Дэн Симмонс – Терор (страница 73)
Що більше Крозьє їв, то голоднішим ставав. Скидалося на те, що Фітцджеймс, Рейд, Бланкі, Фарр, Літтл, Годжсон та інші навколо нього — навіть Джопсон, його стюард, який сидів за сусіднім столом разом з іншими стюардами, — поїдали м’ясо з таким самим задоволенням. Один з помічників містера Діггла, вдягнений як китайське дитинча, обходив столи, накладаючи у миски паруючі овочі з каструлі, нагрітій на одній із залізних пічок з вельбота, але консервовані овочі, навіть дуже гарячі, не йшли в жодне порівняння з чудовою ведмежою свіжиною і здавалися зовсім несмачними. Тільки те, що він був начальником експедиції, не дозволило Крозьє проштовхнутися до голови черги і вимагати добавки, коли він покінчив зі своїм величезним шматком ведмежого стейка. Обличчя Фітцджеймса втратило свій колишній меланхолійний вираз; молодий командор виглядав так, наче зараз розплачеться від щастя.
Несподівано, коли більшість матросів уже впоралися зі своїми стейками і взялися до елю, перш ніж цей хмільний напій не змерз на камінь, Перський шах, що стояв біля входу до фіолетової кімнати, почав крутити ручку музичної скриньки.
Оплески — оглушливе ляскання товстих рукавиць — залунали майже одразу після перших деренчливих звуків, які спромігся видати примітивний механізм. Багато людей з музикальним слухом на борту обох кораблів скаржилися на цей програвач — мовляв, мелодії, що видобувалися з металевих дисків, які оберталися, були нічим не кращими за фальшиве звучання вуличної катеринки, — але цю мелодію всі одразу впізнали. Десятки матросів звелися на ноги. Решта почали підспівувати, й пара з їхніх горлянок здіймалась у світлі смолоскипів, що палали за парусиновими стінами. Навіть Крозьє не зміг стримати дурнуватої посмішки, коли знайомі слова першого куплету відлунням відбилися від айсберга, що височів над ними в морозній ночі:
Капітани Крозьє та Фітцджеймс звелися на ноги і приєдналися до хору голосів, що ревіли перший приспів:
Чистий тенор молодого Годжсона вів за собою матросів, що сиділи у шести із семи кольорових кімнат, коли вони виспівували другий куплет:
Не звертаючи уваги на якусь метушню, що виникла за дві кімнати від білої, на вході до синьої, Крозьє закинув голову назад і, зігрітий віскі та ведмежим стейком, ревів разом зі своїми матросами:
Матроси у ближчих до входу в лабіринт кімнатах продовжували співати, але тепер звідти чувся ще й регіт. Метушня збільшувалася. Музична шкатулка заграла гучніше. І матроси заспівали ще гучніше. Стоячи проміж Фітцджеймсом та Літтлом і виводячи третій куплет, Крозьє вражено вирячився на процесію, що увійшла до білої зали.
На чолі цієї процесії крокував якийсь коротун у костюмованій версії адміральської форми. Його еполети були такими безглуздо широкими, що на вісім дюймів звисали з плечей. Він був дуже гладким. Золоті ґудзики на його старорежимному морському камзолі не сходилися на череві. А ще він був безголовим. Свою голову з пап’є-маше він ніс під лівою пахвою, а пошарпаний адміральський капелюх з плюмажем під лівою.
Крозьє замовк. Але інші моряки продовжували співати:
Позаду безголового адмірала, який, очевидно, зображав покійного сера Джона Франкліна, гарцювало чудовисько заввишки десять чи дванадцять футів.
Воно мало тулуб, шерсть, ікла, пазурі, трикутну голову й чорні очі білого арктичного ведмедя, але йшло на задніх лапах і було вдвічі вищим за ведмедя, вимахуючи вдвічі довшими передніми лапами. Чудовисько крокувало незграбно, немов наосліп, хилитаючи тулубом туди-сюди, його маленькі чорні очі втуплювалися в кожного моряка, до якого воно наближалося. Ступні передніх лап, що гойдалися, як било у дзвоні, були більшими за голову будь-якого перерядженого моряка.
— Знизу — ваш велетень Менсон, — сміючись, сказав другий помічник капітана «Еребуса» Чарльз Фредерік ДеВо, який сидів поруч, підвищуючи голос, щоб перекричати ревіння голосів, які виспівували наступний куплет. — А на плечах у нього сидить ваш маленький помічник купора — Гіккі, здається? Матроси всю ніч зшивали докупи дві ведмежі шкури.
Поки процесія з велетенським ведмедем, за яким ішла юрба матросів із синьої, зеленої та помаранчевої кімнат, крокувала через білу залу в напрямку до фіолетової, Крозьє стояв непорушно, наче буквально примерз до свого місця біля білого бенкетного столу. А потім повернувся, щоб подивится на Фітцджеймса.
— Присягаюся, я нічого не знав, Френсісе, — сказав Фітцджеймс, губи якого зблідли й дуже витончилися.
Біла кімната почала порожніти, коли десятки вбраних у маскарадні костюми моряків посунули вслід за безголовим адміралом та розгойданим високим чудовиськом у личині велетенського ведмедя, що повільно й незграбно ступав, прямуючи через відносний морок фіолетової кімнати до чорної.
П’яні голоси ревіли довкола Крозьє:
Крозьє рушив за процесією в фіолетову кімнату, і Фітцджеймс пішов за ним. Капітан корабля Її Величності «Терор» за всі роки свого командування не почувався так паскудно. Він знав, що зобов’язаний покласти край цьому знущальному дійству — жодна флотська дисципліна не може толерувати фарсу, в якому загибель колишнього начальника експедиції стає приводом для жартів. Але разом з тим він розумів, що все вже зайшло надто далеко, і зараз просто перекричати спів і наказати Менсону та Гіккі вилізти з їхнього непристойного костюма чудовиська й примусити всіх інших також зняти свої карнавальні костюми і повернутися на кораблі та вкластися у койки було б майже таким самим безглуздим і нісенітним, як той поганський ритуал, який Крозьє спостерігав з усе більшим роздратуванням.
Безголовий адмірал, чудовисько, що незграбно шкандибало, і сотня або й більше переряджених моряків недовго затримались у фіолетовій кімнаті. Коли Крозьє увійшов до пофарбованого у фіолетовий колір закутка — вогонь смолоскипів і жаровень на триногах тріпотіло з північного боку парусинового лабіринту, і самі вітрила вкривалися брижами й лопотіли на все сильнішому вітрі, — він побачив, як Менсон і Гіккі разом з горлаючим натовпом на мить зупинилися, перш ніж увійти в ебенову кімнату.
Крозьє ледве поборов поривання вигукнути: «Ні!» Пародія на сера Джона та величезну тварюку-ведмедя здавалися б непристойними в будь-якому зібранні, але це видовище було просто немислимим блюзнірством у тій лиховісній, гнітючій чорній кімнаті з головою полярного ведмедя та цоканням годинника. Та хай би яку завершальну сцену цієї вистави намислили собі моряки, вона принаймні стане останньою. Вона ж буде і фіналом Другого Великого Венеційського карнавалу, дозволивши який він припустився помилки. Він зачекає, поки співи втихнуть самі собою, поганські міми будуть винагороджені схвальними вигуками та аплодисментами п’яних матросів, а після цього накаже всім перерядженим зняти свої костюми, відправить змерзлих і хмільних моряків назад на їхні кораблі, але водночас розпорядиться, щоб такелажники й організатори свята зняли парусинові стіни лабіринту й такелаж негайно — прямо вночі, — і байдуже, навіть якщо хтось отримає обмороження. А потім уже можна розбиратися з Гіккі, Менсоном, Ейлмором та його офіцерами.
Безтурботний безголовий адмірал та чудовисько-ведмідь, хилитаючись, увійшли до ебеново-чорної зали.
Чорний годинник сера Джона почав відбивати північ.
Юрба химерно вдягнених чоловіків у кінці процесії почала тиснути на тих, що були попереду, — їм не терпілося швидше потрапити до зали і побачити забаву, попри те, що лахмітники, щури, єдинороги, сміттярі, одноногі пірати, арабські принци та єгипетські принцеси, гладіатори, феї та інші створіння в перших рядах натовпу почали задкувати, ледь переступивши поріг чорної кімнати, намагаючись вибратися звідти, уже не впевнені, що хочуть опинитися у пітьмі цієї лиховісної зали з чорними стінами і сажею під ногами.
Крозьє проштовхувався крізь натовп, який то посувався вперед, то відкочувався назад, коли люди, які були в перших рядах, зупинялися на вході до чорної зали, не наважуючись увійти в ебеновий морок. Капітан був сповнений рішучості якщо не припинити цей фарс, не очікуючи фіналу, то бодай пришвидшити його заключний акт.
Ледь увійшовши до темної зали разом з двадцятьма чи тридцятьма матросами, які також зупинилися, перш ніж переступити її поріг, даючи очам змогу адаптуватися до пітьми, коли сажа на кризі створювала жахливе враження чорної бездонної порожнечі під ногами, Крозьє відчув подих морозного повітря — наче хтось відчинив двері у крижаній стіні айсберга, що нависав над парусиновим лабіринтом. Хоча костюмовані персонажі продовжували співати і в темряві, по-справжньому гучне горлання долинало з натовпу, який, охоплений нетерпінням, усе ще залишався в фіолетовій кімнаті.