Дэн Симмонс – Терор (страница 168)

Інші джерела, до яких я часто звертався: «В’язні Півночі: Портрети п’яти арктичних безсмертних» П’єра Бертона (Керролл & Графф, 2004); «Дев’яносто градусів північної широти: Пошуки Північного полюса» Фергюса Флемінга (Гров Пресе, 2001); «Останній рейс „Карлук“: Спогади вцілілих в арктичній катастрофі» Вільяма Лайрда МакКінлі (Сент Мартінс Гріффін Едішн, 1976); «Море слів: Лексикон з примітками до Моряцьких казок Патріка О’Брайана» Діна Кінга (Генрі Гольт & Ко, 1995); «Льодовий лоцман: Приречений рейс „Карлук“, 1913» Дженніфер Нівен (Гіперіон, 2000); «Веслування вздовж широти: подорожі вздовж берегів Арктики» Джілла Фредстона (Норз Пойнт Пресе, відділення Фартар, Штраус і Гірокс, 2001); «Фатальні і трагічні береги: Історія Чарльза Френсіса Холла, дослідника» Чонсі Луміса (Сучасна бібліотека, Пейпербек Едішн, 2000); «Кришталева пустеля: Влітку в Антарктиці» Девіда Дж. Кемпбелла (Марінер Букс, Хаугтон Міффлін, 1992); «Край Землі: Перегони Скотта й Амундсена до Південного полюса» Роланда Хантфорда (Сучасна Бібліотека, 1999); «Північ проти ночі: Спіритична Одіссея в Арктику» Алвага Сімона (Бродвей Букс, 1998); «У країні Білої Смерті: Епічна повість вцілілого в Сибірській Арктиці» Валер’яна Альбанова (Сучасна Бібліотека, 2000); «Край Землі: Подорожі до Антарктики» Пітера Метьюссена (Нейшнл Географік, 2003); «Фатальний прохід: Історія Джона Рея» Кена МакГугана (Керрол & Граф, 2001); «Найгірша подорож у світі» Епслі Черрі-Гаррарда (Нейшнл Географік, 1992 та 2000) та «Шеклтлон» Роланда Хантфорда (Фосетт Колумбін, 1985).

Інші довідкові джерела, які стали мені в пригоді: «Інуїти» Ненсі Бонвіллейн (Челсі Хауз Публікейшнс, 1995); «Ескімоси» Кай Біркет-Сміт (Кроун, 1971); «Четвертий світ» Сема Холла (Кнопф, 1987); «Древня земля: Священний Кит — Інуїтське полювання та ритуали» Тома Ловенштейна (Фарра, Штраус і Гірокс, 1993); «Іглу» Шарлотти і Девіда Юе (Хаугтон Міффін, 1988); «Через Арктику» Джоанатана Вотермана (Кнопф, 2001); «Мисливці полярної Півночі: Ескімоси» Ернеста С. Бурша мол. (Юніверсіті Оклахома Пресс, 1988) та «Інуїт: Коли слова набувають форми» Раймонда Броссо (Едішнс Гленат, 2002).

Моя щира подяки Карен Сіммонс, що знаходила… і повертала… більшість з цих джерел.

Інтернет-джерел забагато для того, щоб усі їх перерахувати, але серед них були:

The Aujaqsquittuq Project: Documenting Arctic Climate Change; Spiritism On Line; The Franklin Trial; Enchanted Learning: Animals — Polar Bear (Ursus maritimus); Collections Canada; Digital Library Upenn; Radiworks.cbe; Wordgumbo — Canadian Inuit-English Dictionary; Alaskool English to Icupia; Inuktitut Language Phrases; Darwin Wars; Cangeo.ca Special Feature — Sir John Franklin Expedition; SirJohnFranklin.com.

Інтернет був основним моїм шляхом доступу до першорядних довідкових матеріалів, включаючи колекцію документів Френсіса Крозьє, зібрану Шотландським інститутом полярних досліджень Кембриджського університету; документи Софії Крекрофт (там само); листування Софії Крекрофт; Записки на спогад про Джейн Франклін. Там я також знайшов корабельні звіти й офіційні документи Британського Адміралтейства, Міністерства Військово-морських сил і Королівської морської піхоти; юридичні документи стосовно розслідування у справі продуктових поставок Ґолднера для потреб експедиції Франкліна з архівів Верховного королівського суду.

Корисні ілюстрації та мапи знайшлися в тогочасній періодиці: Harpers Weekly (квітень, 1851), The Athenaeum (лютий, 1849), Blackwoods Edinburgh Magazine (листопад, 1855) й низці інших видань.

Лист від доктора Гаррі Д. С. Гудсера до його дядька, датований 2 липня 1845 року, зберігається у фондах Королівського географічного товариства Шотландії й цитувався в книжці «Замерзлий у часі: Фатум експедиції Франкліна» Овена Бітті й Джона Гейгера.

І нарешті, висловлюю щиру подяку моєму агентові Річарду Куртісу; моєму першому видавцеві Майклу Меццо; моєму теперішньому видавцеві Рейгану Артуру і, як завжди, Карен та Джейн Сіммонс за їхню підтримку в реалізації мого задуму, а потім очікування на мене, поки я перебував у цій надзвичайно тривалій арктичній експедиції.

МІСІЯ НЕЗДІЙСНЕННА, АБО Ж РОМАН-АЙСБЕРГ

Ден Сіммонс — письменник американський, та чи написав він, створивши «Терор», саме американський роман?

Останній, як знаємо, є романом в абсолютній більшості випадків соціальним, ангажованим суспільними болями і тяжкими суперечностями, що їх ніяк не вдається подолати; соціальність — його плоть і кров. Плоті й крові — клаптів і пульсуючих розірваних артерій — чимало і в Сіммонса, та назвати його двадцять сьому за рахунком книжку відверто соціальною буде перегином. Так, тут є життя — ну, чи боротьба за існування — мікросоціуму, тобто команд двох кораблів, є матросько-офіцерська ієрархія і фрагментарні спогади про доекспедиційні часи. Є навіть ізгой-селфмейд, ірландець капітан Крозьє, таврований своєю другосортною іншістю, плебейським, як на тоді, походженням. Проте цього замало, для встановлення точних координат тексту цього недосить.

Ключові події «Терору» відбуваються наче в безповітряному просторі (хоча безкінечні бурі й заметілі є тут повноправними героями), ізольовано від суспільних завихрень середини 19 століття. А коли те життя все ж протягується контрабандою у сіммонсівський текст, маркує воно не соціальне, а якраз антропологічне, людське як таке. Чи не головний маяк, що його запалює для своїх читачів американець, — розмова між колишніми коханцями, начитаними Гаррі Пеґларом і Джоном Брідженсом (у 28 розділі, майже на екваторі книжки), де вони коротко дискутують про ідеї свого давнього знайомого, Чарльза Дарвіна, який просто зараз, вочевидь, пише книжку, присвячену механізмам еволюції. І це насправді так, саме тоді й пише.

І якраз тоді сама ідея прогресу, вся машина просвітницького проекту, заточена на те, аби обслуговувати Людину Богорівну, Людину-Бога і Підкорювача Світу в секуляризованих європейських суспільствах, починає відчутно буксувати. Патики їй в колеса встромляють і великі індустріальні революції, що не знімають, попри всі успіхи, питання монструозного суспільного розшарування, і політекономіст Маркс, який вважає тогочасну конструкцію суспільства чи не найгіршою з можливих; і філософ Ніцше з ідею долання всього людського, бо воно скомпрометоване і вперлося у стелю власних можливостей, і, звісно ж, доктор Фройд, зачарований силою несвідомих імпульсів, силою інстанцій.

Як наслідок: сила Розуму стрімко редукується до непевного інтелекту, прожекти зі створення земного раю обертаються сумнівними авантюрами, а Людина з вінця творіння стає нащадком мавпи і тою істотою, що насправді керується бозна-чим. Може, тим-таки природним відбором. І слова «добра», «справедлива», «милосердна» перестають автоматично пов’язуватись із самим поняттям «людина» — бракне причин. Це нам і має продемонструвати «Терор», чиї герої (або скажімо обережніше — персонажі з формальними прототипами) саме в цей історичний момент пливуть досліджувати одні з останніх недовідкритих територій, канадську Арктику, ще не розуміючи, що людині під силу геть не все. Діти своєї доби, зухвалі, нахабні й розбещені постійними успіхами. Діти капітана Франкліна.

А заразом і попередники моряка Марлоу — із «Серця пітьми» Джозефа Конрада, до якого роман Сіммонса — на рівні загальної конструкції та смислової навігації — є фактично дзеркальним; до речі, «Еребус» разом із «Терором», кораблі експедиції, в книжці 1899 року були згадані. Дзеркальним, адже герой Конрада мандрує таки до серця темряви, а от у Сіммонса — в осердя смертоносної білизни. Ну й Корнеліус Гіккі — цілком собі інкарнація Курца: того, хто взяв на себе збіса багато, хто захотів бути Богом; щоправда, помічник купора дозволяє собі куди більше від свого літературного попередника. Та головне: в обох романах, що так вдало маскуються під тексти розважально-пригодницькі, жаскішим за все виявляється сама людина, homo sapiens, що трансформується в homo gravibus, людину жорстоку; і навіть не трансформується, а просто виявляє свою глибинну сутність. І таке визначення виглядає ще достоту м’яким.

А от що стосується «Мобі Діка», епіграфом з якого «Терор» відкривається, точно зрозуміло одне: і для Мелвілла, і для Сіммонса їхні монстри цінні не самі по собі, а опосередковано, як емблеми чогось принципово не-людського, іншосвітнього. Якщо цю думку докрутити, то вони постають — і саме цією логікою послуговувався Мелвілл — божими дивами, чудесами, які зовсім не обов’язково мають нести людям полегшення і благодать. Недарма Крозьє під час проповіді читає своїм людям із «книги Левіафана». Завдання всесвіту — вражати, так писав англомовний поляк. І ці дива вражають, чітко окреслюючи диспозицію сил: хто тут Капітан, а хто — моряки. Це прорив трансцендентного, який усе має розставити на свої місця, вирівняти і випрямити ієрархії: ось тут — ви, а ось тут — Я (в ескімоській картині світу все дещо складніше, але ж Трансцендентне, певно, одне на всіх; та й центром роману є таки «таємний католик» Крозьє, а не леді Сайленс). Ідея людського прогресу — і морального в тому числі — ідея тріумфу всезнаючої європейської людини, що її експортували по всьому світу як еталонну, зазнає нищівного удару.