Дэн Симмонс – Терор (страница 70)

— Здається, ви йдете не повільніше за нас, містере Бланкі, — сказав Крозьє.

Коли вони проминали світляки смолоскипів, встановлені на кожній п’ятій крижаній піраміді, він зауважив, що нема навіть подиху вітерцю — полум’я здіймалося вертикально догори. Стежка була гарно протоптаною, пробиті в стикових гребенях проходи ретельно розчищені від снігу. Величезний айсберг, який був усе ще за півмилі попереду, здавалося, випромінював світло зсередини, підсвічений численними смолоскипами, що палали з другого його боку, і скидався на якийсь фантасмагоричний замок, що сяє посеред ночі. Крозьє пригадалося, як він хлопчиськом ходив на місцеві ірландські ярмарки. У повітрі цієї ночі, хоча й дещо холоднішому, ніж влітку в Ірландії, відчувалося таке саме радісне збудження. Він озирнувся, щоб переконатися, що рядовий Гаммонд, рядовий Дейлі та сержант Тозер прикривають тил, тримаючи зброю напоготові.

— Просто дивовижно — люди наче показилися з цим карнавалом, правда ж, капітане? — сказав містер Бланкі.

Крозьє на це тільки роздратовано пирхнув. Сьогодні по обіді він прикінчив останню пляшку віскі зі своїх запасів. Його жахали майбутні дні й ночі.

Бланкі зі своїми товаришами крокував так швидко — наче й не на милиці, — що Крозьє пропустив їх уперед. Він доторкнувся до руки лейтенанта Ірвінга, і довготелесий лейтенант відстав від компанії, з якою йшов: лейтенанта Літтла, лікарів Педді та МакДональда, теслі Хані та інших.

— Джоне, — сказав Крозьє, коли їх уже не міг чути ніхто з офіцерів, але вони були все ще достатньо далеко від морських піхотинців, щоб ті могли їх почули, — є якісь новини про леді Сайленс?

— Ні, капітане. Я особисто перевірив носову комірчину менше години тому, але вона вже покинула корабель через отой лаз.

Коли Ірвінг ще на початку грудня доповів йому про таємні мандрівки їхньої ескімоської гості, першим пориванням капітана було завалити вузький крижаний тунель, забити пробоїну в корпусі, зміцнити ніс корабля та випровадити дівку на кригу раз і назавжди.

Але нічого такого він не зробив. Натомість Крозьє наказав лейтенантові Ірвінгу доручити трьом членам екіпажу пильнувати за леді Сайленс, не спускаючи її з ока, а самому спробувати прослідкував за нею на кризі, якщо вдасться. Але досі вони не помітили, щоб вона знову виходила через зроблений нею лаз, хоча Ірвінг годинами сидів у схованці в крижаних нетрях корабельного носа й очікував. Здавалося, що жінка бачила лейтенанта під час свого відьомського шабашу з тим створінням на кризі, що вона захотіла, аби він побачив і почув її там, і цим обмежилася. Останніми днями вона виходила, тільки щоб отримати корабельну пайку, а в канатному ящику спала, не покидаючи його.

Міркування Крозьє на користь того, щоб не викидати ескімоску на лід, були простими: його люди почали повільно помирати голодною смертю, і в них бракувало запасів, щоб пережити весну, а тим паче протриматися весь наступний рік. Якщо леді Сайленс приносить свіжу їжу з криги посеред зими — мабуть, ставить якісь сильця на тюленів, а можливо, навіть на моржів, — Крозьє хотів, щоб члени його екіпажу навчилися цього в неї, і тоді у них з’явиться бодай якийсь шанс вижити. Серед його сотні з лишком людей не було жодного путящого мисливця або рибалки, який би знався на підлідному лові риби.

Крозьє не йняв віри якійсь невпевненій розповіді збентеженого лейтенанта Ірвінга про побачене — начебто створіння з криги музикувало з жінкою, а потім на знак дяки принесло їй м’яса. Капітан просто не міг повірити, що Сайленс вдалося видресирувати велетенського білого ведмедя — якщо тварюка була саме ним, — щоб той полював і приносив їй рибу або тюленів чи моржів, як породистий англійський мисливський собака приносить фазанів своєму хазяїну. А щодо музики… тю, це було чистісіньким безглуздям.

Але вона обрала саме цей день, щоб знову зникнути з корабля.

— Гаразд, — сказав Крозьє, відчуваючи, як його легені обпекло холодним повітрям, хоча він вдихав його через товстий вовняний шарф, — коли ви повернетеся назад з підмінною вахтою, перевірте її комірчину знову, і якщо її там не буде… Господи Боже, що це?

Вони проминули останню лінію торосів і вийшли на відкритий плаский морський лід за чверть милі від «Еребуса». Від картини, що відкрилася очам Крозьє, йому під вовняним шарфом та високо піднятим коміром куртки й щелепа відвисла. Капітан вважав, що матроси проводитимуть Другий Великий Венеційський карнавал на пласкій крижині поблизу «Еребуса», як це відбувалося 1824 року, коли Гоппнер та Паррі влаштовували маскарад на вузькій смузі криги між вмерзлими «Геклою» та «Фурією». Але «Еребус» стояв, задерши носа, темний і безлюдний, на своєму брудному п’єдесталі з льоду, тимчасом як смолоскипи палали, освітлюючи пожвавлення і збурення, що панували за чверть милі від нього, поряд з величезним айсбергом.

— Боже правий! — вигукнув лейтенант Ірвінг.

«Еребус» скидався на темну баржу, а нова маса такелажу — справжнє місто з пофарбованої парусини і мерехтливих смолоскипів — була напнута на широкій морській крижині, серед лісу торосів, просто біля підніжжя височезного сяючого айсберга. Крозьє міг тільки стояти й витріщатися.

Такелажники попрацювали на славу. Деяким, очевидно, довелося видиратися на сам айсберг, щоб загнати величезні крижані якорі глибоко в крижану стіну на висоті шістдесяти футів, закріпити болти з римами[100] й талі[101] та натягти таку кількість такелажу, бігучих кінців та шківів зі складів, якої б вистачило, щоб спорядити трищогловий лінійний корабель під усіма вітрилами.

Павутина із сотень зледенілих мотузок спускалася з айсберга й тягнулася до «Еребуса», підтримуючи освітлені різнокольорові стіни містечка. Ці фарбовані стіни з парусини заввишки тридцять футів і більше знизу були прикріплені за допомогою кілків, вбитих у морську кригу, тороси та брили льоду, по боках — до вертикальних стійок, а вгорі трималися на натягнутих навскіс рангоутах.

Крозьє підійшов ближче, все ще вражено кліпаючи очима. Через кригу, що наросла на його віях, повіки у нього могли змерзнутися, але він все одно продовжував моргати.

Здавалося, ніби на кризі встановлено силу-силенну гігантських пістрявих наметів, але в цих наметів не було дахів. Вертикальні стіни, підсвічені зсередини та назовні десятками смолоскипів, ламаною лінією тяглися з відкритої криги в гущавину торосів і впиралися у прямовисну стіну власне айсберга. Складалося враження, що гігантські зали та різнокольорові палати за ніч виросли на кризі. Кожна така палата стояла під кутом до попередньої — натягнута парусина стін робила різкий поворот десь через кожні двадцять ярдів.

Перша зала виходила на схід. Тут парусина була пофарбована в яскравий насичено-синій колір — колір ясного неба, якого вони не бачили вже так багато місяців, і від цього видовища у капітана Крозьє аж подих перехопило, й у світлі смолоскипів, встановлених знадвору, сині стіни виблискували й, здавалося, пульсували.

Крозьє пройшов повз містера Бланкі та його помічників, які застигли, здивовано витріщаючись.

— Боже мій, — почув він бурмотіння льодового лоцмана.

Крозьє підійшов ще ближче, власне кажучи, увійшов у простір, позначений сяючими синіми стінами.

Довкола нього вистрибували фігури в яскравих дивовижних строях: були тут лахмітники з хвостами з різнокольорового ганчір’я, що волочилися за ними; високі сажотруси в траурно-чорних фраках і притрушених сажею циліндрах, що витанцьовували джигу; екзотичні птахи з довгими золотими дзьобами, що легко ступали; шейхи Аравії в червоних тюрбанах і гостроносих персидських пантофлях, що ковзали на темній кризі; пірати в масках мертвяків, що переслідували гарцюючих єдинорогів; генерали наполеонівської армії, чомусь у білих масках грецького хору, що крокували в урочистій ході. Якась дебела фігура, вдягнута у все зелене — лісовий дух? — підбігла до Крозьє по неслизькому льоду і фальцетом прощебетала:

— Скриня з костюмами до ваших послуг, капітане. Не соромтеся — переодягайтеся і приєднуйтесь до нас, — і примара зникла, немов розчинившись у натовпі химерно вбраних людей.

Крозьє рушив далі, заглиблюючись у лабіринт кольорових покоїв. За синьою залою, повернувши різко праворуч, він потрапив у довгу пурпурову кімнату. Крозьє зауважив, що матроси, які влаштували цей карнавал, прикрасили кожне приміщення килимами і гобеленами, порозставляли тут і там столи або барильця, пофарбувавши меблі та начиння тим самим кольором, що й сяючі парусинові стіни. За пурпуровою кімнатою, завертаючи різко ліворуч, але під таким дивним кутом, що Крозьє довелося б подивитися на зірки — якби на небі було видно бодай одну зірку, — щоб точно зорієнтуватися, була зелена палата. У цьому довгому приміщенні було ще більше гуляк: екзотичні птахи, принцеса з довгою кобилячою мордою, якісь дивовижні створіння з немов розчленованими й по-чудернацькому поєднаними частинами тіла, що здавалися велетенськими комахами.

Френсіс Крозьє не пригадував жодного такого костюма зі скринь Паррі на «Фурії» та «Геклі», але Фітцджеймс стверджував, що Франклін взяв у плавання саме ті трухляві артефакти.

Четверта палата була вмебльована й освітлена помаранчевим. Світло смолоскипів, що проникало через тонку, пофарбовану оранжевим парусину, тут здавалося таким яскравим і густим, що його хотілося скуштувати. Шматки помаранчевої парусини, розмальовані та пофарбовані так, щоб скидатися на гобелен, були розстелені просто на морській кризі, а в самому центрі інтер’єру, на застеленому оранжевою скатеркою столі, стояла велетенська чаша пуншу. Принаймні тридцять або й більше гротескних фігур скупчилося біля чаші, деякі піднімали свою носату або ікласту машкару, щоб можна було сьорбнути пуншу. Раптом Крозьє приголомшено зрозумів, що з п’ятого відсіку цього лабіринту долинає гучна музика. Знову повернувши праворуч, він потрапив у білу залу. Вкриті простирадлами матроські скриньки й стільці з офіцерської кают-компанії були розставлені вздовж стін з білої парусини, і якийсь фантастичний персонаж у дальньому кінці зали накручував ручкою майже забутий механічний музичний програвач з кают-компанії «Терору», з великих обертових дисків якого лилися популярні танцювальні мелодії. Тут, на кризі, звук чомусь здавався набагато гучнішим.