Дэн Симмонс – Терор (страница 167)
«Ходімо», — жестом показав він Сайленс. Він не хотів обмінюватися думками тут, де скрізь нипають і підслуховують примари.
Крозьє мав скористатися пожежною сокирою, щоб вибити задраєний та забитий цвяхами головний люк. Не замислюючись над тим, хто його задраїв і чому — або чи була та людина внизу ще живою, коли так щільно задраювали над нею люк, — він відкинув убік сокиру, видерся нагору й допоміг Сайленс піднятися по трапу.
Ворон неспокійно заворушився, прокидаючись, але Сайленс поколисала його на руках, і він знову тихенько засопів.
«Зачекай тут», — знаками сказав він і спустився донизу.
Спочатку він виніс на палубу важкий теодоліт та кілька своїх старих довідників, швидко визначив положення сонця, зафіксував показання приладів й занотував свої координати на полях просякнутого сіллю суднового журналу. Потім він відніс теодоліт та книжки вниз і кинув їх там, чудово розуміючи, що це останнє визначення місцеположення корабля було, можливо, найбезглуздішим вчинком з усіх, які він здійснював протягом свого довгого життя, в якому не бракувало безглуздих вчинків. Але він також розумів, що мав це зробити.
Так само, як і те, що зробив далі.
У темному артилерійському арсеналі на палубі твіндека він одне за одним вибив денця трьох барилець з порохом, висипавши вміст першого на підлогу твіндека і східці трапа, що вели у трюм (сам він туди не спускався), вміст другого барильця витрусив на нижній палубі (особливо щедро сипнувши через відчинені двері власної каюти), а вміст третього барильця розсипав чорними доріжками вздовж похилої верхньої палуби, де на нього чекала Сайленс з дітьми.
Асіяюк разом з іншими ескімосами, що залишалися на кризі, обійшли корабель, стали з його лівого борту і тепер спостерігали за тим, що відбувалося, з віддалі тридцяти футів. Собаки продовжували вити й рватися, але Асіяюк або хтось з мисливців припнув їх до кілків, вбитих у кригу.
Крозьє волів би залишитися назовні, просто неба, хай навіть і похмурого, але він примусив себе знову спуститися на палубу твіндека.
З останнього барильця лампової олії, що залишалося на кораблі, він розхлюпав пальне на всіх трьох палубах, ретельно облив двері й переділки власної каюти. Він завагався тільки раз — на порозі кают-компанії, дивлячись на сотні й сотні корінців томів.
«Боже правий, невже я не можу взяти кілька книжок, щоб перебути з ними прийдешні темні й довгі зими?»
Але зараз вони вже мали в собі темну
Розливши залишки пального на верхній палубі, він пожбурив пусте барильце далеко на лід.
«Востаннє йду вниз, — пообіцяв він Сайленс на пальцях. — Спускайся з дітьми на кригу, кохана».
Люциперові сірники[133] були там, де він їх залишив три роки тому — у шухляді письмового столу.
На секунду Крозьє здалося, ніби він почув скрип койки й шурхіт замерзлих ковдр, під якими заворушився муміфікований труп. І почув тріск сухих сухожиль, коли мертва коричнева рука з довгими коричневими пальцями й жахливо довгими жовтими нігтями повільно піднялася й потяглася до нього. Крозьє не обернувся. Крозьє не кинувся бігти. Крозьє не озирнувся.
Тримаючи в руках сірники, він повільно вийшов з каюти, переступаючи через доріжки чорного пороху й калюжки лампової олії.
Він на кілька сходинок спустився головним трапом, перш ніж запалити й кинути першого сірника. Повітря там було таким затхлим, що сірник ледь зайнявся. Потім порох спалахнув з гучним виляском, вогонь перекинувся на переділку, облиту олією, й стрімко побіг у темряві на ніс і корму прокладеними пороховими доріжками.
Знаючи, що вогню на палубі твіндека було цілком достатньо — шпангоути за шість років в цій арктичній пустелі висохли і стали як трут, — він усе одно затримався, щоб підпалити доріжки пороху на нижній палубі та на відкритій верхній.
Потім він зістрибнув з десяти футів на насип з криги із західного боку корабля й вилаявся, бо його ліва нога відгукнулася болем, так повністю і не відновившись після травми. Йому слід було спуститися донизу мотузяним трапом, як, мабуть, мала достатньо глузду вчинити Сайленс. Шкутильгаючи, як дід, яким він напевно невдовзі й стане, Крозьє вийшов на кригу, щоб приєднатися до решти.
Корабель горів майже півтори години, перш ніж затонув.
Ця пожежа була неймовірним видовищем. Ніч Гая Фокса за Північним полярним колом. Цьому судну зовсім не потрібні були ні порох, ні лампова олія, зрозумів він, спостерігаючи за вогнем. Шпангоути, парусина й дошки були такими сухими, що весь корабель зайнявся, як від запалювальної мортирної бомби, для стрільби якими він був збудований багато десятиліть тому.
«Терор» затонув би у будь-якому випадку, щойно через кілька тижнів чи місяців розтане лід. Прорубана сокирою діра в його борту була смертельною раною.
Але спалив він корабель не тому. Якби хтось у нього запитав — а цього ніколи не станеться, — він би не зміг до пуття пояснити, чому саме його треба було спалити. Він напевно знав, що не хотів би, щоб «рятувальники» з британських кораблів швендяли покинутим судном і потім повернулися додому з байками про нього, щоб лякати забобонних громадян Англії й надихнути містера Діккенса або містера Теннісона на досягнення нових висот сентиментального красномовства. А ще він знав, що ці рятувальники повернуться до Англії не тільки з байками. Прихоплені з корабля сувеніри будуть такими ж небезпечними, як чума. Він бачив це очима своєї душі й відчував усіма своїми чуттями — людськими та
Справжні Люди радісно закричали, коли завалилися палаючі щогли.
Вони були вимушені відійти на сотню ярдів. «Терор» випалював свою власну вбивчу ополонку в кризі, і невдовзі по тому, як впали охоплені вогнем щогли й такелаж, палаючий корабель почав із шипінням і бульканням занурюватися в морські глибини.
Гуготіння полум’я розбудило дітей, а вогонь настільки нагрів довколишнє повітря, що всі вони — Сайленс, нахмурений Асіяюк, цицьката Науйя, мисливці, щасливо усміхнений Інупіюк, навіть Таліріктаґ — зняли свої парки і покидали на
Коли дійство закінчилося й корабель затонув, і сонце скотилося до південного пруга, а їхні тіні на сіруватій кризі стали довгими, вони все ще стояли там, втішаючись виглядом пари, що здіймалася над водою, й радіючи палаючим уламкам, які валялися то тут, то там на кризі.
Нарешті вони вирушили назад до великого острова й невеличких острівців за ним, плануючи досягти материка, щоб уже на суходолі зупинитися на ночівлю. Сонячне світло, яке не меркло аж до опівночі, допомагало їм у дорозі. Всі вони хотіли якнайшвидше забратися з криги й опинитися подалі від цього місця, перш ніж на кілька годин западуть сутінки, а потім настане цілковита темрява. Навіть собаки припинили гавкати й гарчати і, здавалося, почали тягнути дружніше, коли вони проминули останній острівець на своєму шляху до материка. Асіяюк спав на санях під своїми хутряними укривалами, похропуючи, а обоє дітей прокинулися й хотіли бавитися.
Таліріктаґ посадовив вертляву Каннеюк на свою ліву руку, а правою обійняв Сілну-Сайленс. Ворон, усе ще на руках у своєї мами, пручався, намагаючись вирватися, щоб іти самому.
Таліріктаґ не вперше замислився над тим, як без’язикі тато й мама збираються виховувати впертого хлопця. А потім згадав, теж не вперше, що зараз він належить до одної з кількох культур у світі, яка не переймається тим, щоб тримати в шорах своїх упертих хлопчиків та дівчаток. Ворон уже має
Але можливо, воно необов’язково дається лише раз.
Обіймаючи Сілну за плечі, намагаючись не зважати на лунке хропіння шамана і на те, що мала Каннеюк щойно напісяла на найкращу літню парку свого батька, тимчасом як його невдоволений син скімлив, пручався і вередував, Таліріктаґ-Крозьє продовжував іти на схід по кризі до тверді земної.
ПОДЯКИ
Хочу подякувати авторам, книжки яких стали для мене джерелом інформації під час праці над літературним твором «Терор».
Ідея написати про цю добу арктичних досліджень прийшла до мене після прочитання короткого коментаря, радше примітки, про експедицію Франкліна, на яку я натрапив у книжці сера Ранульфа Файннса «Перегони до полюса: Трагедія, героїзм й антарктичні пошуки Скотта» (Гіперіон, 2004). Полюс, до якого поспішали в цьому випадку, був Південний.
Три книжки були особливо важливими для мене на ранніх стадіях дослідження — «Крижаний проблиск: Трагічна доля загубленої полярної експедиції сера Джона Франкліна» Скотта Кукмана (Джон Вілі & сини, Інк., 2000); «Замерзлий у часі: Фатум експедиції Франкліна» Овена Бітті й Джона Ґейдера (Грейстоун Букс, Дуглас & Макінтайр, 1987) та «Арктичний Грааль: Пошуки Північно-Західного проходу й Північного полюса, 1818–1909» П’єра Бертона (Друге видання Лайонс Пресс, 2000).
Ці книжки привели мене до кількох своїх безцінних джерел, включаючи «Повість про подорож до берегів Полярного моря» (Джон Мюррей, 1823) та «Повість про другу експедицію до берегів Полярного моря» (Джон Мюррей, 1828), обидві книжки належать перу сера Джона Франкліна; «Остання арктична експедиція сера Джона Франкліна» Річарда Кіріакса (ACM Пресс, 1939); «Бомбардирське судно» Кріса Вейра (Навал Інстітьют Пресе, 1994); «Повість про дослідження невдалої експедиції сера Джона Франкліна» Ф. Л. МакКлінтока (Джон Мюррей, 1859); «У пошуках Північно-Західного проходу» (Лонгманс, Грін & Ко, 1958); «Щоденник рейсу в Баффінову затоку та протоку Барроу, в роки 1850–51, здійсненого кораблями Її Величності „Леді Франклін“ та „Софія“ під командуванням містера Вільяма Пенні, в пошуках зниклого екіпажу кораблів Її Величності „Еребус“ та „Терор“» Пітера Сазерленда (Лонгман, Гровн, Ґрін і Лонгсманс, 1852) та «Арктичні експедиції в пошуках сера Джона Франкліна» Еліша Кент Кейна (Т. Нельсон & сини, 1898).