Дэн Симмонс – Терор (страница 163)

Вона опустила голову й широко відкрила рота. Він розтулив свого. Його губи майже торкалися її губ.

Вона глибоко вдихнула, припала своїми губами до його й почала дути в його відкритий рот, у його горлянку.

Саме з цим — коли вони вправлялися довгими годинами серед зимової темряви — він мав найбільші проблеми. Вдихати видих іншого — це як захлинатися водою, потопати. Його тіло пручалося, він з усіх сил намагався не стулити рота й не відхилитися. Він думав, що не витримає, здасться.

Kattajjaq. Pirkusirtuk. Nipaquhiit. Всі імена, які так дивно звучали і які він пам’ятає зі своїх снів. Усі імена, які отримували Справжні Люди, що живуть у льодах Північного полярного кола, за те, що вони із Сайленс робили зараз.

Вона почала з короткої ритмічної послідовності нот.

Вона грала на його голосових зв’язках, як на очеретяній сопілці.

Тихі звуки линули понад сніговою пустелею й зливалися з тріском криги та пульсуванням полярного сяйва.

Вона повторила ритмічний лейтмотив, цього разу роблячи короткі паузи між звуками.

Він видихав її подих зі своїх легенів, додаючи власний, і вдував назад у її відкритий рот.

У неї не було язика, але голосові зв’язки залишилися неушкодженими. Реагуючи на його дихання, вони коливалися й видавали високі чисті звуки.

Вона видобувала музику з його горлянки. Він видобував музику з її. Ритмічна мелодія пришвидшувалася, звуки накочувалися один на одного, немов підганяли один одного. Суголосся музичних фраз стало складнішим — репродукована горлом мелодія, схожа на спів флейти і гобоя водночас, так само як і на спів людини, розлягалася на багато миль над підсвіченою полярним сяйвом кригою.

Приблизно що три хвилини протягом перших півгодини вони переривалися, щоб віддихатися. Багато разів, практикуючись у таких співах, вони не могли стримати сміху — з мотузяних фігурок Сайленс він зрозумів, що, коли це було лише жіночою забавою, одним з її моментів було примусити іншого горлового співака засміятися, — але сьогодні вночі про сміх не йшлося.

Знову зазвучала мелодія.

Пісня перевершувала одноголосий людський спів одночасністю звучання глибоких басів тромбона і високого сопрано флейти. Вони могли формувати слова зі звуків, ось так граючи на голосових зв’язках одне одного, і зараз вона робила саме це — промовляла слова пісні в ночі; вона грала на його горлянці та голосових зв’язках, як на складному музичному інструменті, й слова набували форми.

Вони імпровізували. Коли один змінював ритм, інший мав одразу підхопити його. В цьому сенсі, він тепер знав це, такий спів дуже нагадував акт кохання.

Він наловчився непомітно вдихати між звуками, тож тепер вони могли видобувати глибші, чистіші ноти, які звучали довше. Темп пришвидшувався до майже кульмінаційної точки, потім уповільнювався, потім знову пришвидшувався. Вони поперемінно підлаштовувалися одне під одного: якщо котрийсь змінював темп та ритм, другий наслідував його, наче коханець, що відгукувався у любовній грі, і потім уже він перебирав на себе лідерство. Так вони співали, видобуваючи звуки з горлянок одне одного, годину, другу, іноді це тривало по двадцять хвилин і більше без передиху.

М’язи його діафрагми боліли. У горлі пекло. Мелодія тепер стала такою складною та ритмічно розмаїтою, наче її виконували десятки інструментів, такою вигадливою, сповненою такої наростаючої сили, немов крещендо сонати або симфонії.

Він дозволив їй вести. Цей голос, породжений ними двома, ці звуки та ці слова, що вимовляли вони обоє, тепер був її, пропущений через нього. Він здавався.

Нарешті вона зупинилася і впала навколішки поруч із ним. Вони обоє були занадто виснажені, щоб рівно тримати голову. Вони задихалися й хекали, як собаки після шестимильного забігу.

Крига перестала тріщати. Вітер припинив шуміти. Північне сяйво над головою пульсувало повільніше.

Вона погладила його по обличчю, звелася на ноги й пішла до намету, опустивши за собою запону.

У нього ще знайшлися сили, щоб і самому підвестися й скинути решту одягу. Голий, він не відчував холоду.

Не далі як за тридцять футів від того місця, де вони співали свою пісню, відкрилося розводдя, й він попрямував просто до нього. Його серце шалено калатало, не стишуючи свого биття.

За шість футів від води він знову став навколішки, підвів обличчя до небес і заплющив очі.

Він чув, як те створіння піднімалося з води не далі п’яти футів від нього, чув скрегіт його пазурів по льоду, його важке дихання, коли воно вилізало з моря на кригу, й чув стогін криги під його вагою, але він не опустив своєї голови й не розплющив очей. Ще не час. Вода з розколини хлюпнула на його голі коліна, ризикуючи приморозити їх до криги. Він не поворухнувся.

Він уловив запах мокрого хутра, мокрого тіла, важкий запах океанських глибин, відчув, як на нього впала тінь, затуливши полярне сяйво, але не розплющив очей. Ще не час.

Тільки коли у нього по тілу побігли мурашки і він увесь вкрився гусячою шкірою, відчувши присутність величезної істоти, смердючий подих якої обволік його, він нарешті розплющив очі.

Мокре хутро, схоже на мокре й облипле біле вбрання священика. Свіжі криваво-червоні згоїни на білому. Зуби. Чорні очі за три фути від його власних, що зазирають в саме його єство, очі хижака, що видивляються його душу… намагаються розгледіти, чи є в нього душа. Масивна трикутна голова звісилася нижче й затулила пульсуючі небеса.

Скоряючись тільки людині, з якою він хотів бути, й людині, якою він хотів стати, — але в жодному разі не Туунбаку і не всесвіту, що загасить блакитне полум’я в його грудях, — він знову заплющив очі, відхилив назад голову, відкрив рота й висунув язика саме так, як навчала його Мемо Мойра, готуючи до Святого Причастя.

67 ТАЛІРІКТАҐ

68° 30′ півн. шир., 99° зах. довг.

28 травня 1851 року

Навесні того року, коли народилася їхня друга дитина, дівчинка, вони гостювали в родині Сілни, що належала до племені Людей Ходячого Бога, яке очолював шаман Асіяюк, коли один зайшлий мисливець на ім’я Інупіюк приніс звістку, що плем’я Справжніх Людей далеко на півдні отримало aituserk — дари — предмети з дерева, металу та інші цінні речі від мертвих kabloona — білих людей. Таліріктаґ мовою жестів звернувся до Асіяюка, який перекладав його миги для Інупіюка. Звучало це так, наче скарбами могли бути ножі, виделки та інші речі із суднових шлюпок «Еребуса» й «Терору».

Асіяюк прошепотів Таліріктаґу та Сілні, що Інупіюк був qavac — буквально, «чоловіком з півдня», — але також додав слово мовою інуктікут, що означало придуркуватість. Таліріктаґ дав знати, що зрозумів, але продовжував жестами ставити запитання, які невдоволений шаман перекладав мисливцю, що шкірився, мов той йолоп. Таліріктаґ здогадувався, що Інупіюк почасти почувався незручно, оскільки цей мисливець з півдня ніколи раніше не бачив sixam ieua — повелителів духів — і не був до кінця певен, чи Таліріктаґ і Сілна були людськими істотами чи ні.

Скидалося на те, що артефакти були справжні. Таліріктаґ та його дружина повернулися до свого гостьового iglu, де вона погодувала дитину, а він усе як слід обміркував. Коли він підвів на неї погляд, вона заговорила до нього «мотузяною» мовою.

«Ми маємо йти на південь, — сказала мотузка, що танцювала між її пальцями. — Якщо ти хочеш».

Він кивнув.

Кінець кінцем Інупіюк погодився провести їх до селища, що лежало на південному сході, й Асіяюк вирішив піти з ними — дуже несподівано, бо старий шаман останнім часом мало коли вирушав у далекі мандри. Асіяюк узяв із собою свою найкращу дружину, Чайку — молоду Науйя з amooq, великими цицьками, — яка також мала шрами, що залишилися після смертельної сутички з kabloona три роки тому. Вони з шаманом єдині вціліли в тій різанині, але дівчина не виказувала жодної непрязні до Таліріктаґа. Її цікавила доля останніх kabloona, що, як усім було відомо, попрямували на південь через кригу три літа тому.

Шестеро мисливців з племені Людей Ходячого Бога також захотіли піти з ними — головним чином з цікавості, а також щоб пополювати в дорозі, бо крига в протоці скресла дуже рано цієї весни, — тож зрештою вони спорядили кілька човнів, оскільки вздовж берега вже відкрилися розводдя.

Таліріктаґ і Сілна разом з двома своїми дітьми вирішили подорожувати — як і четверо з мисливців — у довгому подвійному qayaq, але Асіяюк був занадто старий і поважний, щоб веслувати в каяку. Він та його Науйя вмостилися посередині просторого відкритого umiak, де на веслах сиділи двоє молодих мисливців. Усі не ремствуючи чекали на umiak, якщо не було вітру для його вітрил, бо тридцятифутовий човен мав на борту достатньо свіжої їжі, тож їм нечасто доводилося зупинятися для полювання чи риболовлі, хіба коли їм самим хотілося трохи розім’ятися. На umiak вони повантажили і свої kamatik — сани — на випадок, якщо доведеться мандрувати суходолом. Інупіюк, мисливець з півдня, також плив в umiak, як і шестеро qimmiq — собак.

Хоча Асіяюк великодушно запропонував Сілні та її дітям їхати в його просторому umiak, вона за допомогою мотузочки показала, що воліє їхати в каяку. Таліріктаґ знав, що його дружина нізащо не допустить, щоб хтось з її дітей — особливо двомісячна Каннеюк — перебували так близько до злих собак. Їхній дворічний син Тууґак — «Ворон» — не боявся псів, але він не мав вибору. Він сидів у каяку між Таліріктаґом і Сілною. Мала Каннеюк (чиїм таємним іменем sixam ieua було Арнаалук) лежала в amoutiq, великому каптурі, в якому носили дітей.