Дэн Симмонс – Терор (страница 74)
Крозьє заледве міг розібрати білу пляму ведмежої голови, що витикалася з криги над годинником з чорного дерева, — куранти саме пробили шостий удар, який у цій зловорожій темряві пролунав страшенно голосно, — і високу білу фігуру жахливого ведмедя, що хиталася з боку на бік: Менсону і Гіккі виявилося нелегко утримувати рівновагу на вкритому сажею льоду, в морозній пітьмі, під північною стіною з парусини, що здригалася й лопотіла під шаленими подувами вітру. Крозьє побачив, що в кімнаті був ще один величезний білий силует. Він також стояв на задніх лапах. Але в глибині темної зали, далі, ніж біліла пляма ведмежої шкури, яку натягли на себе Менсон та Гіккі. І він був значно більший. І значно вищий.
Коли годинник пробив останні чотири удари, в кімнаті пролунало протяжливе ревіння.
Люди в чорній кімнаті припинили співати і тепер у паніці стали проштовхуватися назад, наражаючись на опір натовпу матросів, які все ще намагалися увійти досередини.
— Заради Бога, що це? — запитав містер МакДональд.
У тьмяному фіолетовому світлі, що проникало з-за повороту парусинового лабіринту, Крозьє розгледів чотирьох лікарів, однаково переряджених арлекінами, які вже поскидали свої маски.
Чоловіки в чорній залі пронизливо закричали. Знову пролунало жахливе ревіння — нічого схожого Френсіс Роудон Мойра Крозьє досі не чув; цей звук здавався б доречнішим у хащах джунглів доісторичної доби, ніж в Арктиці дев’ятнадцятого століття. Ревіння опускалося так низько в діапазон басів, так гучно відлунювало і повнилося такою люттю, що капітанові корабля Її Величності «Терор» захотілося надзюрити в штани просто перед своїми матросами.
Більша з двох білих примар кинулась уперед.
Костюмовані моряки несамовито закричали, намагаючись проштовхатися назад супроти хвилі допитливих, що продовжували напирати, а потім почали розбігатися врізнобіч посеред мороку, наштовхуючись на майже невидимі стіни з пофарбованої чорним парусини.
Крозьє, неозброєний, застиг на місці. Він
Крозьє почув огидний м’ясистий ляпас, коли велетенська рука розміром з тарілку, чи лапа з пазурами розміром з ніж, впала на котрогось з перевдягнених чоловіків. Щось хруснуло, коли зуби, довші за багнет, вгризлися в череп чи перекусили кістку. В дальших кімнатах матроси все ще співали.
З годинника пролунав останній удар. Дванадцята година. Настав новий 1848 рік.
Матроси нарешті дістали свої ножі й розпанахали пофарбовані чорним стіни — пошматовані клапті парусини затріпотіли на вітрі, й за мить їх уже віднесло до палаючих смолоскипів та вогню жаровень, встановлених на триногах на кризі. Полум’я зметнулося високо вгору і майже миттєво охопило канати.
Біла примара кинулась у фіолетову кімнату. Матроси репетували, нажахано тікали врозтіч, сипали прокльонами й штовхалися, деякі вже розпорювали ножами парусинові стіни замість бігти довгим лабіринтом до виходу, і Крозьє розштовхував усіх на своєму шляху, рятуючись від тварюки. Обидві стіни чорної кімнати вже палали. Почувся дикий лемент, і один з матросів у костюмі арлекіна пронісся повз Крозьє, а його «вельська перука» і довге волосся тріщали, спалахуючи ззаду.
До того часу, коли Крозьє проштовхався крізь знавіснілий натовп костюмованих втікачів, фіолетове відділення також зайнялося, а тварюка з криги рушила в білу кімнату. Капітан чув крики десятків матросів, які, погубивши свої маскарадні костюми, котилися попереду білої примари розбурханою пістрявою хвилею. Плетиво майстерно натягнутих канатів, за допомогою яких парусина з дерев’яними підпірками кріпилася до величезного айсберга, тепер теж палало; язики полум’я малювали вигадливі руни на тлі чорного полотна неба. Стофутова стіна криги відбивала вогонь тисячами своїх граней. Самі реї, які ребрами випиналися вздовж палаючих стін ебенової, фіолетової, а тепер ще й білої кімнати, теж зайнялися. За роки зберігання в сухому повітрі арктичної пустелі з дерева випарувалась практично вся волога. Реї спалахували, як тисячофутові шматки труту.
Крозьє облишив сподівання опанувати ситуацію і кинувся бігти разом з іншими, прагнучи вибратися з вогняного лабіринту.
Біла зала вже була вся охоплена полум’ям. Вогненні язики здіймалися над білими стінами, над парусиновими килимками, розстеленими на кризі, над вкритими скатертинами банкетними столами, барильцями та стільцями, а також металевою жаровнею містера Діггла. Хтось у панічній втечі перекинув музикальну шкатулку, і тепер поверхня цього інструмента, виготовленого з дуба і бронзи, виблискувала у світлі полум’я усіма своїми чудовими вигинами.
Крозьє побачив капітана Фітцджеймса, що стояв посеред білої кімнати, — єдиного, хто не мав на собі маскарадного костюма і нікуди не тікав. Він схопив нерухомого чоловіка за рукав плаща.
— Швидше, Джеймсе! Треба вшиватися звідси!
Командир «Еребуса» повільно повернув голову і подивився на старшого за званням офіцера так, наче вперше його побачив. На обличчі Фітцджеймса знову блукала слабка непевна посмішка.
Крозьє грубо штурхонув його.
— Ну ж бо!
Тягнучи за собою Фітцджеймса, що перебував у якомусь сомнамбулічному трансі, Крозьє пробіг через палаючу білу залу, потім через наступну, стіни якої були помаранчевими вже більше від полум’я, ніж від фарби, і влетів у зелену. А лабіринт усе не закінчувався. То тут, то там на кризі лежали і стогнали учасники костюмованого дійства — деякі у пошматованому вбранні, один матрос голий і обгорілий, — але інші матроси зупинялися, щоб допомогти їм підвестися, і волочили їх до виходу. Морська крига під ногами, там, де не палали килимки, була всіяна клаптями маскарадних костюмів та теплого одягу. Більшість цього лахміття або вже палала, або ось-ось мала зайнятися.
— Ну ж бо! — повторював Крозьє, тягнучи Фітцджеймса за собою.
На кризі лежав непритомний матрос — юний Джордж Чамберс з «Еребуса», упізнав Крозьє, корабельний юнга, попри те, що йому вже виповнилося двадцять один, який бив у барабан під час їхнього першого похорону на кризі, — і, схоже, нікому до нього не було діла. Крозьє відпустив Фітцджеймса — тільки для того, щоб перекинути Чамберса собі через плече, — а потім знову схопив другого капітана за рукав і кинувся бігти якраз у той момент, коли полум’я обабіч перекинулося на такелаж над головою. Позаду себе Крозьє почув оглушливе сичання.
Упевнений, що це тварюка кружляє у знетямі, можливо, наштовхнувшись на крижану стіну, він розвернувся, щоб зустріти її ударом єдиного вільного кулака у рукавиці.
Величезний айсберг сичав і потріскував від жару. Здоровенні шматки відколювалися від нього і падали на кригу, зі зміїним шипінням потрапляючи у вогняний казан, який зовсім недавно був брезентовим лабіринтом.
Від картини, що відкрилася очам Крозьє, він на якусь хвилю застиг у захваті — незліченні грані айсберга, на яких витанцьовували відблиски пожежі, породжували в його уяві видиво стоповерхового казкового замку, який сяяв вогнями. Цієї миті він розумів, що хай би скільки ще прожив, більше ніколи такого не побачить.
— Френсісе, — пробурмотів капітан Джеймс Фітцджеймс, — ми маємо йти.
Стіни зеленої кімнати валилися, але вогонь лише швидше побіг по кризі. Прудкі язики полум’я вже дісталися останніх двох відділень лабіринту.
Прикриваючи обличчя вільною рукою, Крозьє кинувся вперед крізь вогонь, криками підганяючи учасників карнавального дійства, що бігли попереду нього.
Крозьє гнав приголомшених утікачів через палаючу пурпурову кімнату в синю, яка теж була охоплена полум’ям. Завивання північно-західного вітру не могло заглушити розпачливих криків чоловіків та ревища вогню і сичання криги, а язики полум’я вже шаленіли на виході з лабіринту, утворюючи суцільну вогняну стіну.
З десяток матросів, декотрі ще досі у пошматованих маскарадних костюмах, ковзалися на льоду, завмерши перед цією стіною.
— УПЕРЕД! — проревів Крозьє своїм найгрізнішим, загартованим у тайфунах командним голосом.
Дозорець на салінгу грот-щогли на висоті двісті футів над палубою міг би почути його команду за вісімдесятивузлового вітру й сорокафутових хвиль, що гуркотіли довкола них. І мав їй підкоритися.
Матроси теж підкорилися — козирнули, закричали й кинулися через полум’я поперед Крозьє, який усе ще ніс Чамберса на правому плечі й волочив за собою Фітцджеймса лівою рукою.
Вискочивши назовні, в паруючому плащі, Крозьє не зупинявся, наздоганяючи й проминаючи десятки матросів, які розбігалися вусібіч у нічній темряві. Капітан не побачив серед людей білого чудовиська, але в цьому шарварку годі було щось розгледіти — навіть при світлі вируючого полум’я, яке осявало все навколо на віддалі п’ятиста футів, — а потім він заходився скликати своїх офіцерів і намагався знайти якесь місце, куди можна було б покласти все ще непритомного Джорджа Чамберса.