Дэн Симмонс – Терор (страница 166)

Але «Терор» стояв тут, десь за півтори милі від північного краю великого острова, з якорем, кинутим у глибоку воду, цілком відкритий північно-західним вітрам.

Варто було один раз обійти довкола корабля й поглянути на його похилу палубу з нижчого північно-західного борту, як ставало зрозумілим, чому мисливському загонові Пугтурака довелося прорубувати діру у піднятій над кригою стінці корпуса правого борту, тепер розтрощеного, розбитого й дірявого, щоб проникнути всередину: всі люки на верхній палубі були наглухо задраєні й затягнуті парусиною.

Крозьє повернувся до діри, прорубаної ескімосами у відкритому навітряному борту. Він вирішив, що зможе протиснутися в неї. Він згадав, як Пугтурак казав, що молоді мисливці скористалися своїми сокирами «із зоряного гівна», щоб пробратися досередини, й мимохіть усміхнувся, попри хвилю болісних почуттів, які володіли ним.

«Зоряним гівном» Справжні Люди називали падучі зірки й метал з метеоритів, що впали на кригу. Крозьє чув, як Асіяюк розповідав про uluriak anoktok — «зоряне гівно, що впало з неба».

Крозьє волів би, щоб у нього зараз були із собою гівняно-зоряний ніж чи сокира. Але єдиною його зброєю був звичайний робочий ніж з лезом з моржевого бивня.

На kamatik були гарпуни, але чужі — свої вони із Сайленс залишили в каяку тиждень тому, — а він не хотів просити скористатися гарпуном тільки для того, щоб увійти з ним у корабель. Біля саней, що стояли за сорок футів позаду них, qimmiq — великі собаки з моторошними блакитними та жовтими очима й душами, які вони ділили зі своїми хазяями, — гарчали, гавкали, вили й кидалися одне на одного й на кожного, хто до них наближався. Їм не подобалося це місце. Крозьє на мигах сказав Сайленс: «Скажи Асіяюку, нехай запитає в них, чи ніхто не хоче піти разом зі мною».

Вона швидко виконала його прохання, користуючись самими лише пальцями, без допомоги мотузки. Але старий шаман завжди розумів її набагато швидше, ніж міг розібрати незграбні знаки Крозьє.

Ніхто зі Справжніх Людей не захотів лізти в дірку.

«Я повернуся за кілька хвилин», — знаками сказав Крозьє Сайленс.

Вона широко усміхнулася.

«Не втрачай розуму, — жестами відповіла Сайленс. — Ми з дітьми йдемо з тобою».

Він протиснувся всередину, Сайленс одразу рушила слідом за ним, тримаючи на руках Ворона і Каннеюк у спеціальній сумці з м’якої шкіри, яку вона іноді носила на ремінцях на грудях. Обоє дітей спали.

Було дуже темно.

Крозьє зрозумів, що молоді мисливці Пугтурака проникли на палубу твіндека. Їм пощастило, бо якби вони спробували зробити це трохи нижче по міделю, то вперлися б у залізну обшивку вугільних бункерів і танків для зберігання води, що стояли на палубі трюму, й нізащо б не прорубали в корпусі діри, навіть зі своїми сокирами із «зоряного гівна».

За десять футів від дірки було так темно, хоч в око стрель, тож Крозьє просувався навпомацки, знаходячи дорогу по пам’яті й тримаючи Сайленс за руку. Якийсь час вони йшли вперед по похилій палубі, а потім повернули в бік корми.

Коли його очі призвичаїлися до темряви, у розсіяному світлі, що проникало крізь пролам у корпусі корабля, Крозьє розгледів, що важкі замкнуті на висячий замок двері до винної комори й двері до артилерійського арсеналу, що були трохи далі, розтрощені. Він і гадки не мав, хто таке зробив і чому, але сумнівався, що це справа рук людей Пугтурака. Ці двері вони спеціально залишили замкненими, коли покидали корабель, і саме сюди першим ділом навідалися б білі люди, якби повернулися на «Терор».

Барильця з ромом — вони мали так багато рому, що їм довелося залишити ці діжки тут, коли вони перебралися на кригу, — були порожні. Але діжки з порохом збереглися неторкнутими, як і ящики та барильця з кулями, парусинові патронташі з набоями, мушкети, що вишикувались у пірамідах майже по всій довжині двох переділок — їх було неможливо всі забрати із собою, — й дві сотні штиків, що все ще звисали з гачків уздовж бімсів та сволоків.

Один тільки метал з цієї кімнати зробив би рід Асіяюка найбагатшим серед Справжніх Людей у їхньому світі.

Залишків пороху та куль вистачило б на десяток великих родів Справжніх Людей на двадцять з лишком років, завдяки чому вони стали б беззаперечними володарями Арктики.

Сайленс доторкнулася до його оголеного зап’ястка. Було дуже темно для спілкування жестами, тож вона звернулася до нього подумки: «Ти це відчуваєш?»

Крозьє був вражений, усвідомивши, що вона — вперше за весь час — послала свою думку до нього англійською. Або вона занурювалася в його сни значно глибше, ніж він припускав, або ж вона була дуже уважною впродовж місяців перебування на борту цього самого корабля. Вони вперше вдалися до словесного обміну думками у стані неспання.

«Це? — подумки відповів він. — Так».

Недобре місце. Спогади наповнювали його, як поганий запах.

Щоб розрядити напруження, він повів Сайленс далі, показуючи рукою на ніс, і послав їй ментальне зображення канатного ящика палубою нижче.

«Я весь час чекала там на тебе», — подумки відповіла вона. Слова прозвучали так чітко, що можна було подумати, ніби вона промовили їх уголос у темряві, якби не те, що жодне з дітей не прокинулося.

Крозьє затремтів від почуттів, схвильований її зізнанням.

Вони піднялися по головному трапу на житлову палубу.

Тут, нагорі, було значно світліше. Крозьє збагнув, що денне світло — нарешті — проникає через патентовані ілюмінатори Престона, врізані у палубу над ними. Вкриті памороззю опуклі вікна здавалися матовими, але — дивна річ — не були запорошені снігом чи застелені брезентом.

Палуба виглядала порожньою. Всі підвісні койки матросів були акуратно згорнуті й укладені в ніші, обідні столи підтягнуті між бімсами до палуби над головою, а матроські скриньки стояли ретельно вирівняні попід бортами. Величезна патентована плита Фразера в центрі носової жилої палуби була темною й холодною.

Крозьє спробував пригадати, чи був ще живий містер Діггл, коли його, капітана, виманили на кригу й підстрелили. Вперше за тривалий час він подумки промовив це ім’я — містер Діггл.

«Уперше за тривалий час я думаю своєю мовою».

Крозьє мимоволі посміхнувся. «Своєю мовою». Якщо справді є така богиня як Седна, що править світом, її справжнім іменем мало б було Сука Іронія.

Сайленс потягнула його на корму.

Перші офіцерські каюти та кают-компанії, до яких вони зазирнули, були порожні.

Крозьє губився в здогадах, хто саме з моряків дістався до «Терору» й поплив на ньому, тримаючи курс на південь.

ДеВо і його люди з Рятувального табору?

Він знав майже напевне, що містер ДеВо та інші попрямували далі на південь у шлюпках в напрямку до Великої Рибної Річки.

Гіккі та його люди?

Заради доктора Гудсера, він сподівався на це, хоча й не вірив у таку можливість. Бо, за винятком лейтенанта Годжсона, а Крозьє підозрював, що він недовго прожив у тій компанії зарізяк, серед них навряд чи знайшовся моряк, який зміг би управляти «Терором», а ще більшою мірою знаходити шлях серед крижин. Він сумнівався, що вони були здатні йти під вітрилом і прокладати курс у тій малій шлюпці, яку він їм дав.

Тож залишалося троє моряків, які покинули Рятувальний табір, щоб іти пішки суходолом — Рувим Мейл, Роберт Сінклер та Самуель Хані. Чи могли старшина кубрика, фор-марсовий старшина й коваль провести корабель Її Величності «Терор» під вітрилами майже дві сотні миль на південь через лабіринт розводь?

Крозьє відчув запаморочення та легку нудоту на згадку про імена цих моряків та їхні обличчя. Він майже чув їхні голоси. Він чув їхні голоси.

Пугтурак мав слушність: зараз це місце було домом piifixaaq — ображених привидів, які залишились на кораблі, щоб переслідувати живих.

На койці Френсіса Роудона Мойри Крозьє лежав труп.

Наскільки вони могли судити, обстеживши у темряві трюм і твіндек, це було єдине мертве тіло на борту.

«Чому він вирішив померти на моїй койці?» — дивувався Крозьє.

Він був чоловіком такого ж зросту, як і Крозьє. Його одежа — він помер під ковдрами у бушлаті, плетеній шапці й вовняних штанях, що було дивним, бо плавання, очевидно, відбувалося в розпал літа, — не мала особливих прикмет, за якими можна було б встановити особу мерця.

Крозьє зовсім не хотів нишпорити по його кишенях.

Долоні моряка, відкриті зап’ястки та шия були коричневі, зсохлі та зморщені, але саме його обличчя примусило Крозьє пошкодувати, що патентований ілюмінатор Престона над головою дає так багато світла.

Очі покійника були схожі на скляні коричневі кульки. Його волосся й борода були такими довгими та кошлатими, що здавалося цілком можливим, що вони продовжували рости ще кілька місяців після смерті чоловіка. Губи геть поморщилися й через скорочення лицевих м’язів відкрили у страшному вищирі зуби та ясна.

Саме зуби викликали жах. Передні зуби, які не повипадали від цинги, були жовтими, дуже широкими й неймовірно довгими — завдовжки щонайменше три дюйми, — наче вони росли так само, як протягом усього життя ростуть різці у кролика чи щура, аж доки почнуть загинатися й встромлятися у власну горлянку тварини, якщо їх повсякчас не сточувати об щось тверде.

Зуби цього покійника були направду неможливими, але Крозьє чітко бачив їх у сірому присмерковому світлі, що проникало до його старої каюти через купольний ілюмінатор у стелі. Це, усвідомив він, була не перша неможлива річ, яку він бачив чи пережив за останні кілька років. І він підозрював, що й не остання.