Дэн Симмонс – Терор (страница 164)

Ранок того дня, коли вони вирушили у мандрівку, видався холодним, але ясним. Вони зіштовхнули човни з берега, вкритого рінню, а п’ятнадцятеро членів племені Ходячого Бога, що залишалися, завели пісню з побажанням щасливого повернення:

Аі йеі яі я на Є хі є є ї ян е я куана Аі є ї я яна.

На другу ніч подорожі, перш ніж вирушити на веслах і під вітрилом на південь по розводдях від angilak qikiqtaq, «найбільшого острова», який Джеймс Росс колись давно назвав Землею Короля Вільяма, попри те, що тубільці, які розповіли йому про неї, весь час називали її qikiqtaq, qikiqtaq, qikiqtaq, вони зупинилися менше ніж за милю від Рятувального табору.

Таліріктаґ пішов туди сам.

Якось він уже повертався до табору. Два літа тому, всього за кілька тижнів до народження Ворона, вони із Сілною навідалися сюди. Тоді минуло менше року відтоді, як чоловіка, яким раніше був Таліріктаґ, зрадили, заманивши в пастку, і застрелили, мов того собаку, але вже залишилося зовсім мало слідів того, що тут був головний табір для більш ніж шістдесяти англійців. Усі голландські намети пошматувало й віднесло геть вітром, крім кількох клаптів парусини, вмерзлих у рінь. Там залишилися тільки бівачні вогнища й кілька кругів, викладених з каменю, яким притискали поли наметів.

І трохи кісток.

Він знайшов кілька довгих кісток, шматки погризеного хребта і тільки один череп — без нижньої щелепи. Тримаючи той череп у своїх руках два літа тому, він благав Бога, щоб це не був доктор Гудсер.

Він зібрав усі розкидані й погризені nanuq кістки й поховав разом з черепом в одній могилі, поклавши на надгробок, складений з каміння, виделку, яку він знайшов серед ріні, за звичаєм Справжніх Людей і Людей Ходячого Бога, з якими він провів літо і які посилали корисні інструменти й любі серцю покійника речі у світ духів разом із мертвим.

Уже поклавши виделку, він усвідомив, що inuit подумали б про це як про обурливе марнотратство дорогоцінного металу.

Тоді він вирішив прочитати над могилою молитву.

Молитви мовою інуктікут, які він чув останні три місяці, не підходили. Але у своїх недолугих спробах вивчити ескімоську мову — попри те, що він ніколи не зможе вимовити нею жодного слова, — того літа він розважався тим, що намагався перекласти Отче Наш мовою інуктікут.

Того вечора, стоячи біля нагробка, під яким лежали кістки його товаришів, він намагався подумки проказати цю молитву:

Nelegauvot kailaule. Pijornajat pinatuale nuname sorlo kilangme…

Отче наш, що є на небесах, нехай святиться ім’я Твоє…

Це все, на що він спромігся два роки тому, але й цього було достатньо.

Зараз, майже два роки по тому, повертаючись до своєї дружини з Рятувального табору, який виглядав ще спустошенішим, ніж раніше — виделка щезла, надгробок зруйнований, могила сплюндрована Справжніми Людьми з півдня, навіть кістки безслідно зникли — Таліріктаґ посміхнувся, усвідомивши, що навіть якщо йому подарують біблійні роки життя, він усе одно ніколи не оволодіє мовою Справжніх Людей.

Кожне слово цієї мови — навіть прості іменники — мали десятки значень, а тонкощі синтаксису були далеко за межами розуміння чоловіка середнього віку, який ще хлопчиськом пішов у море й так і не вивчив навіть латини. Дякувати Богові, йому ніколи не доведеться говорити цією мовою вголос. Силкуючись зрозуміти потік слів, сповнених клацаючих звуків, він отримував лише головний біль, на кшталт того, що мучив його, коли він тільки починав бачити сни Сілни.

Великий Ведмідь, наприклад. Звичайний білий ведмідь. Люди Ходячого Бога та інші Справжні Люди, з якими він зустрічався упродовж двох останніх років, називали його nanuq, що було доволі просто, але він також чув варіанти, які можна було б записати — англійською, бо свого письма Справжні Люди не мали — як nanoq, ndnuvak, nannuraluk, takoaq, pisugtoo, та ayualunaq. А зараз від Інупіюка, цього мисливця з півдня (який, він уже зрозумів, зовсім не був таким недоумком, як твердив Асіяюк), він дізнався, що в багатьох південних племенах Справжніх Людей Великого Ведмедя називають також Tornårssuk.

Кілька болісних місяців, коли у нього все ще гоїлися рани й він учився їсти та ковтати заново, він був цілком задоволений тим, що взагалі не мав імені. Потім, після випадку під час полювання на білого ведмедя того першого літа, коли він сам-один витягнув з води тушу мертвого ведмедя, чого не вдалося зробити трьом мисливцям із запрягом собак (річ була зовсім не в його надлюдській силі, просто лише він побачив, де линь їхнього гарпуна зачепився за виступ крижини), рід Асіяюка почав називати його Таліріктаґ — «Сильна рука», і він не заперечував проти цього, хоча йому значно краще велося без імені. Асіяюк тоді сказав, що разом з іменем він отримав пам’ять душі попередньої «Сильної Руки», який загинув від рук kabloona.

Кількома місяцями раніше, коли вони із Сайленс прийшли до селища, де стояли iglu, щоб жінки допомогли їй під час пологів — на світ мав з’явитися Ворон, — він не був здивований, довідавшись, що Справжні Люди, які спілкуються мовою інуктікут, називають його дружину іменем Сілна.

Він бачив, що вона втілює водночас дух Сайли, богині повітря, і дух Седни, богині моря. Свого таємного імені sixam ieua, повелительки духів, вона не хотіла або не могла повідомити йому ні за допомогою мотузки, ні через сни.

Він знав своє власне таємне ім’я. Тієї першої ночі нестерпних страждань після того, як Tuunbaq забрав у нього язик і колишнє життя, він почув своє таємне ім’я у сні. Але він ніколи нікому його не скаже, навіть Сілні, яку все ще називав Сайленс, подумки спілкуючись з нею під час кохання та в їхніх спільних снах.

Селище називалося Талойоак, де у наметах і снігових хатинах мешкало десь із шістдесят людей. Там були навіть будинки з дерну, що притулилися до скель з кручі, дахи яких улітку зазеленіють травою.

Місцевий народ звався олікаталіками. За його припущеннями, це слово означало «люди з каптурами», хоча хутряні шкури, які вони носили на плечах, більше скидалися на англійські вовняні шарфи, ніж на справжні каптури. Вождь був приблизно ровесником Таліріктаґа й виглядав достатньо привабливим, хоча в нього не залишилося зубів, тому він здавався старшим за свої роки. Його звали Ікпакхуак, що, за словами Асіяюка, означало «Брудний». Але, наскільки міг судити Таліріктаґ з його вигляду і запаху, Ікпакхуак був не брудніший за решту й чистіший за декого.

Набагато молодшу за нього дружину Ікпакхуака звали Пґілак. Асіяюк самовдоволено розтлумачив, що це ім’я означало «Крижаний Дім». Але поводження Гіґілак з гостями в жодному разі не було холодним; вона разом зі своїм чоловіком тепло привітали родину Таліріктаґа, нагодувавши гарячою їжею та вручивши подарунки.

Він усвідомив, що ніколи не зможе зрозуміти цих людей.

Ікпакхуак, Гіґілак та інші члени посімейства приготували для них umingmak, біфштекси з м’яса мускусного бика, їхню святкову страву, яка дуже припала до смаку Таліріктаґу, але якою буквально давилися Сілна, Асіяюк, Науйя й решта племені, бо вони були netsilik — «людьми тюленя». Після всіх привітальних церемоній та частування він спромігся мовою жестів перевести розмову на подарунки kabloona.

Ікпакхуак визнав, що «люди з каптурами» насправді мають такі скарби, але перш ніж показати їх гостям, він попросив Сілну з Таліріктаґом продемонструвати мешканцям селища свої чари. Більшість олікаталіків ніколи в житті не бачили жодного sixam ieua — хіба що десятиліття тому Ікпакхуак знав батька Сілни, Айю, — тож Ікпакхуак чемно попросив Сілну й Таліріктаґа трохи політати довкола селища й, можливо, перетворитися на тюленів, тільки, якщо їхня ласка, не на ведмедів.

Сілна пояснила — послуговуючись «мотузяною» мовою, з якої перекладав Асіяюк, — що двоє повелителів-духів-неба не бажають цього робити, але вони обоє покажуть гостинним олікаталікам оцупки їхніх язиків, які забрав у них Tuunbaq, а її чоловік, kabloona sixam ieua, дасть їм рідкісну можливість побачити його шрами… згоїни, які залишилися від ран, отриманих у жорстокій битві зі злими духами кілька років тому.

Це повністю задовольнило Ікпакхуака та його людей.

Після демонстрації шрамів Таліріктаґу вдалося змусити Асіяюка повернутися до розмови про дари kabloona.

Ікпакхуак одразу кивнув, ляснув у долоні й послав хлопців принести скарби. Вони передавалися по колу.

Там були різноманітні дерев’яні деталі, серед яких відколотий і гарно збережений шматок такелажного бруса.

Там були золоті ґудзики з якорем — символом Адміралтейства та Служби географічних досліджень.

Там був фрагмент любовно вишитої моряцької нижньої сорочки.

Там був золотий годинник, ланцюжок, на якому його, мабуть, носили, й жменя монет. Ініціали на задній кришці годинника ЧФдВ — Чарльз ДеВо.

Там був срібний пенал для олівців з ініціалами ЕС усередині.

Там була репліка золотої медалі, яку колись Адміралтейство вручило серу Джону Франкліну.

Там були срібні виделки та ложки з гербами різних офіцерів Франкліна.

Там була маленька китайська тарілка з написаним на ній кольоровою емаллю іменем «Сер Джон Франклін».

Там був хірургічний скальпель.

Там була переносна конторка з червоного дерева для письма, яку чоловік, що зараз тримав її в руках, одразу впізнав, бо вона була його власна.