розслабитися, — він кидав на них позирки понад шматком тюленячої ворвані, що весь час зменшувався.