Дэн Симмонс – Терор (страница 161)

Він знав, що значно коротшим і надійнішим шляхом до порятунку, ніж шлях на південь, був інший: він має вирушити звідси прямо на схід через замерзле море, перш ніж влітку скресне паковий лід — якщо він взагалі скресне, — принагідно полюючи та ставлячи сильця, потім перетнути півострів Бутія до його східного узбережжя, повернути на північ і дістатися узбережжя Фурії або місць стоянки минулих експедицій. А вже там, на узбережжі Фурії, просто дочекатися якогось китобоя чи рятувального судна. У цьому разі шанси на його виживання та порятунок були б чудовими.

Але що на нього чекає після повернення до цивілізації… назад до Англії? Він назавжди залишиться капітаном, який кинув напризволяще своїх моряків, прирік їх на смерть. Військовий трибунал неминучий. І хай би яким був його присуд, ганьба Крозьє стане довічною.

Однак не це втримувало його від походу на схід чи південь.

Жінка поруч з ним носила його дитину.

З усіх невдач Френсіса Крозьє невдатність його як чоловіка діймала його найбільше. Він запропонував руку і серце молодій жінці, яку покохав, а та роздражнила його, а потім використала для свого задоволення, як матроси використовували портових шлюх.

«Ні, — подумав він, — як я сам користався портовими шлюхами».

Тепер щоранку, а часто й посеред ночі він прокидався поруч із Сайленс, усвідомлюючи, що бачив її сни, знаючи, що вона так само бачила його сни, зігрітий теплом її тіла, відчуваючи свій відгук на це тепло. Кожного дня вони виходять на холод і б’ються за життя разом — послуговуючись її вправністю та знаннями, щоб полювати на інших істот та поїдати інших істот, аби їхні дві минущі душі могли прожити трохи довше.

«Вона носить нашу дитину. Мою дитину».

Але це не мало стосунку до того рішення, яке він мав прийняти в кілька наступних днів.

Йому майже п’ятдесят три, і він повинен повірити у щось таке нісенітне, що сама думка про це мала б викликати у нього сміх.

Від нього вимагають — якщо він правильно розуміє мотузяні фігурки і сни, а він вважає, що зрештою навчився їх тлумачити, — зробити щось таке жахливе й таке болісне, що коли цей досвід його не вб’є, то може позбавити здорового глузду.

Він має повірити, що таке божевілля, проти якого постає все його єство, — це саме те, що належить зробити.

Він має повірити, що його сни — просто сни — і його кохання до цієї жінки примусять його відмовитися від раціонального життя, щоб стати…

Стати ким?

Кимось і чимось геть іншим.

Тягнучи поруч із Сайленс сани під небом, що вигравало несамовитими кольорами, він нагадував собі, що Френсіс Роудон Мойра Крозьє ні у що не вірить.

Або, радше, якщо у щось і вірить, то це у Гоббсів «Левіафан».

«Життя у людини одне, і воно безталанне, злиденне, мерзосвітне, жорстоке й коротке».

Цього не зможе заперечити жодна людина зі здоровим глуздом. Френсіс Крозьє, попри свої сни, головний біль і нове дивне бажання повірити, залишався людиною при здоровому глузді.

Якщо чоловік у смокінгу, сидячи в добре натопленій вугіллям бібліотеці свого маєтку в Лондоні, може зрозуміти, що життя у людини одне, і воно безталанне, злиденне, мерзосвітне, жорстоке й коротке, то як це може заперечити чоловік, що тягне сани, навантажені мороженим м’ясом та хутром, через безіменний острів, крізь арктичну ніч, під божевільним небом, до замерзлого моря за тисячі миль від будь-якого цивілізованого осередку?

Назустріч своїй долі, такій страшній, що навіть важко уявити?

На п’ятий день, тягнучи сани вздовж берега, вони дійшли до краю острова, і Сайленс повела його по кризі на північний схід. Там вони вповільнилися — через неминучі стикові гребні й дрейфуючі крижини, — і їм стало набагато важче просуватися вперед. А ще вони рухалися значно повільніше, щоб не розбити саней.

Вони користувалися своєю плиткою на ворвані, щоб розтоплювати сніг і отримувати питну воду, але не зупинялися, щоб вполювати свіжого м’яса, хоча Сайленс часто показувала на продуховини у кризі.

Сонце зараз з’являлося на небосхилі десь на тридцять хвилин щодня. Крозьє не був певен щодо часу. Його годинник пропав разом з одежею після того, як його підстрелив Гіккі, а Сайленс порятувала… якимось чином. Вона так і не розповіла йому, як це їй вдалося.

«Тоді я помер уперше», — думав він.

Зараз від нього вимагають померти ще раз — має померти той, ким він був, щоб стати кимось іншим.

Як багато людей отримували такий другий шанс? Як багато капітанів, на чиїх очах померли або зникли сто двадцять п’ять моряків експедиції, хотіли б скористатися ним?

«Я можу зникнути».

Крозьє бачив численні шрами на своїх руці, грудях, животі та нозі щовечора, коли роздягався, щоб заповзти під хутряні укривала, і міг лише уявити, які жахливі шрами від куль та рушничного дробу залишилися на його спині. Можливо, вони слугували і поясненням, і виправданням небажання згадувати про минуле.

Він може пішки перетнути Бутію у східному напрямку, полювати й рибалити в багатих, відносно теплих водах біля тамтешнього узбережжя, переховуватися від кораблів Королівського військово-морського флоту та інших англійських рятувальних кораблів, чекаючи на якесь американське китобійне судно. Навіть якщо воно з’явиться через два або три роки, він зможе протриматися весь цей час. Зараз він уже був у тому певен.

А потім, замість повернутися додому до Англії — а чи була Англія коли-небудь його домом? — він може сказати американським рятувальникам, що втратив пам’ять і не знає, що трапилося з ним чи його судном, продемонструвавши на доказ цього свої жахливі рани, і вирушити з ними до Америки, коли закінчиться китобійний сезон. Там він зможе почати нове життя.

Як багато людей отримувало шанс розпочати нове життя у його віці? Багато хто залюбки скористався б такою можливістю.

Чи піде з ним Сайленс? Чи до снаги їй буде терпіти допитливі погляди та пересміювання матросів і ще допитливіші позирки й перешіптування «цивілізованих» американців в якомусь місті Нової Англії чи у Нью-Йорку?

Чи проміняє вона свої хутряні вдяганки на ситцеві платтячка і корсети з китового вуса, знаючи, що назавжди залишиться зовсім чужою в геть чужій країні?

Вона піде.

Крозьє знав це так само напевно, як знав усе інше.

Вона піде туди слідом за ним. І помре там — дуже швидко. Від горя, від чужинськості незнайомого світу і від злих, дріб’язкових, ворожих і непогамовних думок, які проникатимуть у неї, як отрута з консервів Ґолднера проникла у Фітцджеймса — непомітно, підступно, смертельно.

Він знав це напевне.

Але Крозьє міг би зростити їхнього сина в Америці й почати нове життя у цій майже цивілізованій країні, можливо, стати капітаном якогось тамтешнього приватного вітрильника. Він зазнав цілковитої невдачі як капітан Королівського військово-морського флоту й Служби географічних досліджень, як офіцер і як джентльмен — гаразд, джентльменом він ніколи не був, — але жодному стерву в Америці про це знати не потрібно.

Ні, ні, на великому вітрильнику він, рано чи пізно, опиниться в тих місцях і портах, де його можуть знати. Якщо його впізнає хтось з англійських флотських офіцерів, його повісять як дезертира. Але ось маленьке рибальське судно… рибальство неподалік якогось невеличкого містечка на узбережжі Нової Англії, де, можливо, в порту на нього чекатиме американська дружина, що разом з ним виховує його сина після смерті Сайленс.

«Американська дружина?»

Крозьє зиркнув на Сайленс, що йшла у запрягу праворуч від нього, тягла лямку разом з ним. Малиновий, червоний, пурпуровий та білий кольори полярного сяйва над ними забарвили її хутряну парку з каптуром. Вона не дивилася на нього. Але він був певен, що вона знає, про що він думає. Або якщо не знає зараз, то дізнається пізніше, коли вони лежатимуть в обіймах одне одного і бачитимуть сни.

Він не може повернутися до Англії. Він не може поїхати до Америки.

Але альтернатива…

Він здригнувся й натягнув нижче свій каптур, щоб облямівка з хутра полярного ведмедя краще затримувала тепло його дихання.

Френсіс Крозьє ні у що не вірив. «Життя у людини одне, і воно безталанне, злиденне, мерзосвітне, жорстоке й коротке». В ньому немає жодного плану, немає сенсу, немає прихованих таємниць, які компенсували б ох-які-очевидні нещастя й банальності. Нічого з того, чого він навчився протягом останніх шести місяців, не переконало його у протилежному.

Чи переконало?

Разом вони тягнули сани все далі й далі по скутому кригою морю.

На восьмий день вони зупинилися.

Ця крижина нічим не відрізнялася від більшості інших пакових крижин, які вони перетнули минулого тижня, — можливо, трохи рівніша, можливо, тут дещо менше величезних крижаних брил і стикових гребенів, але, по суті, це була така ж пакова крижина, як і решта. Крозьє бачив віддалік кілька маленьких незамерзлих ополонок — їхня темна вода здавалася плямами на білій кризі, — і крига в деяких місцях розкололася, утворивши кілька вузьких тимчасових розводь, що нікуди не вели. Якщо весна цьогоріч не настане на два місяці раніше належного часу, це була гарна демонстрація її торжества. Але Крозьє за роки своїх арктичних мандрів і раніше бачив достатньо таких фальшивих відлиг і достеменно знав, що справжнє скресання пакової криги розпочнеться тільки наприкінці квітня або й пізніше.

А тим часом довкола рясніють латки відкритої води та доволі дихальних лунок тюленів, — можливо, у них є навіть шанс вполювати моржа чи нарвала, якщо ті з’являться, але Сайленс не цікавило полювання.