Дэн Симмонс – Терор (страница 162)
Обоє покинули запряг і роззирнулися. Вони зупинилися опівдні в короткий проміжок часу, коли сутінки правлять за день.
Сайленс стала перед Крозьє, зняла його рукавиці, а потім стягнула свої. Вітер був дуже студеним, тож їхні руки не можна було тримати на холоді більше хвилини, але в цю хвилину вона стиснула його руки у своїх, пильно дивлячись йому в очі. Вона перевела свій погляд на схід, потім подивилася на південь, а потім знову на нього.
Питання було зрозумілим.
Крозьє відчув, як у нього шалено закалатало серце. Він не міг пригадати жодного випадку у своєму дорослому житті — навіть тієї ночі, коли Гіккі підстеріг його, — щоб він почувався таким переляканим.
— Так, — сказав він.
Сайленс знову одягла свої рукавиці й почала розвантажувати сани.
Допомагаючи їй викладати на кригу речі, а потім розбирати самі сани, він вкотре вражався, як вона змогла знайти це місце. Він уже помітив, що хоча іноді вона орієнтується за зорями та місяцем, набагато частіше Сайленс просто дуже уважно придивляється до орієнтирів на місцевості. Навіть посеред пустельних крижаних полів вона ретельно рахує стикові гребені й снігові вали, наметені вітром, зауважуючи, в якому напрямку тягнуться ці гребені. Як і Сайленс, Крозьє почав вимірювати час не днями, а ночівлями: скільки разів вони зупинялися, щоб поспати, — байдуже, вдень це було чи вночі.
Тут, на кризі, він був уже значно обізнанішим, ніж будь-коли раніше, — запозичивши досвід від Сайленс, — і щодо тонкої криги між торосами, і щодо старої зимової криги й нових стикових гребенів та товстої пакової криги й небезпечного молодого льоду. Зараз він міг побачити розводдя за багато миль звідси просто за легеньким потемнінням хмар над ним. Зараз він оминав небезпечні, майже невидимі тріщини та крихкий лід, навіть не усвідомлюючи, як він це робить.
Але чому саме це місце? Як вона знала, що треба прийти саме сюди для того, що вони збиралися зробити?
«Я збираюся зробити», — подумав він, і його серце закалатало ще шаленіше.
Але ще не час.
У сутінках, що швидко насувалися, вони зв’язали кілька поперечок і вертикальних стійок розібраних саней, щоб звести примітивний каркас для невеликого намету. Вони пробудуть тут лише кілька днів — якщо тільки Крозьє не залишиться тут назавжди, — тому й не намагалися ні знайти кучугуру для будівництва снігової хатини, ні витрачати зусилля, щоб поставити справжній намет. Цей служитиме їм тільки тимчасовим притулком.
Кілька шкур використали для зовнішніх стін намету, решту затягли всередину.
Поки Крозьє розстеляв на підлозі шкури і хутряні укривала для спання, Сайленс назовні швидко й вправно вирубала блоки з льоду в крижаних нетрях неподалік і побудувала невисоку стіну з навітряного боку намету. Це бодай трохи захистить від пронизливого вітру.
Уже всередині вона допомогла Крозьє встановити каганець, заправлений ворванню, й рамку з оленячих рогів у «передпокої», після чого вони почали розтоплювати сніг, щоб отримати воду для пиття. На рамці над вогнем вони розвісили для просушування свій верхній одяг. Вітер замітав снігом покинуті сани, від яких залишилося саме полоззя.
Три дні вони обоє постували. Нічого не їли, пили лише воду, щоб угамувати бурчання в животі; щодня надовго полишали намет, навіть коли ішов сніг, щоб повправлятися і зменшити нервове напруження.
Крозьє вправлявся у киданні обох гарпунів та обох списів у великий валун зі снігу та криги; Сайленс підібрала їх біля своїх мертвих родичів на місці кривавої розправи й багато місяців тому приготувала по одному важкому гарпуну з довгою мотузкою й по одному легшому метальному спису для кожного з них.
Зараз він кидав гарпун з такою силою, що він встрягав у крижаний валун на десять дюймів.
Сайленс підійшла ближче й відкинула свій каптур, вдивляючись у нього в мінливому світлі полярного сяйва.
Він похитав головою й спробував усміхнутися.
Він не знав, як за допомогою жестів сказати їй: «Хіба не так ти чиниш зі своїми ворогами?» Натомість він спробував заспокоїти її незграбними обіймами, які мали означати, що він не збирається залишати її та не має наміру використовувати гарпун як належить найближчим часом.
Він ніколи не бачив такого полярного сяйва.
Весь день і всю ніч запинала мінливого кольору, що спускалися з неба, танцювали від виднокола до виднокола, а осереддя цієї пишної вистави було у них просто над головою. За всі роки, проведені в експедиціях біля Північного або Південного полюсів, Крозьє жодного разу не бачив нічого, що бодай віддалено нагадувало б цей вибух світла і кольорів. Бліде сонце, яке з’являлося на небі десь на годину в середині дня, майже не гасило яскравості сяйва.
Візуальні феєрверки тепер мали ще й багатий звуковий супровід.
Крига довкола них стогнала, тріщала, гуділа й скреготала від шаленого тиску, а гуркіт вибухів нагадував артилерійську канонаду.
Знесилений очікуванням і лихими передчуттями, Крозьє ще сильніше нервував від шуму й коливання пакової криги під ними. Тепер він спав у парці — байдуже, що пітнів, — і кілька разів за час сну прокидався і виходив назовні, переконаний, що їхня величезна плавуча крижина розколюється.
Однак цього не сталося, хоча в межах п’ятдесяти ярдів від їхнього намету то тут, то там відкривалися розколини, тріщини від яких розходилися швидше, ніж могла б бігти людина по твердій на вигляд кризі. Потім розколини закривалися й зникали. Але гуркіт вибухів тривав, як і те шаленство у небі.
В останню ніч свого життя Крозьє спав уривками — від голоду він мерз так, що навіть тіло Сайленс не могло його зігріти, — і йому снилося, що Сайленс співає.
Гуркіт криги перетворювався на ритмічний барабанний бій, що служив акомпанементом її високого, ніжного, сумного втраченого голосу:
Крозьє прокинувся, обливаючись холодним потом. Він побачив, що Сайленс уже проснулася й дивиться на нього своїми темними незмигними очима, і в момент безмежного жаху він зрозумів, що зараз чув не голос дружини, яка співала пісню мерця — пісню мертвої людини, звернену до свого попереднього втілення, — а голос свого ненародженого сина.
Крозьє разом з дружиною підвелися й одяглися в урочистій тиші. Надворі, попри те, що зараз був, мабуть, ранок, все ще стояла ніч, але ніч тисяч неймовірних кольорів, що затьмарювали мерехтливі зорі.
Тріск скресаючої криги все ще звучав барабанним боєм.
66
Тепер залишалося лише здатися або померти. Або й те, й інше.
Хлопчик і чоловік, яким він був і став за п’ятдесят років, радше помер би, ніж здався. Той чоловік, яким він є зараз, теж радше помре, ніж здасться.
Але що таке власне смерть, як не остаточна капітуляція? Блакитне полум’я у його грудях не змириться з тим, що вибору катма. За минулі тижні, лежачи під хутряними укривалами в їхній сніговій хатині, він довідався про інший різновид капітуляції. Свого роду смерть. Зміну буття одним на буття чимось іншим, і не особою і не знеособленим.
Якщо дві такі різні людини, які зовсім не спілкуються за допомогою слів, можуть бачити однакові сни, тоді, можливо, — навіть якщо відкинути всі сни й ігнорувати всі інші вірування, — різні реальності також можуть накладатися одна на одну.
Він був дуже наляканий.
Вони вибралися з намету, вдягнені тільки у чоботи, панчохи, короткі штани й тонкі сорочки зі шкіри карибу, які вони іноді носили під парками. Тієї ночі було дуже холодно, але з проблиском полуденного сонця вітер стих.
Він не знав, котра година. Сонце вже давно сховалося за видноколом, а вони ще не лягали спати.
Крига під тиском тріщала з ритмічними звуками барабанного бою. Поруч з наметом відкрилися нові розводдя.
Полярне сяйво опускало світляні запинала від зоряного зеніту до біло-крижаного горизонту, посилаючи відблиски на північ, на схід, на південь і на захід. Усе навколо, разом з білим чоловіком і темношкірою жінкою, забарвлювалось у багрянець, бузковий, жовтий та синій кольори.
Він став навколішки і відкинув назад голову.
Вона стояла над ним, ледь нахилившись, наче пильнувала тюленя в продуховині.
Навчений, він тримав руки опущеними, а вона міцно обхопила його за плечі. Голіруч.