Дэн Симмонс – Терор (страница 77)

— Містер Ейлмор багато читає, — сказав Вільям Фоулер зі своєї койки в лазареті.

Стюрд скарбника отримав серйозні опіки і жахливе каліцтво карнавальної ночі, але жодного разу за всі чотири дні, коли я накладав шви на його рани або видаляв клапті шкіри, не зойкнув від болю. З ранами й опіками на спині та на животі, Фоулер намагався спати на боку, але жодного разу не поскаржився Ллойду чи мені.

— Людина, яка багато читає, має дуже вразливу натуру, — додав Фоулер. — Якби бідолашний паруб’яга не прочитав того дурнуватого оповідання в якомусь американському журналі, він не запропонував би спорудити різнокольоровий лабіринт для карнавалу — ідея, яка нам усім тоді здалася чудовою, — і нічого цього не трапилось би.

Я не знав, що йому сказати на це.

— Можливо, читання — це таке собі прокляття, — підсумував Фоулер. — Можливо, чоловікові краще жити власним розумом.

— Амінь, — сказав я, сам не знаючи чому.

Я пишу ці рядки в колишній каюті доктора Педді на кораблі Її Величності «Терор», бо капітан Крозьє наказав мені перебувати на борту його корабля з вівторка до четверга, а решту днів тижня — на «Еребусі».

Ллойд доглядає шістьох моїх пацієнтів, що йдуть на поправку, в лазареті «Еребуса», а я був прикро вражений, знайшовши майже стільки само серйозно хворих моряків на борту «Терору». Більшість з них слабує на те, що ми, полярні лікарі, спочатку називаємо ностальгією, а потім недокрів’ям. Ранні серйозні стадії цієї хвороби — окрім кровоточивості ясен, збентеження думок, слабкості в кінцівках, появи синців по всьому тілу і кровотечі з прямої кишки — часто характеризуються невтримним палким бажанням повернутися додому. Від ностальгії загальна слабкість, збентеження думок, загальмованість мислення, кровотеча з ануса та ясен, відкриті виразки та інші симптоми посилюються, аж поки пацієнт втрачає будь-яку здатність ходити чи працювати. Інша назва ностальгії та недокрів’я, яку лікарі вагаються вимовити вголос і якої я ще не називав, — цинга.

А сам капітан Крозьє вчора зачинився у своїй каюті, жахливо хворий. Я чув його стишений стогін, бо каюта покійного доктора Педді межує з капітанською з корми правого борту. Гадаю, капітан Крозьє прикушує щось тверде — можливо, шкіряний ремінь, — щоб ніхто не почув цих стогонів. Але моїм благословенням (або прокляттям) завжди був гарний слух.

Учора капітан доручив керівництво корабельними й експедиційними справами лейтенантові Літтлу — таким чином тихо, але рішуче передавши командування Літтлу, а не Фітцджеймсу, — і пояснив мені, що він, капітан Крозьє, бореться з рецидивом малярії.

Це неправда.

Те, від чого зараз страждає капітан Крозьє, не цілком відповідає симптомам малярії — я чую його стогони через переділки і майже напевно чутиму їх і надалі, аж поки вирушу назад на «Еребус» у п’ятницю вранці.

Завдяки слабкостям свого дядька і батька я знаю, з якими демонами боровся вночі капітан.

Капітан Крозьє — людина, залежна від алкоголю, і тепер або запас міцних спиртних напоїв на борту закінчився, або він вирішив відмовитися від нього з власної волі під час своєї хвороби. Хай там як, але він страждає від пекельних мук, і так триватиме ще багато днів. Може постраждати ясність його розуму. А тим часом цей корабель і ця експедиція залишилися без свого справжнього командира і керівника. Від його приглушених стогонів на кораблі, який опосіли хвороби і відчай, просто крається серце.

Я б дуже хотів допомогти капітанові. Я б дуже хотів допомогти десяткам інших страждальців — пораненим, скаліченим, обпеченим, виснаженим, охопленим меланхолійним розпачем — на борту цього корабля, що потрапив у крижану пастку, так само як і його побратим. Я б дуже хотів помогти самому собі, бо помітив у себе ранні ознаки ностальгії та недокрів’я. Але я — які будь-який інший лікар в цей рік від Різдва Христового 1848 — мало що можу.

Боже, поможи всім нам.

27 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

11 січня 1848 року

Це ніколи не закінчиться. Біль не закінчиться. Нудота не закінчиться. Холод не закінчиться. Жах не закінчиться.

Крозьє корчився у промерзлих ковдрах на своїй койці і хотів смерті.

У моменти просвітлення, яких на цьому тижні було всього декілька, Крозьє жалкував про свій найрозсудливіший вчинок, який він зробив, перш ніж здатися своїм демонам; він віддав свій пістоль лейтенантові Літтлу, не пояснюючи нічого, крім того, що Едвард не має його повертати аж до того моменту, коли він, капітан, попросить про це на палубі, знову одягнений по повній формі.

Зараз Крозьє віддав би усе на світі за цю заряджену порохом та споряджену кулею зброю. Цей біль був нестерпним. Ці думки були нестерпними.

Його бабуся з боку покійного неоплаканого батька, Мемо Мойра, була вигнанкою, яку відкинули, якої цуралися в родині Крозьє. У свої вісімдесят, коли Крозьє ще був дитиною, Мемо жила за два села від них — неосяжній, незбагненній та неподоланній для хлопця відстані, — і сім’я його матері не тільки не запрошувала її на родинні свята, але й не згадувала про її існування.

Вона була католичкою. Вона була відьмою.

Крозьє почав потайки навідуватися в її село, добираючись на попутних возах, запряжених низькорослими конячками, коли йому виповнилося десять. Через рік він уже ходив зі своєю бабусею в ту дивну сільську католицьку церкву. Його мати, тітка й бабуся з боку матері померли б на місці, якби про це довідалися. Добропристойна англіканська гілка його родини зреклась би його, вигнали б з дому й зневажала б його так само, як зневажали його Військово-морське міністерство й Арктична рада всі ці роки — лише за те, що він ірландець. І простолюдин.

Мемо Мойра вважала його особливим. Вона казала йому, що він має дар ясновидіння, називаючи його другим зором.

Ця думка не бентежила юного Френсіса Роудона Мойру Крозьє. Він любив таємничу атмосферу католицької служби — високий священик бундючно походжав, як ворон на мертвечині, і вимовляв магічні заклинання мертвою мовою; миттєве диво євхаристії, що повертало мертвих до життя, коли вірні, причастившись плоттю і кров’ю Христовою, поєднувалися з Ним; запах ладану і містичні співи. Одного разу, коли йому було вже дванадцять, незадовго до того, як він утік з дому, він сказав Мемо, що хотів би стати священиком, а стара жінка розсміялася своїм гучним хрипким сміхом і наказала викинути ті дурниці з голови.

— Бути священиком — така сама буденна й марна справа, як бути ірландським п’яничкою. Скористайся натомість своїм даром, юний Френсісе, — сказала вона. — Користуйся своїм другим зором, яким був наділений мій рід упродовж багатьох десятків поколінь. Це допоможе тобі дістатися таких місць і бачити такі речі, яких не бачив ще жоден на цій землі.

Юний Френсіс не вірив у ясновидіння. Десь у той самий час він зрозумів, що також не вірить і в Бога. Він пішов у море. Він вірив всьому, чого навчився й що побачив там, і часом речі, які він осягав і бачив, були справді дивовижними.

Крозьє колихався на хвилях нудоти, раз у раз піднімаючись на гребені болю. Він пробуджувався, тільки щоб поригати у відро, яке Джопсон, його стюард, залишав біля нього й щогодини виносив. У нього боліла порожнина всередині його єства, де раніше, він був певен, перебувала його душа, поки не попливла геть по морю віскі, випитого впродовж десятиліть. Усі ці дні й ночі, валяючись у холодному поту на морозних простирадлах, він знав, що зрікся б свого звання, своєї честі, своєї матері, своїх сестер, імені свого батька і пам’яті про Мемо Мойру за одну лише склянку віскі.

Корабель стогнав, бо його продовжувала невблаганно чавити невпинна крига, Крозьє стогнав, бо його демони продовжували невблаганно чавити його холодом, гарячкою, болем, нудотою й смутком. Він відрізав шестидюймову смужку зі старого паска і прикушував її в темряві, щоб не стогнати вголос. Але все одно він стогнав.

Він усе уявляв. Він усе бачив.

Леді Джейн Франклін у своїй стихії. Зараз, коли вже три з половиною роки не надходить жодної звістки від її чоловіка, вона у своїй стихії. Леді Франклін нестримна. Леді Франклін, удова, що відмовляється бути вдовою. Леді Франклін, покровителька й свята Арктики, яка вбила її чоловіка… Леді Франклін, яка ніколи не визнає цього факту.

Крозьє бачив її так ясно, наче в нього справді відкрився дар ясновидіння. Леді Франклін ніколи не виглядала прекраснішою, ніж зараз, у своїй рішучості, у своєму небажанні побиватися, у своїй впевненості, що її чоловік живий і що експедиція сера Джона неодмінно буде знайдена і порятована.

Минуло понад три з половиною роки. Командування флоту знає, що сер Джон узяв на борт «Еребуса» і «Терору» запасів продовольства на три роки за нормального раціону і що він мав з’явитися поблизу Аляски влітку 1846 року, щонайпізніше — у серпні 1847 року.

Леді Джейн напевно вже розворушила і спонукала до дії інертний флот і сонний парламент. Крозьє немов навіч бачив, як вона пише листи до Адміралтейства, листи до Арктичної ради, листи своїм друзям і колишнім залицяльникам, що сидять у парламенті, листи до королеви і, звісно ж, щоденні листи до свого мертвого чоловіка, які вона пише своїм досконалим твердим почерком, запевняючи покійного сера Джона, що знає — її любий живий, вона з нетерпінням очікує на зустріч з ним, яка неодмінно відбудеться. Він чудово уявляв, наче бачив це на власні очі, як вона розповідає цілому світові про все зроблене нею. Вона надсилає грубі пачки й фоліанти листів до сера Джона з першими рятувальними кораблями вже зараз… з військовими кораблями, звичайно ж, але також — цілком можливо — з приватними кораблями, найнятими чи то за гроші з особистих статків Леді Джейн, які помітно зменшилися, чи то на доброчинні пожертвування занепокоєних багатих друзів.