Дэн Симмонс – Терор (страница 72)
— Саме він.
Крозьє пригадав невеличкого неговіркого матроса з глибокими задумливими очима, педантичними нотками в голосі й тоненькими чорними вусиками.
— Де він, у біса, цього нахапався?
— Ейлмор кілька років жив у Сполучених Штатах, перш ніж повернувся додому 1844 року і найнявся на роботу у Службу географічних досліджень, — сказав Фітцджеймс. Чубук його люльки легенько постукував по зубах. — За його словами, 1842 року, коли жив у свого кузена в Бостоні, він прочитав одне дурнувате оповідання, в якому описувався бал-маскарад, достоту як цей, з такими самими різнокольоровими залами. В паскудному журнальчику з назвою «Грехем Меґезін», якщо я нічого не плутаю. Ейлмор не може точно пригадати, про що саме там йшлося, але пам’ятає опис дивного костюмованого балу, який влаштував такий собі принц Просперо… і він сказав, що цілком впевнений у послідовності кімнат, що заверталася жахливим ебеновим покоєм. Матросам сподобалася ця ідея.
Крозьє зміг тільки похитати головою.
— Френсісе, — продовжував Фітцджеймс, — упродовж двох років і одного місяця команда корабля сера Джона була позбавлена можливості вживати спиртні напої, які були під забороною. Попри це, я спромігся таємно пронести на борт три пляшки віскі, які дав мені мій батько. Одна пляшка в мене ще залишилася. Матиму за честь, якщо ви вип’єте зі мною цього вечора. Матроси почнуть готувати м’ясо ведмедів, яких вони вчора підстрелили, лише через три години. Я дозволив нашому містерові Валлу і вашому містерові Дігглу встановити на кризі дві пічки з вельботів, щоб підігріти якісь консервовані овочі, і встановити велику жаровню в кімнаті, яку вони називають білою залою, для приготування власне ведмежатини. Якщо нічого не трапиться, це буде наша перша свіжина за більш ніж три місяці. Чи не посидіти нам за цією пляшкою віскі в колишній каюті сера Джона, доки не настане час бенкету?
Крозьє кивнув і пішов за Фітцджеймсом всередину корабля.
25 КРОЗЬЄ
Крозьє та Фітцджеймс вибралися з «Еребуса» за якусь годину до опівночі. В кают-компанії стояв жахливий холод, але тут, назовні, посеред глухої ночі, на них накинулася ще лютіша студінь. В останні дві години здійнявся легкий вітерець, і скрізь смолоскипи та триногі жаровні — Фітцджеймс запропонував, а Крозьє після першої години пиятики погодився послати назовні додаткові мішки з вугіллям та бочку мазуту для відкритих жаровень, щоб запобігти обмороженню гуляк, — палахкотіли та потріскували на нічному морозі нижче сотні градусів.
Два капітани майже не розмовляли, кожен занурений у власні меланхолійні марення. Їх турбували з десяток разів: лейтенант Ірвінг прийшов доповісти, що він з підмінною вахтою повертається назад на «Терор»; лейтенант Годжсон з’явився з рапортом, що його вахта прибула на карнавал; інші офіцери в недоладних маскарадних костюмах приходили з доповіддю, що на самому карнавалі все гаразд; кілька вахтових та офіцерів з «Еребуса» прийшли звітувати, що здали вахту та заступають на вахту; містер Ґреґорі, механік, прийшов повідомити, що вони можуть цілком використати частину вугілля для жаровень, бо для парової машини його все одно замало, хіба на кілька годин ходу під парами, коли настане міфічна відлига, а потім пішов розпорядитися щодо кількох мішків, які треба відтягнути до різнобарвного кольорового містечка на кризі, де бал-маскарад набирав усе більших обертів; містер Мюррей, старий вітрильний майстер, одягнений власником похоронного бюро з маскою-черепом під високою бобровою шапкою — та маска майже не відрізнялася від його власного схудлого обличчя, — перепрошував і запитував, чи можна взяти два запасні клівери, щоб обладнати такий-сякий захист від вітру біля нових триногих жаровень.
Капітани вислуховували доповіді, давали дозволи та накладали заборони, виголошували накази і настанови, насправді жодного разу не відволікаючись від своїх спровокованих віскі думок.
Десь між одинадцятою та північчю вони знову тепло закутались у вуличні вдяганки, піднялися на палубу, а потім зійшли на кригу, після того як Томас Джопсон і Едмунд Гоер, Крозьє та Фітцджеймсів стюарди відповідно, разом з лейтенантами Ле Вісконте та Літтлом — усі четверо моряків були вбрані в химерні костюми, натягнуті поверх товстих шинелей з багатьма шарами теплої одежі під ними, — прийшли в кают-компанію повідомити, що ведмежатина вже смажиться і найкращі шматки залишені для капітанів, тож чи не були б капітани такі ласкаві зійти на берег і вшанувати товариство своєю присутністю на бенкеті?
Крозьє зрозумів, що дуже сп’янів. Він звик пити спиртне потайки, і матроси звикли до того, що від капітана, який завжди цілком володів ситуацією, частенько несе віскі, але він не спав уже кілька ночей поспіль, тож, вийшовши на цей холод, що стискав груди, і крокуючи до освітленого смолоскипами парусинового лабіринту, сяючого айсберга та натовпу дивних постатей, Крозьє відчув, як віскі горить у його шлунку та голові.
Основну жаровню для смаження м’яса встановили у білій залі. Два капітани пройшли через вервечку різнобарвних кімнат, не перекинувшись словом ні один з одним, ні з кимось іще з багатьох десятків гротескно вдягнутих постатей, що снували навколо.
Проминувши синю кімнату, а потім пурпурову, зелену та помаранчеву, вони опинились у білій.
Для Крозьє було очевидним, що більшість матросів також п’яні. Як же їм вдалося так напитися? Чи вони потайки приберігали для свята свої порції грогу? Приховували ель, який їм зазвичай подавали на вечерю? Він був упевнений, що вони не проникли у винну комору на борту «Терору», бо сьогодні він двічі відправляв лейтенанта Літтла перевірити замки — вранці та після обіду. А винна комора «Еребуса» завдяки серу Джону Франкліну була порожньою із самого відплиття.
Але матроси якось примудрилися добряче набратися. Як моряк, що служив на флоті вже понад сорок років, починав з матроса та юнги, Крозьє знав, що винахідливість британських мореплавців — принаймні щодо виготовлення, таємного зберігання та розшуків спиртного — не знає меж.
Містер Діггл та містер Волл смажили велетенські шматки ведмежатини над відкритим вогнем, усміхнений лейтенант Ле Вісконте, блискаючи золотим зубом, роздавав олов’яні миски з паруючою їжею черзі з матросів, йому допомагали інші офіцери та стюарди з обох кораблів. Запах смаженини був просто неймовірним, і Крозьє зрозумів, що захлинається слиною, незважаючи на всі свої клятви не шукати втіх на цьому карнавальному бенкеті.
Черга пропустила обох капітанів уперед. Ганчірники, папські ксьондзи, французькі придворні, казкові ельфи, жебраки у пістрявих лахах, мертвяк у савані і два римські легіонери в червоних плащах, чорних масках і золотих обладунках жестом запросили Фітцджеймса та Крозьє пройти наперед, шанобливими поклонами вітаючи офіцерів, що проходили повз.
Містер Діггл — накладні груди вирядженого китаянкою кока зараз опустилися до пояса й погойдувались там, коли він рухався, — особисто відрізав найкращий шматок м’яса для Крозьє, а потім ще один для капітана Фітцджеймса. Ле Вісконте подав їм столове приладдя з офіцерської їдальні та білі лляні серветки. Лейтенант Фейргольм налив для них елю у два кухлі.
— Хитрість у тому, джентльмени капітани, — сказав Фейргольм, — щоб пити як пташечка, швидко вмочаючи дзьоба, тоді ваші губи не примерзнуть до кухля.
Фітцджеймс та Крозьє знайшли собі місце на чолі покритого білим столу, всілися на білі стільці, які люб’язно відсунув для них по слизькому льоду містер Фарр, грот-марсовий старшина, якому Крозьє цього вечора влаштував строгий допит. Поряд сидів містер Бланкі зі своїм колегою, льодовим лоцманом містером Рейдом, а також Едвард Літтл та півдюжина офіцерів з «Еребуса». Лікарі влаштувалися всі гуртом на іншому кінці білого столу.
Крозьє зняв рукавиці, кілька разів зігнув та розігнув задубілі пальці у вовняних пальчатках і обережно покуштував м’ясо, пильнуючи, щоб не торкнутися губ металевою виделкою. Печеня з ведмежатини обпекла його язик. Він ледь не засміявся — надворі, новорічної ночі, у стоградусний мороз, коли пара від подиху зависає перед ним хмаркою кристалів льоду, а обличчя глибоко ховається в тунелі з шарфів, кашкетів і «вельських перук», — він щойно обпік язика. Крозьє спробував знову, цього разу прожувавши й проковтнувши шматок.
Це був найсмачніший стейк, який він будь-коли їв, що здивувало капітана. Багато місяців тому, коли вони востаннє куштували ведмежу свіжину, приготоване м’ясо здалося гірким на смак і з якимось душком. Люди тоді отруїлися печінкою і, можливо, якимось іншим лівером. Тоді було вирішено, що м’ясо білого арктичного ведмедя вони їстимуть тільки в тому разі, коли йтиметься про виживання.
А зараз цей бенкет… ця пишна учта. Всі довкола нього в білій кімнаті й, очевидно, за вкритими парусиною барильцями, скринями та столами в прилеглих помаранчевій та фіолетовій кімнатах вгризалися в стейки. Плямкання й балачки щасливих матросів легко перекривали гуготіння полум’я в жаровні і тріпотіння парусини на вітрі, що знову здійнявся. Тут, у білій залі, мало хто послуговувався ножем та виделкою, як це належить — багато хто просто наштрикував на виделку паруючі шматки ведмежого м’яса і рвав їх зубами, але більшість їли прямо руками, навіть не знявши рукавиць. Здавалося, наче більше сотні хижаків допалися до своєї здобичі.