Дэн Симмонс – Терор (страница 160)
«Темрява!»
«Світло!»
«Ніч!»
«Світло!»
Вони продовжували кричати
Ворон кричав:
«Білий день для землі!
Білий день для справжніх людей!»
Буде негарно,
Якщо в нас буде одне й не буде іншого.
Тож Ворон приніс білий день в одні краї.
А Перегрій міцно тримав темряву в інших.
Але звірі билися.
Двоє Чоловіків билися.
Білий день і темрява врівноважилися.
Зима йшла за літом.
Два півріччя.
Світло й темрява доповнювали одне одного.
Життя і смерть доповнювали одне одного.
Надворі
А ми у світлі лежимо на печі.
Все врівноважено.
65 КРОЗЬЄ
Вони вирушили у свою тривалу санну подорож невдовзі по тому, як нерішуче, тільки на кілька хвилин опівдні, над південним горизонтом почало з’являтися сонце.
Але Крозьє розумів, що не повернення сонця визначило час діяти для них і час ухвалювати рішення для нього; збурення в небесах, які шаленіли решту двадцять три з половиною години доби, спонукало Сайленс вирішити, що цей час настав. Коли вони назавжди покидали свою снігову хатину, миготливі стрічки різнобарвного світла звивалися над ними, як пальці, що стискалися в кулак і розтискалися. З кожним днем та кожною ніччю полярне сяйво ставало все яскравішим, осяваючи темне небо.
Сани для цієї довгої подорожі були значно серйознішим виробом, ніж попередні. Майже вдвоє довші за ті, імпровізовані, на полоззях з риб шестифутові санчата, на яких Сайленс перевозила його, коли він не міг ходити, ці сани мали полоззя, зроблені з невеличких ретельно обструганих шматків деревини, скріплених між собою деталями, виготовленими з моржевих бивнів. Вони були підбиті пластинками китового вуса, а не вкриті шаром жалюгідної замазки з торф’яного моху й багнюки, хоча Сайленс та Крозьє кілька разів на день, як і раніш, поливали полоззя водою, щоб на них утворювалася тоненька крижана кірка. Поперечини вони зробили з оленячих рогів та останніх шматків деревини, які в них залишалися, включаючи опалубку снігового ложа; міцно прикручені роги та моржеві бивні слугували задніми вертикальними руків’ями.
Шкіряні лямки запрягу тепер розраховані на них обох — ніхто не їхатиме в санях, хіба що отримає якусь рану або занедужає, — але Крозьє знав, що Сайленс будувала ці сані дуже ретельно, сподіваючись, що ще до кінця цього року їх тягтиме зграя собак.
Вона була при надії. Вона не казала цього Крозьє — мотузкою чи поглядом, чи ще якось інакше, — але він знав це, і вона знала, що він знає.
Якщо все йтиме добре, він очікував, що дитина народиться того місяця, який він раніше називав липнем.
На санях вони везли всі свої хутряні укривала, шкури, кухонне начиння, інструменти, загорнуті в шкуру бляшанки Ґолднера для води з розтопленого снігу й запас мороженої риби, м’яса тюленя, моржа, песців, зайців і білих куріпок. Але Крозьє знав, що частина цієї їжі зберігатиметься на той час, що може ніколи не настати — принаймні для нього. І якась її частина, можливо, піде на подарунки — залежно від того, яке рішення він ухвалить і що потім станеться на кризі. Він знав, що залежно від того, що він вирішить, можливо, їм обом незабаром доведеться голодувати — хоча, наскільки він розумів, голодувати має він один. Сайленс постуватиме разом з ним просто тому, що тепер вона його жінка, і не їстиме, якщо не їстиме він. Але якщо він помре, вона візьме сани з їжею й повернеться на суходіл, щоб продовжувати жити своїм життям і виконувати свої обов’язки.
День за днем вони мандрували на північ вздовж узбережжя, оминаючи скелі та занадто високі пагорби. Кілька разів, коли місцевість ставала геть непрохідною, вони були змушені виходити на кригу, але не хотіли залишатися там надовго. Ще не час.
Крига скресала то тут, то там, утворюючи вузькі протоки. Вони не зупинялися, щоб наловити риби в цих розводдях, не затримувалися біля ополонок, а поспішали далі, йдучи у запрягу по десять годин на день або й більше, повертаючись на суходіл, як тільки знову могли волочити там сани, навіть попри те, що їм доводилося частіше оновлювати шар криги на полоззі.
Увечері на восьмий день подорожі вони, зупинившись на вершині пагорба, побачили біля його підніжжя скупчення освітлених снігових куполів.
Сайленс передбачливо спустилася до цього маленького селища з підвітряного боку, але все одно один із собак, що був на прив’язі, почав скажено гавкати. Проте інші собаки не підхопили його валування.
Крозьє сторопіло витріщався на освітлені будівлі зі снігу — одна з кількома куполами, що складалася принаймні з одної великої та чотирьох менших снігових хатин, поєднаних переходами. Від самої думки про таку общину, вже не кажучи про її вигляд, всередині у Крозьє все стиснулося.
Звідкілясь знизу, приглушений сніговими блоками й шкурами карибу, долинав людський сміх.
Він знав, що міг би спуститися до них просто зараз і попросити мешканців поселення допомогти йому знайти дорогу до Рятувального табору, а потім відшукати його людей; але Крозьє знав також і те, що тут живе община шамана, який порятувався втечею під час кривавої розправи, вчиненої над вісьмома ескімосами на протилежному боці острова Короля Вільяма, і що це далека рідня Сайленс, як і ті восьмеро вбитих чоловіків та жінок.
Він міг би спуститися донизу й попросити їхньої допомоги, і він знав, що Сайленс піде за ним і перекладатиме його слова «мотузяною» мовою. Вона його жінка. А ще він знав, що, швидше за все, якщо він тільки не зробить того, що його попросять зробити там, на кризі, ці ескімоси — хай би з якою пошаною, святобливістю й любов’ю вони ставилися до Сайленс, чоловіком якої він був, — цілком можуть привітати його усмішками, кивати головами й сміятися, а потім, коли він їстиме чи спатиме або буде необачним, міцно зв’яжуть його зап’ястки ременями, натягнуть на голову шкіряну торбу і вгороджуватимуть у нього ніж — знову і знову, жінки разом з чоловіками, аж поки він сконає. Він бачив сон про те, як білий сніг зрошується його кров’ю.
Або, можливо, й ні. Можливо, Сайленс і гадки не має, що з ним трапиться. Якщо їй і наснилося його майбутнє, вона не розповіла йому про це за допомогою мотузки і не сказала, що на нього чекає.
У будь-якому разі, він не хотів випробовувати долю. Це селище, ця ніч, завтрашній день — перш ніж він прийме рішення щодо іншої речі — це не його найближче майбутнє, хай би яким воно було і хай би що йому судилося.
Він кивнув Сайленс у темряві, й вони повернули геть від селища і поволокли сани на північ уздовж берега.
Упродовж днів та ночей подорожі — зупиняючись на ночівлю, вони споряджали тільки накриття зі шкури карибу, притороченої до оленячих рогів на задку саней, і спали під ним, укрившись хутряними запонами, — у Крозьє було доволі часу для роздумів.
За кілька останніх місяців, — можливо тому, що йому не було з ким поговорити, або принаймні не було співрозмовника, з яким би можна було спілкуватися вголос, — він навчився розмовляти з різними частинами свого розуму та серця, так наче вони були одухотвореними і кожен з них мав свою власну думку. Одна його душа, найстарша і дуже втомлена, знала, що він зазнав невдачі в усіх випробуваннях, які йому послала доля. Його матроси — люди, які довірили йому свої життя, сподіваючись на порятунок, — усі загинули або розбрелися хто куди. Розумом він сподівався, що хтось та вижив, але серцем, у самій його глибині, він знав, що всі матроси, розпорошені в землі Туунбака, вже мертві, і їхні кістки біліють на якихось безіменних берегах або голих плавучих крижинах. Він втратив їх усіх.
Він міг, принаймні, піти за ними.
Крозьє все ще не знав, де саме він перебуває, хоча з кожним днем усе більше впевнювався, що вони перезимували на західному березі якогось великого острова на північний схід від острова Короля Вільяма, майже на тій самій широті, що й табір Терору і сам «Терор», хоча ці місця мають бути за сотню або й більше миль на захід від них. Якби він захотів повернутися на «Терор», йому треба було йти на захід через замерзле море й, можливо, через інші острови, а потім перетнути всю північну частину самого острова Короля Вільяма та здолати ще двадцять п’ять миль по кризі, щоб дістатися до покинутого ним більше десяти місяців тому корабля. Але він не хотів повертатися на «Терор».
Крозьє, який за останні місяці достатньо засвоїв науку виживання, гадав, що зміг би знайти шлях до Рятувального табору і навіть дістатися до річки Бека, якщо залишиться достатньо часу, полюючи під час подорожі, будуючи снігові хатки або шкіряні намети, коли прихоплять неминучі снігові буревії. Він може вирушити на пошуки своїх розкиданих моряків цього літа, через десять місяців по тому, як покинув їх, знайти якісь їхні сліди, навіть якщо це займе роки.
Сайленс піде слідом за ним — він знав, що неодмінно піде, — якщо він обере цей шлях, попри те, що це означатиме смерть усього, чим вона була, і всього, заради чого тут жила.
Але він не проситиме її про це. Якщо він вирішить іти на південь за своїми людьми, він піде один, тому що припускає, незважаючи на всі свої нові знання та вміння, що загине в цих пошуках. Якщо не помре на кризі, то зазнає серйозних травм на річці, якою йому треба буде підніматися. Якщо його не прикінчать річка, або рани, або хвороба на цьому шляху, він може наразитися на ворожі ескімоські племена або на ще дикіших індіанців далі на південь. Англійці — особливо арктичні дослідники з чималим досвідом — схильні вважати ескімосів примітивним, але дружелюбним народом, дуже добродушним і геть не войовничим. Однак Крозьє бачив правду у своїх снах: ескімоси — людські створіння, вони нічим не відрізняються від представників будь-яких інших рас і часто вдаються до зброї та чинять убивства, а в тяжкі часи схильні навіть до канібалізму.