Дэн Симмонс – Терор (страница 78)

Крозьє, відволікаючись від своїх візій, намагався сісти на койці й посміхнутися. Його трясло від холоду, як брамсель під час шторму. Він блював у майже повне відро. Він падав назад на свою просякнуту потом подушку, що відгонила жовчю, і заплющував очі, щоб знову осідлати хвилі своїх видінь.

Кого ж вони пошлють рятувати «Еребус» і «Терор»? Кого вони вже послали?

Крозьє знав, що сер Джон Росс закусить вудила, аби тільки очолити будь-яку рятувальну експедицію, але він також бачив те, як леді Джейн Франклін проігнорує старого, якого вважала вульгарним, і обере його небожа, Джеймса Кларка Росса, разом з яким Крозьє досліджував моря довкола Антарктики. Молодший Росс пообіцяв своїй юній нареченій, що більше ніколи не вирушить у жодну морську дослідницьку експедицію, але Крозьє знав, що він не зможе відмовити у такому проханні леді Франклін. Росс вирішить відправитися з двома кораблями. Крозьє бачив їхнє відплиття влітку 1848 року. Крозьє бачив два кораблі, що йдуть на північ від Баффінової Землі, на захід через Ланкастер Зунд, де «Терор» та «Еребус» під командуванням сера Джона пройшли три роки тому, — він майже розрізняє навіть назви на носах кораблів Росса, — але за бухтою Принца-Регента, а може, за островом Девон сер Джеймс наштовхнеться на той самий немилосердний паковий лід, який зараз тримає в полоні кораблі Крозьє. Наступного літа протоки і фіорди, якими льодові лоцмани Рейд та Бланкі провели їх на південь, розтануть не повністю. Сер Джеймс Кларк Росс так і не підійде до «Терору» й «Еребуса» ближче ніж на гри сотні миль. Крозьє бачив його повернення до Англії ранньої морозної осені 1848 року.

Він плакав, стогнав і нестямно гриз шматок свого шкіряного паска. Його кістки замерзали. Його плоть горіла. Мурашки бігали під шкірою по всьому тілу.

Він бачив, що цього 1848 року Божого на їхні пошуки вирушать також інші кораблі, інші рятувальні експедиції — деякі, найімовірніше, одночасно з експедицією Росса або й раніше. Командування Королівського флоту було важке на підйом — така собі морська інертність, — але Крозьє знав, що одного разу зрушивши з місця, флот зазвичай робить навіть більше можливого в усьому, до чого береться. Бурхлива діяльність після нескінченних відмовок — стандартна схема дій на флоті, відома Френсісу Крозьє вже чотири десятки років. Своїм гарячковим внутрішнім зором Крозьє бачив принаймні ще одну флотську експедицію, яку відправлять у Баффінову затоку на пошуки сера Франкліна прийдешнім літом, а найімовірніше — пошлють і третю ескадру, яка вирушить довкола мису Горн, щоб зустрітися з кораблями інших пошукових експедицій біля Берингової протоки і продовжити пошуки у західній Арктиці, на відстані тисячі миль від «Еребуса» і «Терору». Такі рятувальні операції триватимуть до 1849 року і довше.

А зараз тільки початок другого тижня 1848 року. Крозьє сумнівався, що його люди доживуть до літа.

Чи буде також послана суходільна експедиція з Канади, щоб пройти річкою Маккензі до арктичного узбережжя, а потім на схід до Землі Волластона і Землі Вікторії в пошуках їхніх кораблів, можливо викинутих на мілину десь у районі гаданого Північно-Західного проходу? Крозьє був певен, що пошлють. У такої наземної експедиції не буде жодного шансу знайти їх тут, за двадцять п’ять миль на північний захід від острова Короля Вільяма. Така експедиція навіть ніколи не дізнається, що острів Короля Вільяма є островом.

Чи оголосить перший лорд Адміралтейства в Палаті громад винагороду за порятунок сера Джона і його команди? Крозьє думав, що оголосить. Але яку? Тисячу фунтів? П’ять тисяч фунтів? Десять тисяч?

Крозьє міцно заплющив очі і побачив — наче на пергаменті, що був у нього перед очима, — суму в двадцять тисяч фунтів, обіцяну тому, хто «зможе надати результативну допомогу в порятунку життів сера Джона Франкліна та його експедиції».

Крозьє знову розсміявся, що негайно викликало черговий напад блювоти. Його трясло від холоду, болю й усвідомлення цілковигої абсурдності своїх видінь. Корабель стогнав під натиском невблаганної криги. Капітан вже не відрізняв стогонів судна від своїх власних.

Він бачив вісім кораблів — шість британських і два американські, — які скупчилися на віддалі кількох миль один від одного на якірних стоянках в майже цілком замерзлих бухтах, що нагадували Крозьє бухти поблизу острова Девон або, можливо, біля острова Корнволліс. Схоже на кінець арктичного літа, ймовірно, останній його тиждень, за кілька днів перед раптовим похолоданням, коли вдарять морози і всі вони опиняться у крижаному полоні. Крозьє мав відчуття, що це картинка з майбутнього, яке настане за два чи три роки після жахливого теперішнього 1848 року. Чому всі вісім кораблів, посланих на порятунок зниклої експедиції Франкліна, зійшлися докупи в одній точці, замість того щоб розійтися віялом на тисячах квадратних миль Арктики у пошуках її слідів, Крозьє не мав жодних припущень. Це просто омана, спричинена токсичним психозом.

Розмір кораблів був найрізноманітніший — від невеличкої шхуни і суденця розміром з яхту, залегких для такої серйозної роботи, до 144-тонного та 81-тонного американських кораблів і дивного для ока Крозьє 90-тонного лоцманського бота, нашвидкуруч переобладнаного для арктичного плавання. Там також було кілька британських військових кораблів і парових крейсерів. У своїй гарячковій уяві Крозьє бачив назви цих кораблів: «Едванс» і «Ріск’ю» — ті, що під американським прапором, «Принц Альберт» — колишній лоцманський бот, а також «Леді Франклін» на чолі англійської ескадри, що стояла на якорях. Два судна у свідомості Крозьє пов’язуються зі старим Джоном Россом — маломірна шхуна «Фелікс» та геть недоречна тут яхта «Мері». І нарешті, там було два справжні судна Королівського військово-морського флоту — «Ессістенс» та «Інтерпід». Наче дивлячись на них очима арктичного крячка, що ширяє у височині, Крозьє бачив, що всі вісім цих кораблів товчуться на межах сорока миль одне від одного: два менші британські судна стоять біля острова Гриффін над протокою Барроу, чотири англійські кораблі — у затоці Ессістенс на південному кінці Корнволлісу, а два американські кораблі — далі на північ, одразу за східним вигином острова Корнволліс, через протоку Веллінгтона від місця першої зимової якірної стоянки сера Джона на острові Бічі. Жоден з них і на двісті п’ятдесят миль не наблизився до далекої точки на південному заході, де «Еребус» і «Терор» потрапили в крижану пастку.

За хвилину туман чи хмари розійшлися, і Крозьє побачив шість із цих суден заякореними в межах чверті милі одне від одного одразу за вигином берегової лінії маленького острова.

Крозьє бачив матросів, що біжать по замерзлій ріні під прямовисною чорною стіною бескиду. Люди схвильовані. Здавалося, він чув їхні крики, що лунали у морозному повітрі. Він був певен, що це острів Бічі. Вони знайшли обвітрені дерев’яні надгробки й могили кочегара Джона Торрінгтона, матроса Джона Гартнелла й рядового морської піхоти Вільяма Брайні.

Хай би якого близького майбутнього стосувалася ця подія, що примарилася в гарячковому маренні, Крозьє розумів, що йому та іншим морякам з «Еребуса» й «Терору» вона нічим не зарадить. Сер Джон залишив острів Бічі з бездумною поспішністю, вирушивши у плавання під вітрилами та під парами першого ж дня, коли крига стала достатньо поступливою, щоб дозволити кораблям покинути якірну стоянку. Після дев’яти місяців зимівлі на острові експедиція Франкліна навіть не залишила записки, в якій би було зазначено, в якому напрямку вони відпливають.

Тоді Крозьє розумів, що сер Джон не вважав за потрібне інформувати Адміралтейство, що він відпливає на південь, виконуючи отриманий наказ. Сер Джон завжди підкорявся наказам і вважав, що Адміралтейство має знати, що так само він вчинить і цього разу. Але лишалося фактом те, що після дев’яти місяців на острові — після побудови на березі належного каїрна і навіть залишаючи пірамідку з наповнених галькою консервних банок Ґолднера, що було свого роду жартом, в каїрн не заклали повідомлення, що суперечило інструкціям. Адміралтейство й Служба географічних досліджень спорядили експедицію Франкліна двома сотнями герметичних мідних циліндрів спеціально для того, щоб вони залишали в них послання з повідомленням про своє місцеперебування і напрямок подальшого руху вздовж усього шляху своїх пошуків Північно-Західного проходу, а сер Джон використав… один: надаремний циліндр, відправлений на Землю Короля Віляма за двадцять п’ять миль на південний схід від місця, де вони зараз перебувають, закладений за кілька днів до загибелі сера Джона 1847 року.

На острові Бічі — нічого.

На острові Девон, який вони досліджували на своєму шляху, — нічого.

На острові Гриффін, де вони шукали бухти, — нічого.

На острові Корнволліс, який вони обійшли довкола, — нічого.

На острові Сомерсет, на острові Принца Вельського та острові Вікторії, вздовж яких вони йшли під вітрилами на південь усе літо 1846 року, — нічого.

І зараз, у його маренні, рятувальники на шести кораблях, над якими нависла загроза також вмерзнути в лід, спрямували свій погляд на північ, до протоки Веллінгтона, ще не повністю скутої кригою, і Північного полюса. Острів Бічі не дав їм жодної підказки. І Крозьє зі своєї магічної високої польоту арктичного крячка побачив, що протока Піл Зунд на півдні, вниз по якій «Еребус» і «Терор» пройшли півтора року тому під час тої короткої літньої відлиги, була зараз, цього прийдешнього літа, скута твердою білою бронею на всьому відтинку, видимому морякам з острова Бічі та тим, що пливуть від протоки Барроу.