Дэн Симмонс – Терор (страница 81)
І Крозьє стоїть голий навколішки, закинув голову, заплющив очі й висунув язика для таїнства святого причастя.
Священик, що нависав над ним і з якого стікала вода, не мав у руці облатки. В нього взагалі не було рук. Мокрий привид перегнувся через перила вівтаря, низько схилився над ним і роззявив свою власну нелюдську пащеку, наче це Крозьє став хлібом жертовним.
— Господи кусе, Боже всемогутній!
— Він повернувся до нас, — сказав доктор Гудсер містерові Джопсону.
Крозьє застогнав.
— Сер, — звернувся лікар до Крозьє, — ви можете сісти? Можете розплющити очі й сісти? От і добре, капітане.
— Який зараз день? — прохрипів Крозьє. Тьмяне світло, що проникало з відчинених дверей, і ще тьмяніше світло олійної лампи з прикрученим ґнотом було для його чутливих очей, як болючий сонячний вибух.
— Сьогодні вівторок, одинадцятий день січня, капітане, — сказав стюард. А за мить додав: — Рік від Різдва Христового тисяча вісімсот сорок восьмий.
— Ви дуже хворіли увесь тиждень, — сказав лікар. — Кілька разів протягом останніх днів мені здавалося, що ми вас втратили.
Гудсер дав йому попити.
— Я марив, — прийшов до тями Крозьє, сьорбнувши крижаної води. Він відчув власний сморід, яким просочилася промерзла постільна білизна.
— Останні кілька годин ви стогнали дуже голосно, — сказав Гудсер. — Ви пам’ятаєте бодай щось зі свого малярійного марення?
Крозьє пам’ятав тільки відчуття польоту й невагомості у своїх снах, а водночас і відчуття важкості видінь, які щезли, як клапті туману, пошматовані сильним вітром.
— Ні, — сказав він. — Містере Джопсон, будьте ласкаві принести мені гарячої води для вмивання. Ви зможете допомогти мені поголитися? Докторе Гудсер…
— Так, капітане?
— Чи не могли б ви сходити на ніс і переказати містерові Дігглу, що його капітан цього ранку хоче отримати дуже ситний сніданок?
— Зараз шоста склянка вечора, капітане, — сказав лікар.
— Менше з тим, я хочу дуже ситно поснідати. Галети. Картоплю, якщо залишилася. Каву. Якусь свинину — бекон, якщо в нього є.
— Єсть, сер.
— І ще, докторе Гудсер, — сказав він лікареві, який уже був рушив до виходу. — Чи не були б ви також такі ласкаві попросити лейтенанта Літтла прийти до мене з рапортом про події, які трапилися за тиждень, коли я нездужав, а також передати йому, щоб приніс мою… річ.
28 ПЕҐЛАР
Гаррі Пеґлар спланував усе таким чином, щоб мати змогу вирушити з повідомленням на «Еребус» в день, коли повернулося сонце. Він хотів відсвяткувати цю подію — якщо взагалі цими днями можна було щось відзначати — з кимось, кого раніше кохав. Старший унтер-офіцер Гаррі Пеґлар був фор-марсовим старшиною на «Терорі», виборним начальником старанно дібраних щоглових матросів, які працювали на найвищому рангоуті, з марселями та брамселями в сяянні дня й темряві ночі, за найвищих хвиль і найгіршої негоди, яку небо може наслати на дерев’яний корабель. Це була посада, яка вимагала сили, досвіду, лідерства і, що найважливіше, відваги, і Гаррі Пеґлара поважали за всі ці риси. Зараз, у віці майже сорока одного року, він виявляв їх сотні разів не тільки перед командою корабля Її Величності «Терор», але й на десятку інших кораблів, де він служив упродовж своєї довгої кар’єри.
Хоч як це дивно, але Гаррі Пеґлар залишався неграмотним до двадцяти п’яти років, коли все ще був гардемарином. Зараз читання стало для нього таємною пристрастю, і він уже проковтнув більше половини з тих тисячі томів, які стояли на полицях у кают-компанії «Терору». На письменну людину його перетворив простий офіцерський стюард на дослідницькому барку «Бігл», і цей самий стюард примусив Гаррі Пеґлара задуматися над питанням, що означає бути справжнім чоловіком.
Тим стюардом був Джон Брідженс. Він виявився найстарішим членом експедиції, набагато старішим за інших. Коли вони відпливли з Англії, жартуни на обох напівбаках, на «Еребусі» та «Терорі», жартували, що Джон Бріджес, скромний офіцерський стюард, був того самого віку, що й старий сер Джон Франклін, але у двадцять разів мудріший. Гаррі Пеґлар, чуючи такі жарти, знав, що так воно насправді й було.
Літній людині рангом нижче капітана чи адмірала рідко дозволялося брати участь в експедиціях Служби географічних досліджень, тож обидва екіпажі досхочу повтішалися, коли дізналися, що вік Джона Брідженса в офіційній судновій ролі був записаний задом наперед — чи то випадково, чи то скарбник мав почуття гумору — і вказаний як «26». Сивочолий Брідженс вислухав багато жартів з приводу його юності та недосвідченості й гаданого сексуального завзяття. Спокійний стюард лише посміхався і нічого на те не відповідав.
Саме Гаррі Пеґлар познайомився зі стюардом Брідженсом, який на ту пору був дещо молодшим, на кораблі «Бігл» під час їхньої п’ятирічної навколосвітньої науково-дослідницької експедиції під командуванням капітана Фітцроя, яка тривала з грудня 1831 року по жовтень 1836 року. Пеґлар перейшов слідом за офіцером, під чиїм командуванням служив на кораблі Її Величності «Принц Регент», лейтенантом на ім’я Джон Лорт Стокс, з першокласного 120-гарматного лінійного корабля на нижчий за рангом «Бігл». «Бігл» був всього лише кораблем типу «Черокі» — 10-гарматним бригом, переоснащеним на дослідницький барк, який навряд чи був тим типом корабля, який амбітний марсовий на кшталт молодого Пеґлара обрав би з власної волі, але вже тоді Гаррі цікавився науковими пошуками та дослідженнями, і подорож на маленькому «Біглі» під командуванням Фітцроя стала для нього чудовою школою у багатьох сенсах.
Стюард Брідженс був тоді на вісім років старшим, ніж Пеґлар зараз — йому було добряче за сорок, — але він уже зажив слави найрозсудливішого й найбільш начитаного унтер-офіцера на флоті. Про нього також подейкували, що він був содомітом, але в той час цей факт мало обходив двадцятип’ятилітнього Пеґлара. На Королівському флоті було два типи содомітів: ті, хто шукав задоволення тільки на березі й ніколи не займався цим у морі, і ті, хто не відмовлявся від своїх звичок під час плавання, часто розбещуючи молодих хлопців, які служили майже на всіх кораблях військово-морського флоту. Брідженс, як знав кожен на «Біглі» та на всьому флоті, був з перших — чоловік, який любив чоловіків, зійшовши на берег, але ніколи цим не похвалявся і не виявляв своїх уподобань на облавку корабля. І, на відміну від помічника купора з того корабля, на якому Пеґлар перебував зараз, Брідженс не був педерастом. Більшість з його товаришів трималося думки, що юнга в морі поряд з офіцерським стюардом Джоном Брідженсом був у більшій безпеці, ніж у своєму селі поряд з вікарієм. Крім того, Гаррі Пеґлар жив з Розою Мюррей, коли вирушав у плавання 1831 року. Попри те, що вони не узаконили своїх стосунків — вона була католичкою і не хотіла виходити за Гаррі, поки він не навернеться в католицтво, чого він не міг примусити себе зробити, — вони були щасливим подружжям, коли Пеґлар повертався на берег, хоча Розина неписьменність і брак допитливості віддзеркалювало життя молодого Пеґлара, а не того чоловіка, яким він згодом став. Може, вони б і одружилися, якби Роза могла мати дітей, але вона не могла — обставина, яку вона називала «карою Божою». Роза померла, поки Пеґлар був у морі під час довгого рейсу на «Біглі». Він по-своєму її кохав.
Але він також любив Джона Брідженса.
Ще до закінчення п’ятирічної дослідницької місії корабля «Бігл» Брідженс — спочатку примірявши на себе роль наставника з неохотою, але врешті-решт вражений палкою наполегливістю юного марсового гардемарина — навчив Гаррі читати й писати не тільки англійською, але також грецькою, латиною й німецькою. Він познайомив його з основами філософії, історії та природознавства. Більше того, Брідженс навчив кмітливого молодого чоловіка думати.
Через два роки після цього рейсу Пеґлар розшукав старшого чоловіка в Лондоні — 1838 року берегове життя Брідженса, як і більшості службовців флоту, затяглося — і попросив продовжити науку. На той час Пеґлар був уже фор-марсовим старшиною на кораблі Її Величності «Вандерер».
Під час цих місяців «сидіння на березі» й подальшого навчання близька дружба двох чоловіків переросла у щось таке, що більше нагадувало стосунки коханців. Відкриття, що він здатен витворяти такі речі, вразило Пеґлара — спочатку він перелякався, але потім був змушений переглянути всі аспекти свого життя, його сенсу, моралі та віри. Те, що йому відкрилося, збентежило молодого чоловіка, але, на його подив, не змінило уявлення про те, хто такий Гаррі Пеґлар. І ще більше вразила його та обставина, що це саме він, а не старший чоловік, спровокував фізичну близькість.
Інтимний аспект їхньої дружби зберігався тільки кілька місяців і закінчився за взаємною згодою, зокрема і через тривалу відсутність Пеґлара, який ходив у плавання на «Вандерері» аж до 1844 року. Але їхня дружба не постраждала. Пеґлар почав писати довгі філософські листи колишньому стюардові, виводячи всі слова задом наперед — остання літера останнього слова в кожному реченні тепер була першою і великою. Переважно через те, що почерк колишнього неписьменного старшини був таким жахливим, в одному з листів у відповідь Бріггенс зауважив: «Гаррі, твоя дитяча забавка писати задом наперед, як Леонардо, робить прочитання майже неможливим». Зараз Пеґлар вів записи у своєму журналі такою само подобою шифру.