Дэн Симмонс – Терор (страница 79)

Вони ніколи навіть не розглядали можливість того, що Франклін міг піти тим шляхом… що він міг виконати наказ. Їхні зусилля — звідтоді й на всі наступні роки, відколи Крозьє бачив їх, вмерзлими в кригу протоки Ланкастер Зунд, — будуть спрямовані на пошуки в північному напрямку. Згідно з додатковими інструкціями сер Джон, якщо він не зможе продовжувати рухатися на південь, щоб пройти Північно-Західним проходом, має повернути на північ, пробитися через гіпотетичні забереги і вийти у ще гіпотетичніше Відкрите Полярне море.

Крозьє своїм зболеним серцем знав, що капітани і екіпажі цих восьми рятувальних кораблів усі дійшли висновку, що Франклін пішов на північ, — хоча насправді він поплив у геть протилежному напрямку.

Він прокинувся посеред ночі. Його розбудив власний стогін. У каюті було світло — горів ліхтар, але його очі не могли терпіти світла, тож він намагався зрозуміти, що відбувається, за самими лише болісно-пекучими доторками до тіла і звуками, що терзали слух. Двоє чоловіків — його стюард, Джопсон, і корабельний лікар, Гудсер, — шматують на ньому брудну, просякнуту потом нічну сорочку, обмивають його у чудотворно теплій воді і обережно одягають на нього чисту сорочку й шкарпетки. Один із них намагається погодувати його супом з ложки. Крозьє блює рідкою вівсянкою, але вміст його повного по вінця відра для блювотиння замерз на камінь, і він неясно усвідомлює, що ті двоє драять підлогу. Вони примушують його випити трохи води, і він знесилено падає на холодні простирадла. Хтось вкриває його теплою ковдрою — теплою, сухою, незамерзлою ковдрою, — і йому хочеться заплакати від вдячності. Ще йому хочеться заговорити, але він знову провалюється у вир своїх видінь і не може дібрати чи вимовити жодного слова, перш ніж знову забуває їх усі.

Він бачить чорнявого хлопчика із зеленуватою шкірою, скрученого у ковтюшок під цегляною стіною кольору сечі. Крозьє знав, що цей хлопчик — епілептик з притулку, з якоїсь психіатричної клініки чи божевільні. В хлопця не рухалося нічого, крім його темних очей, які постійно сіпалися, як у рептилії. Та це ж я.

І щойно Крозьє подумав так, як одразу зрозумів, що це не його страх. Це жахіття якоюсь іншого чоловіка. Він на мить проник у чужий розум.

Йому привиділася Софія Крекрофт. Крозьє застогнав, закусивши ремінця. Він бачив її оголеною, вона палко притискалася до нього у ставку Качкодзьоба. Він бачив її холодною та відстороненою на кам’яній лавці в резиденції губернатора. Він бачив її, як вона стояла й махала рукою — не йому — у своїй синій шовковій сукні на причалі Ґрінхайта того травневого дня, коли «Еребус» і «Терор» вирушали у плавання. Зараз він бачив її такою, якою ніколи не бачив раніше — майбутню Софію Крекрофт, яка прийшла у його сьогодення, — гордою, зажуреною, в глибині душі задоволеною можливістю бути вбитою горем, оновленою та заново народженою вірною помічницею, компаньйонкою та стенографісткою своєї тітки леді Джейн Франклін. Вона скрізь супроводжувала леді Джейн — дві невгамовні жінки, як називала їх преса. Софія, майже так само, як її тітка, завжди дуже рішуча, сповнена надії, палка та жіночна, ба навіть ексцентрична, ладна іти на компроміс з усім світом, якщо це порятує сера Джона Франкліна. Вона ніколи не згадає імені Френсіса Крозьє, навіть подумки. Це, одразу зрозумів він, найкраща роль саме для Софії: безстрашної, владної, впевненої у тому, що у неї є право вимагати, здатної десятиліттями кокетувати, маючи бездоганне виправдання своєму небажанню приймати шлюбні пропозиції чи відгукуватися на освідчення в коханні. Вона ніколи не вийде заміж. Вона мандруватиме світом разом з леді Джейн, ніколи публічно не полишаючи надії на те, що зниклого сера Джона знайдуть, але — навіть після того, як справжня надія помре, — все ще втішаючись увагою, симпатіями, владою і становищем, які надавало їй це відкладене вдівство.

Крозьє намагався проблюватися, але його шлунок був порожнім уже кілька годин або й днів. Він тільки скрутився під ковдрою калачиком, страждаючи від судом.

Він опинився у темній вітальні невеликого затишного будинку на американській фермі в Гіддесдейлі, штат Нью-Йорк, десь за двадцять миль на захід від Рочестера. Крозьє ніколи не чув ні про Гіддесдейл, ні про Рочестер, що в штаті Нью-Йорк. Він знав, що це відбувається навесні 1848 року, можливо, всього за кілька тижнів від його сьогодення. Крізь щілину між запнутими важкими портьєрами видно спалахи блискавок за вікном. Грім стрясає будинок.

— Мамо, ходи сюди! — кричить одна з двох дівчаток, що сидять за столом. — Я переконана, що тобі це здасться цікавим.

— Мені це здасться жахливим, — відповідає мати, неохайна жінка середніх ліг з глибокою вертикальною зморшкою, що ділить навпіл її лоб від туго стягнутого у вузол сивуватого волосся до густих насуплених брів. — Сама не збагну, чому я піддалася на ваші вмовляння.

Крозьє міг тільки дивуватися з цілковитої потворності американської сільської говірки. Більшість американців, яких він знав, були матросами американських військових кораблів або китобоями.

— Швидше, мамо!

Дівчина, що звертається до своєї матері таким владним тоном, — це 15-річна Маргарет Фокс. Вона скромно вдягнена, приваблива своєю манірною, дещо дурнуватою посмішкою і не особливо кмітлива, як майже всі з тих небагатьох американок, з якими Крозьє знайомили в товаристві. Інша дівчинка за столом — одинадцятирічна сестра Маргарет Кетрін. Молодша дівчинка, бліде обличчя якої ледь видно в мерехтливому світлі свічки, більше схожа на свою матір — від темних брів, до надто тугого вузла волосся й до ледь помітної морщинки на лобі.

У щілині між запорошеними портьєрами видно спалахи блискавок.

Мати й двоє дівчаток узялися за руки довкола круглого дубового столу. Крозьє помітив, що мереживна серветка на столі пожовкла від старості. Всі троє заплющили очі. Від удару грому заколихалося полум’я єдиної свічки.

— Чи є тут хтось? — запитує п’ятнадцятирічна Маргарет.

Гуркітливий гучний стук. Не удар грому, але різкий звук, наче хтось вдарив по дереву молотком-киянкою. Руки всіх на виду.

— О Боже! — вигукнула мати, вочевидь готова затулити руками рота від страху. Дві доньки міцно тримають її, не даючи розірвати кола. Стіл скрипить від їхньої шарпанини.

— Ти наш провідник сьогодні? — запитує Маргарет.

Гучний СТУК.

— Ти прийшов, щоб заподіяти нам якусь шкоду? — запитує Кейті.

Два СТУКИ, гучніші за попередні.

— Бачиш, мамо? — шепоче Меггі. Знову заплющивши очі, вона каже театральним шепотом: — Провіднику, чи ти не той самий добрий містере Сплітфут, який спілкувався з нами вчора вночі?

СТУК.

— Спасибі тобі, що минулого вечора ти переконав нас, що ти насправді містер Сплітфут, — продовжувала Меггі, промовляючи так, ніби впала у транс. — Спасибі тобі, що розповів матері подробиці про її дітей, назвав вік кожного з нас і згадав про шосту дитину, яка померла. Ти відповідатимеш сьогодні на наші запитання?

СТУК.

— Де експедиція Франкліна? — спитала мала Кейті.

— СТУК СТУК СТУК стук стук стук стук СТУК СТУК стук СТУК СТУК…

Стук зривав з півхвилини.

— Це і є той спіритичний телеграф, про який ти казала? — прошепотіла мати.

Меггі шикнула на неї. Удари увірвалися. Крозьє бачив, ніби проникаючи поглядом крізь дерев’яну стільницю й вовняну тканину спідниць, що в обох дівчаток напрочуд рухливі суглоби, і вони під столом по черзі клацають пальцями ніг. Це був дивовижно гучний звук як для таких маленьких пальчиків.

— Містер Сплітфут каже, що сер Джон Франклін, якого, як пишуть у газетах, всі шукають, почувається добре, так само як і його люди, але всі вони дуже налякані, залишаються на своїх кораблях, вмерзлих у кригу біля острова, розташованого за п’ять днів ходу на південь від того місця, де вони зупинялися на зимівлю першого року своєї подорожі, — речитативом виголошувала Меггі.

— Там, де вони зараз, дуже темно, — додала Кейті.

І знову почався стук.

— Сер Джон просить свою дружину, Джейн, не турбуватися про нього, — переклала Меггі. — Він каже, що скоро вони зустрінуться — на тому світі, якщо не на цьому.

— О Боже! — знову вигукнула місіс Фокс. — Ми повинні покликати Мері Редфілд та містера Редфілда, і Лі, звісно, і містера та місіс Дюслер, і місіс Гайд, і містера та місіс Джевелл…

— Шшшш! — зашипіла Кейті.

СТУК СТУК СТУК стук стук стук стук СТУК

— Провідник не хоче, щоб ти розмовляла, коли він веде нас, — прошепотіла Кейті.

Крозьє застогнав і закусив свій шкіряний ремінець. Корчі, які розпочалися в його шлунку, тепер проймали все тіло. Щойно він трясся від холоду, а наступної миті вже скидав із себе ковдри.

Він бачив чоловіка, одягненого ескімосом — хутряна парка, високі хутряні унти, хутряний каптур, як у леді Сайленс. Але цей чоловік стояв на театральному помості перед вогнями рампи. Було дуже жарко. За спиною чоловіка на заднику були намальовані крига, айсберги й зимове небо. Сцену встилав фальшивий білий сніг. На ньому лежали, висолопивши язики, чотири перегріті собаки тієї породи, яку використовують ґренландські ескімоси.

Бородатий чоловік у важкій парці промовляв з поцяткованого білим помосту:

— Сьогодні я звертаюся до вашої людяності, не до ваших гаманців. — Його американський акцент дратував слух Крозьє так само неприємно, як і акцент тих дівчаток-підлітків. — І я їздив до Англії, щоб поговорити з леді Франклін особисто. Вона побажала успіху нашій наступній експедиції — можливій, звісно, тільки якщо ми зберемо необхідну суму грошей тут, у Філадельфії, в Нью-Йорку та Бостоні для спорядження експедиції, — і сказала, що матиме за честь, якщо сини Сполучених Штатів повернуть додому її чоловіка. Тож сьогодні я прошу вас про великодушність, але тільки заради людяності. Я прошу про це іменем леді Франклін, і в ім’я її втраченого чоловіка, в надії принести славу Сполученим Штатам Америки…