Дэн Симмонс – Терор (страница 80)
Крозьє знову бачить чоловіка. Бородатий парубок уже без парки, лежить голий у ліжку готелю «Юніон» у Нью-Йорку з дуже молодою голою жінкою. Ніч дуже спекотна, тож вони відкинули ковдри. Й жодних слідів їздових собак.
— Хай би якими були мої вади, — казав чоловік тихим голосом, бо вікно й фрамуга були відчинені в нью-йоркську ніч, — я принаймні кохаю тебе. Навіть якби ти була імператрицею, люба Меггі, а не нікому не відомим дівчиськом, що займається непевними сумнівними справами, все було б так само.
Крозьє зрозумів, що молода гола жінка — Меггі Фокс. Тільки на кілька років старша. Вона все ще приваблива своєю американською манірністю.
Мері говорила голосом, набагато лункішим і глибшим, ніж той підлітковий владний голос, який Крозьє чув раніше.
— Докторе Кейн, ви знаєте, що я кохаю вас.
Чоловік похитав головою. Від узяв зі столика біля ліжка люльку і вивільнив свою ліву руку з-під голови дівчини, щоб набити люльку тютюном і підкурити.
— Меггі, люба, я чую ці слова, які промовляє твій маленький брехливий ротик, відчуваючи твоє волосся, що спадає мені на груди, і хотів би повірити їм. Але ти не можеш скочити вище своєї голови, золотце. Ти маєш багато рис, які піднімають тебе над твоїм ремеством, Меггі… ти вишукана й приваблива і, при належному вихованні, була б невинною й природною. Але ви не гідні моєї постійної прихильності, міс Фокс.
— Не гідна… — повторила Меггі. Крозьє зараз не бачив її чудових очей, які вражали не менше, ніж її пишні груди, але вони мали б наповнитися слізьми.
— Нам судилося різне, дитинко, — сказав доктор Кейн. — Пам’ятай, що у мене також є власні сумні обставини, які мене переслідують, як тебе переслідують менші сестри й матір. Я так само відданий своєму покликанню, як ти, бідолашна дитино, віддана своєму, якщо такі театральні спіритичні нісенітниці можна назвати покликанням. Просто пам’ятай, що доктор Кейн, дослідник арктичних морів, кохав Меггі Фокс, майстриню спіритичного стукоту.
Крозьє прокинувся в темряві. Він не розумів, де і в якому часі він перебував. Його каюта поринула в темряву. Корабель, здається, теж. Шпангоути стогнуть — чи це відлуння його власних стогонів упродовж останніх годин і днів? Дуже холодно. Тепла ковдра, якою його, здається, вкрили Джопсон з Гудсером, зараз уже волога та промерзла, як решта постелі. Лід стогне за бортами корабля. Корабель відповідає стогонами стисненого дуба й холодного напруженого заліза.
Крозьє хотів підвестися, але виявилося, що він надто ослаблений і голодний, щоб поворухнутися. Він може хіба що ледь ворушити руками. Біль та марення накотилися на нього і понесли, як на гребені хвилі.
Обличчя людей, яких він знав, або був знайомий з ними, або бачив у Службі географічних досліджень.
Ось Роберт МакКлур, один з найбільш підступних та амбітних людей, яких будь-коли знав Крозьє, — ще один ірландець, сповнений рішучості досягти успіху в англійському суспільстві. МакКлур був на палубі корабля, застряглого серед криги. Довкола здіймалися крижані кручі й прямовисні кам’яні скелі заввишки шість чи сім сотень футів. Крозьє ніколи не бачив нічого подібного.
Ось старий Джон Росс на кормовій палубі маленького, схожого на яхту, корабля, що прямував на схід. Повертався додому.
Ось Джеймс Кларк Росс, зараз старший, товщий і похмуріший, ніж Крозьє будь-коли його бачив. Вранішнє сонце вигравало на зледенілих шкотах клівера, коли його корабель вийшов з крижаних полів у відкрите море. Він прямував додому.
Ось Френсіс Леопольд МакКлінток — людина, бозна-звідки знає Крозьє, яка спочатку брала участь у пошуках Франкліна під командою Джеймса Росса, а потім вдалася до самостійних пошуків на своєму власному судні через кілька років. Коли? Через скільки років? У наскільки далекому майбутньому? В уяві Крозьє видива змінювали одне одного, наче картинки чарівного ліхтаря, але не давали відповідей на його запитання.
Ось МакКлінток іде із санним загоном, рухаючись набагато швидше, ніж свого часу пересувалися загони лейтенанта Гора чи сера Джона.
Ось МакКлінток стоїть біля каїрна і читає записку, видобуту з мідного циліндра. Чи не та це записка, яку Гор залишив на Землі Короля Вільяма сім місяців тому? Крозьє не міг сказати напевно. Замерзла рінь та сірі небеса за спиною МакКлінтока виглядали так само.
Раптом знову МакКлінток, один на крижаній ріні. Санний загін, який відстав на кілька сотень ярдів, ледь видимий у завірюсі. Він бачить перед собою жахливе видовище — велику шлюпку, міцно прив’язану до величезних саней з дуба і заліза.
Сани виглядали так, ніби їх побудував тесля Крозьє, містер Хані, причому на віки. Конструкція саней масивна — вони важать щонайменше 650 фунтів. На них лежить шлюпка вагою ще 800 фунтів.
Крозьє впізнав шлюпку. Це один з напівбаркасів «Терору» завдовжки двадцять вісім футів. Він бачить, що напівбаркас переобладнаний для річкового плавання. Вітрила згорнуті, зашнуровані та закуті крижаною бронею.
Здершись на скелю й зазирнувши у відкриту шлюпку, наче через плече МакКлінтока, Крозьє побачив два скелети. Два черепи, здавалося, вишкірялися до МакКлінтока й Крозьє. Від одного скелета залишилась лише купка очевидно обгризених і сильно потрощених кісток, недбало звалених на носі. Й ті кістки були занесені снігом.
Другий скелет залишився непошкодженим і все ще був вбраним у дрантя, схоже на офіцерську шинель з шарами іншого теплого одягу. На черепі трималися залишки плетеної шапки. Цей труп сидів на кормі, а його кістляві руки тягнулися до двох двоствольних рушниць, приставлених до планшира. Біля взутих у черевики ніг лежить купа вовняних ковдр і парусини, також частково занесена снігом полотняна сумка, наповнена пороховими набоями. На дні шлюпки, між черевиками мерця, як піратські скарби, які слід перерахувати і втішатися ними, лежали п’ять золотих годинників і щось схоже на тридцять або сорок окремо загорнутих шматків шоколаду. Неподалік лежати недбало кинуті двадцять шість срібних столових приборів; Крозьє бачить, знаючи, що МакКлінток теж бачить, особисті герби сера Джона Франкліна, капітана Фітцджеймса, шести інших офіцерів, і його — Крозьє — на різноманітних ножах, ложках і виделках. Він бачить прикрашені таким само гравіюванням тарелі й дві срібні таці, що стриміли зі снігу та криги.
Усі двадцять п’ять футів днища шлюпки поміж двома скелетами були завалені різноманітними предметами, що витикалися з кількадюймового шару наметеного снігу: два сувої листового металу, брезентовий чохол для шлюпки, вісім пар черевиків, дві пилки, чотири напилки, купа цвяхів, два шлюпкові ножі поряд з сумкою порохових набоїв біля скелета на кормі.
Крозьє також бачив весла, згорнуті вітрила й мотки шпагату біля вдягнутого скелета. Ближче до купки обгризених кісток на носі були звалені рушники, бруски мила, кілька гребінців і зубна щітка, пара пантофлів ручної роботи всього за кілька дюймів від розкиданих кісток стопи, а також шість книжок — п’ять Біблій і «Вікарій з Вейкфілда», яка зараз стоїть на полиці в кают-компанії «Терору».
Крозьє хотів заплющити очі, але не міг. Він хотів, щоб це видіння — всі ці видіння — пощезли, але не мав над ними влади.
Зненацька невиразно знайоме обличчя Френсіса Леопольда МакКлінтока, здавалося, розтеклося, а потім трансформувалося в лице молодшого чоловіка, якого Френсіс Крозьє не знав. Усе інше залишилося тим самим. Молодший моряк — якийсь лейтенант Вільям Гобсон, як уже знав Крозьє, так і не збагнувши, як він про це довідався, — стояв на тому ж місці, що й МакКлінток, і зазирав у відкриту шлюпку з таким само виразом хворобливої недовірливості, який Крозьє бачив на обличчі МакКлінтока на мить раніше.
Відкрита шлюпка й скелети зникли, й тепер Крозьє вже лежав у крижаній печері поряд з голою Софією Крекрофт.
Ні, це не Софія. Крозьє змигнув, відчуваючи, як ясновидіння Мемо Мойри пропалює наскрізь його хворий мозок, мов напад пропасниці, і одразу побачив, що поруч з ним гола леді Сайленс. Вони загорнуті в хутра і лежать на чомусь на кшталт снігового чи крижаного прискалка, освітлені миготливим полум’ям олійної лампи. Вигнуту стелю зроблено з блоків криги. Пипки на грудях Сайленс коричневі, а її волосся довге й дуже чорне. Вона зіперлася на лікоть і дивиться на Крозьє з якоюсь ревністю.
— Ти бачиш мої сни? — запитує вона, не рухаючи губами і не розтуляючи рота. І говорить вона не англійською. — А я бачу твої?
Крозьє
А потім прийшов найжахливіший з усіх кошмарів.
Цей незнайомець, цей покруч МакКлінтока і когось на ім’я Гобсон, тепер дивився не на відкриту шлюпку з двома скелетами, але спостерігав за юним Френсісом Роудоном Мойрою Крозьє, коли він таємно прийшов на католицьку месу зі своєю бабцею відьмою Мемо Мойрою.
Однією з найбільших таємниць в житті Крозьє був цей вчинок — він не тільки пішов на заборонену службу з Мемо Мойрою, але й взяв участь в обряді католицького причастя, у найбільш висміюваній і забороненій святій євхаристії.
Але постать МакКлінтока-Гобсона стояла там, як вівтарний служка, коли тремтливий Крозьє — знову дитина, а не пошрамований чоловік у свої п’ятдесят — підходив до олтарних перил, ставав навколішки, закидав назад голову, відкривав рота й висолоплював язика за забороненою облаткою — тілом Христовим, що було чистісіньким транссубстанційованим канібалізмом для його родини та всіх інших дорослих мешканців села. Але дещо було дивним. Сивий священик височів над ним, а з його білої ряси стікала вода на підлогу, перила вівтаря і на самого Крозьє. І цей священик був завеликий навіть з погляду дитини — величезний, мокрий, м’язистий, вайлуватий, він відкидав тінь на причасника, що стояв навколішках. Він не був людиною.