Дэн Симмонс – Терор (страница 71)

Із шостої зали виходила компанія в маскарадних костюмах, і Крозьє, проминувши програвач, різко звернув ліворуч і опинився у фіолетовій кімнаті. Капітанове морське око потішив вигляд конструкції з тросів, що піднімалися від поставлених сторчма запасних реїв до підвішеного вгорі рангоуту, до якого сходилася павутина мотузок з усіх інших кімнат, і товстих канатів, що йшли від цього центрального рангоуту до анкерів, вбитих високо в стіну айсберга. Такелажники з «Еребуса» й «Терору», які придумали й зробили цей лабіринт на сім відсіків, очевидно, трохи відвели свою душу, стільки місяців нудьгуючи на затертих кригою нерухомих, зі спущеними стеньгами та реями кораблях і з такелажем, складеним на кризі поряд. Але в цій фіолетовій кімнаті було небагато учасників карнавалу — надто вже освітлення було гнітюче. Уся обстава складалася зі штабелів порожніх ящиків посеред кімнати, задрапованих фіолетовими покривалами. Кілька птахів, піратів і лахмітників затрималися тут, щоб вихилити свої кришталеві келихи, принесені з білої кімнати, озирнулися довкола, а потім швидко повернулися назад до інших кімнат.

Остання кімната за фіолетовою, здавалося, взагалі була темною.

Крозьє вийшов з фіолетової зали, завернув за ріг і опинився в приміщенні, де панувала цілковита темрява — хоч в око стрель.

Ні, це було не зовсім так, зрозумів він згодом. Смолоскипи палали назовні пофарбованих черню вітрил, як і в усіх попередніх кімнатах, але позначалося це лише слабеньким подихом тепла в чорному повітрі. Крозьє довелося зупинитися, щоб дати очам час звикнути до мороку, а коли вони адаптувалися, він перелякано позадкував. Крига під ногами зникла. Здавалося, він ступає просто по чорній воді арктичного моря. Щоб розгадати цей фокус, капітанові знадобилося кілька секунд. Матроси взяли з котельні та вугільних бункерів сажу і притрусили нею морський лід — старий моряцький прийом, щоб пришвидшити танення криги пізньою весною або примхливим літом, але зараз, у ці позбавлені сонця дні з температурою, що падала до мінус 100 градусів[102], лід не танув. Натомість в ебеновому мороці цього останнього жахливого відсіку сажа й вугільний пил зробили кригу під ногами невидимою.

Коли очі Крозьє цілком звикли до темряви, він побачив, що у довгому чорному приміщенні був лише один предмет умеблювання, але він аж заскрипів від гніву зубами, коли зрозумів, що то за предмет.

Високий підлоговий годинник з чорного дерева, що належав ще дідусеві капітана сера Джона Франкліна, стояв у дальньому кінці цієї чорної зали, впритул присунуті до крижаного боку айсберга, який слугував дальньою стіною ебенової кімнати на самому кінці цього лабіринту. Крозьє чув важке цокання.

А над цокаючим годинником випиналася з криги, наче прагнучи вирватися на свободу з айсбергового ув’язнення, біла кудлата голова чудовиська з жовтими іклами.

Ні, збагнув він, уважніше придивившись, не чудовиська. До крижаної стіни якимось чином прикріпили голову великого білого ведмедя. Його пащека була широко роззявлена. Чорні очі відбивали ту дрібку світла смолоскипів, що пробивалася крізь чорні парусинові стіни. У мороці цієї зали невиразно біліли тільки хутро ведмедя та його зуби. З розчахнутого рота звисав яскраво-червоний язик. Під кудлатою головою цокав годинник з чорного дерева, відлунюючи стукотом серця.

Охоплений незбагненною люттю, Крозьє вискочив з ебенового покою, проминув фіолетовий, зупинився у білій залі та гукнув першого-ліпшого офіцера.

Сатир у довгій масці з пап’є-маше і з пріапічним конусом, що стирчав з-під червоного паска, квапливо підбіг до нього на металевих ратицях, прив’язаних до важких черевиків.

— Так, сер?

— Скиньте цю срану маску!

— Єсть, капітане, — сказав сатир, піднімаючи на лоба маску, що приховувала обличчя Томаса Р. Фарра, старшини грот-щогли з «Терору». Китаянка з велетенським бюстом, яка стояла поруч з ним, опустила маску, з-під якої показалося кругле товсте лице Джона Діггла, кухаря. За Дігглом тупцював гігантський щур, який зсунув свою маску достатньо низько, щоб з’явилося обличчя лейтенанта Джеймса Вольтера Фейргольма з «Еребуса».

— Що, хай йому біс, усе це означає? — гаркнув Крозьє.

Від звуку голосу Крозьє різноманітні фантастичні створіння зіщулилися й позадкували до білих стін.

— Що саме, капітане? — запитав лейтенант Фейргольм.

— Ось це! — ревів Крозьє, широко розвівши руки й вказуючи на білі стіни, такелаж над головою, смолоскипи… на все.

— Нічого це не означає, капітане, — відповів містер Фарр. — Це просто… карнавал.

Досі Крозьє вважав Фарра надійною поміркованою людиною моряком, чудовим марсовим старшиною на гроті.

— Містере Фарр, ви допомагали тут з такелажем? — різко запитав він.

— Так, сер.

— А ви, лейтенанте Фейргольм, були обізнані щодо… ведмежої голови… таким дивним і безглуздим чином виставленої в останній кімнаті?

— Так точно, капітане, — відповів Фейргольм. На продовгастому обвітреному лейтенантовому обличчі не було помітно жодних ознак страху перед гнівом начальника експедиції. — Я власноруч його застрелив. Учора ввечері. Насправді, двох ведмедів. Матір та її майже доросле дитинча. Ми збираємося смажити м’ясо ближче до опівночі — влаштувати такий собі бенкет, сер.

Крозьє втупився поглядом у моряків. Його серце шалено калатало, у грудях бушував гнів, який — вкупі з віскі, яке він випив цього дня, і усвідомленням того факту, що в найближчому майбутньому доведеться обходитися без нього, — на березі часто призводив його до насильства.

Але тут він мав опанувати себе.

— Містере Діггл, — звернувся він до огрядної китаянки з велетенськими цицьками, — ви знаєте, що печінка білих ведмедів отруйна для людини?

Подвійне підборіддя Діггла заходило вгору-вниз, як і пазуха з подушок під ним.

— О так, капітане. У печінці цих звірів є якась зараза, яку ми не можемо з неї витравити. На бенкеті, який готується сьогодні, не буде ніякого ліверу, капітане, присягаюся в цьому. Тільки свіже м’ясо — сотні фунтів свіжого м’яса, підсмаженого та запеченого до готовності, сер.

Заговорив лейтенант Фейргольм.

— Матроси сприйняли це як обнадійливу прикмету, що ми наштовхнулися на двох ведмедів на кризі і змогли їх убити, капітане. Всі чекають на бенкет опівночі.

— Чому мені не доповіли про ведмедів? — запитав Крозьє.

Офіцер, марсовий старшина й кухар перезирнулися. Птахи, звірі та казкові персонажі довкола теж обмінялися поглядами.

— Самицю з малям ми вбили вчора пізно ввечері, капітане, — нарешті сказав Фейргольм. — Гадаю, що сполучення між кораблями сьогодні було одностороннім — з «Терору» приходили, щоб допомогти у підготовці карнавалу, але гінців з «Еребуса» у зворотному напрямку не відправляли. Перепрошую, що не повідомили вам, сер.

Крозьє знав, що це було недбальство з боку Фітцджеймса, якщо вже на те пішло. І він знав, що матроси навколо теж це знають.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Продовжуйте розважатися. — Але коли моряки почали прилаштовувати назад свої маски, додав: — І боронь вас Боже якось пошкодити годинник сера Джона.

— Так точно, капітане, — відповіли усі маски довкола нього.

Наостанок майже перелякано озирнувшись через фіолетову кімнату на жахливу ебенову залу, що викликала у Френсіса Крозьє такий напад депресії, який він нечасто переживав за п’ятдесят один рік своєї постійної меланхолії, капітан вийшов з білої кімнати до помаранчевої, з помаранчевої до зеленої, із зеленої до пурпурової, з пурпурової кімнати до синьої, а із синьої — на темний льодовий простір.

І тільки коли він вибрався з цього лабіринту фарбованої парусини, Крозьє відчув, що знову може дихати рівно.

Вбрані у маскарадні костюми люди розступалися перед сердитим капітаном, коли він крокував до «Еребуса» і темної постаті у важкому плащі, що стояла на вершині крижаної рампи.

Капітан Фітцджеймс був один поблизу корабельного релінгу на верхівці рампи. Він курив свою люльку.

— Добрий вечір, капітане Крозьє.

— Добрий вечір, капітане Фітцджеймс. Ви були всередині цього… цього…

Йому забракло слів, і Крозьє лише вказав рукою на галасливе, освітлене смолоскипами місто з кольоровими стінами і плетінням такелажу позад себе.

— Так, звісно, — відповів Фітцджеймс. — Мушу вам сказати, що матроси виявили неабияку винахідливість.

На це Крозьє важко було щось заперечити.

— Питання лише в тому, — продовжував Фітцджеймс, — чи ці численні години напруженої роботи і вся ця винахідливість прислужаться експедиції… чи дияволу.

Крозьє спробував зазирнути в очі молодшого офіцера під козирком обмотаного шарфом кашкета. Він ніяк не міг збагнути, жартував Фітцджеймс чи говорив цілком серйозно.

— Я попереджав їх, — прогарчав Крозьє, — щоб вони не витрачали жодної пінти олії і жодного зайвого відра вугілля на цьому бісовому карнавалі. Тільки гляньте на ці вогні!

— Матроси запевнили мене, — сказав Фітцджеймс, — що вони використовують тільки ту олію та вугілля, які вони зекономили, не отоплюючи «Еребус» кілька останніх тижнів.

— Чиєю ідеєю був цей… лабіринт? — запитав Крозьє. — Кольорові відсіки? Ебенова кімната?

Фітцджеймс видихнув дим, вийняв з рота люльку і посміхнувся.

— Усе це вигадав молодий Річард Ейлмор.

— Ейлмор? — перепитав Крозьє. Йому було знайоме це ім’я, але сам матрос навряд чи. — Ваш стюард з кают-компанії молодших офіцерів?