Дэн Симмонс – Терор (страница 82)

Ніхто з них не сказав іншому, що звернувся до Служби географічних досліджень з проханням про участь в експедиції сера Джона Франкліна, яка вирушала на пошуки Північно-Західного проходу. Обидва були неабияк здивовані, коли за кілька тижнів перед відплиттям побачили імена один одного в офіційному списку особового складу. Пеґлар, який не бачився з Брідженсом більше року, приїхав з казарм у Вулвічі до помешкання стюарда в північному Лондоні, щоб запитати, чи не відмовиться він від участі експедиції. Брідженс, своєю чергою, наполягав на тому, що саме він має викреслити своє ім’я зі списку. Врешті-решт, вони дійшли згоди, що ніхто з них не має втрачати можливості долучитися до такої пригоди — напевно, останньої для Брідженса з причини його солідного віку (скарбник «Еребуса», Чарльз Гамільтон Осмер, був давнім другом Брідженса і узгодив питання про його включення до складу команди із сером Джоном та офіцерами, і навіть пішов на те, щоб приховати справжній вік офіцерського стюарда, записавши його як «26» у суднових ролях). Ні Пеґлар, ні Брідженс не казали цього вголос, але обидва знали, що давня обітниця старшого з них ніколи не задовольняти своїх сексуальних бажань у морі дотримуватиметься ними обома. Ця частина їхньої історії, також знали обидва, закінчилася.

Склалося так, що під час плавання Пеґлар майже не бачився зі своїм давнім другом, і за три з половиною роки їм нечасто випадала хвилинка наодинці.

Звісно, було все ще темно, коли Пеґлар прибув на «Еребус» десь близько одинадцятої цього суботнього ранку, за два дні до кінця січня, але на півдні, вперше за більш ніж вісімдесят днів, уже можна було побачити досвітню заграву. Слабке сяйво не розвіяло кусючого шістдесятип’ятиградусного морозу, тож він не зволікав, коли побачив попереду ліхтарі корабля.

Вигляд складених на кризі щогл «Еребуса» засмутив би будь-якого марсового, але Гаррі Пеґлара він вражав більше, ніж інших, бо це саме він разом зі своїм колегою, фор-марсовим старшиною з «Еребуса» Робертом Сінклером, наглядав за демонтажем та укладанням на зберігання стеньг обох кораблів перед нескінченною зимою. Це було потворне видовище в будь-якому випадку, і те, що «Еребус» химерно занурився кормою і задрав догори носа під натиском криги, не робило його привабливішим.

Реґлара гукнули вахтові, запросили на борт, і він відніс послання від капітана Крозьє до капітана Фітцджеймса, який сидів і курив люльку в офіцерській їдальні, бо велика кают-компанія досі використовувалася як тимчасовий лазарет.

Капітани почали використовувати мідні циліндри, щоб пересилати в них письмові повідомлення, якими вони обмінювалися, — посильні ненавиділи це нововведення, бо холодний метал обпікав пальці навіть через товсті рукавиці, — і Фітцджеймс наказав Пеґлару відкрити циліндр своїми руками в пальчатках, бо тубус був усе ще занадто холодним, щоб капітан міг до нього торкнутися. Фітцджеймс не відпустив його, тож Пеґлар стояв у дверях офіцерської їдальні, поки капітан читав записку від Крозьє.

— Відповіді не буде, містере Пеґлар, — сказав Фітцджеймс.

Марсовий старшина віддав честь і знову піднявся на верхню палубу. Близько десятка людей прийшли сюди, щоб подивитися на схід сонця, і ще більше вдягалися внизу в теплу одіж, щоб приєднатися до них. Пеґлар помітив, що в лазареті у кают-компанії на койках лежать десь з десяток матросів — приблизно стільки ж, як на «Терорі». На обох кораблях люди почали хворіти на цингу.

Пеґлар побачив знайому невисоку постать Джона Брідженса, який стояв на шканцях ліворуч на кормі. Він підійшов і поплескав його по плечу.

— А, з’ява Гаррі серед ночі, — сказав Брідженс, ще навіть не повернувшись.

— Нарешті вже не серед ночі, — відповів Пеґлар. — А як ти знав, що це я, Джоне?

Брідженс не замотав обличчя шарфом, і Пеґлар побачив його усмішку й водянисті блакитні очі.

— Чутки про гостей швидко поширюються на маленькому кораблі, затертому кригою. Тобі треба поспішати назад на «Терор»?

— Ні. Капітан Фітцджеймс не має відповіді.

— Чи не хотілось би тобі прогулятися?

— Залюбки, — сказав Пеґлар.

Вони спустилися по крижаній рампі з правого борту й пішли в напрямку айсберга та стикового гребеня на південному сході, з якого можна було безперешкодно милуватися горизонтом, що вже запалав. Уперше за кілька місяців «Еребус» підсвічувало щось інше, ніж полярне сяйво, ліхтарі чи смолоскипи.

Дорогою до торосів вони проминули зачовгану, вкриту сажею й підталу ділянку, де палало карнавальне вогнище. За наказом капітана Крозьє цю ділянку протягом тижня після нещастя ретельно прибрали, але дірки від стовпів, що слугували каркасом для наметів, залишились, як і шматки канату чи клапті парусини, які міцно вмерзли в лід. Прямокутник ебенової кімнати все ще був помітним, навіть після численних спроб видалити сажу і кількох снігопадів.

— Я читав того американського письменника, — сказав Брідженс.

— Якого американського письменника?

— Хлопця, через якого малий Дік Ейлмор отримав п’ятдесят канчуків за винахідливість у спорудженні декорацій для нашого трагічного карнавалу. Такий собі дивакуватий тип на ім’я По, якщо мені не зраджує пам’ять. Не так уже й гарно він пише, але в певному сенсі дуже по-американському. Однак мені так і не трапилося те оповідання, що призвело до покарання.

Пеґлар кивнув. Він перечепився об щось у снігу і нахилився подивитися, що то було.

Він дістав з-під снігу череп ведмедя, який висів над годинником сера Джона з чорного дерева, що спопелів у вогні пожежі. М’ясо, шкіра і хутро геть-чисто згоріли, кістка почорніла від вогню, очниці спорожніли, але зуби все ще залишалися жовтувато-білими.

— О, гадаю, містеру По це сподобалось би, — сказав Брідженс.

Пеґлар кинув череп назад у сніг. Прибиральники, мабуть, не помітили його серед уламків розкиданої криги. Вони з Брідженсом пройшли ще п’ятдесят ярдів до найвищого стикового гребеня в околі й видерлися на нього. Пеґлар кілька разів простягав руку, щоб допомогти старшому чоловікові.

Піднявшись на пласку плиту верхівки гребеня, Брідженс важко дихав. Навіть Пеґлар, зазвичай тренований, як давній олімпійський атлет, про яких він читав, засапався. Надто багато місяців без справжніх фізичних навантажень, подумав він.

Південний обрій жеврів слабким тьмяно-жовтим світлом, і більшість зірок в тій частині небосхилу поблякли.

— Досі не віриться, що воно повертається, — сказав Пеґлар. Брідженс кивнув.

Раптом край червоно-золотого диска невпевнено виткнувся з-над темного пасма, яке здавалося ланцюгом гір, а насправді було смугою низьких хмар далеко на півдні. Пеґлар почув на палубі «Еребуса» потрійне ура, яке прокричали чи не в сорок горлянок, і — оскільки в дуже холодному й дуже спокійному повітрі звуки чудово відлунювали — зміг також почути продубльоване, але тихше ура, що долинало від «Терору», ледь видного майже за милю на схід.

— Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста… — сказав Брідженс грецькою.

Пеґлар усміхнувся, потішений тим, що він пам’ятав цю фразу. Минуло немало років відтоді, як він читав «Іліаду» або будь-що інше грецькою. Він пам’ятав своє хвилювання від першої зустрічі з цією мовою, з Троєю та її героями, коли «Бігл» став на якір біля Санг-Яго, вулканічного острова у складі островів Зеленого Мису, майже сімнадцять років тому.

Наче читаючи його думки, Брідженс запитав:

— Ти пам’ятаєш містера Дарвіна?

— Того юного натураліста? — сказав Пеґлар. — Улюбленого співрозмовника капітана Фітцроя? Звісно пам’ятаю. Чоловік, з яким провів п’ять років на малесенькому барку, в будь-якому разі залишає про себе враження, навіть якщо він був джентльменом, а ти ні.

— І яке твоє враження про нього, Гаррі?

Блідо-блакитні очі Брідженса сльозилися більше звичайного — чи то від хвилювання, що знову бачить сонце, чи то від незвичного світла, хай би яким слабким воно було.

Червоний диск, навіть повністю ще не виринувши з темних хмар, знову почав у них занурюватися.

— Про містера Дарвіна? — Пеґлар також мружився — більше для того, щоб краще пригадати худого юного натураліста, ніж через дивовижне сонячне сяйво.

— Він здався мені приємним і ввічливим, як і належить бути джентльменові. І сповненим ентузіазму. Звісно, він додавав матросам клопоту, змушуючи їх тягати та запаковувати в контейнери тих бісових мертвих тварин — на одній зі стоянок він, мені здалося, збирався забити трюм самими щедриками, — але й сам не уникав бруднити власні руки. Пам’ятаєш той випадок, коли він приєднався до гребців, щоб допомогти відбуксирувати старенького «Бігла» вгору по річці? А якось він порятував шлюпку від припливної хвилі. А одного разу, коли поряд з нашим бортом пливли кити — неподалік від узбережжям Чилі, пригадую, — я був вражений тим, як він хвацько здерся аж на салінг, щоб краще їх роздивитися. Я допоміг йому спуститися, але тільки після того, як він упродовж години роздивлявся китів через оптичну трубу, стоячи на салінгу, коли фалди його сурдута розвівалися на вітрі.

Брідженс усміхнувся.

— Я майже ревнував, коли він дав почитати тобі ту книжку. Що то був за автор? Лаєлл?

— «Засади геології», — відповів Пеґлар. — Насправді я там мало що второпав. Чи, радше, я зрозумів якраз достатньо, щоб зрозуміти, наскільки вона небезпечна.